Як жити далі?

Одного погожого осіннього дня, після пішого походу по вулицям і скверам центру Києва, у Маріїнському парку я вирішив відпочити на одній із лавок і, заодно, проглянути свіжий номер газети. Окрім того, з цього місця, у будь-яку пору року, можна полюбуватися чудовими видами безкрайого лівого берегу і самим дніпровським плесо…

Не встиг я ще пробігти очима по першій сторінці газети, як на «мою» лавку сів досить поважного віку чоловік з білою, як після цвітіння кульбаби, головою, і запитав: «Що цікавого пишуть?». Відповісти на запитання я ще не міг так, як, окрім декількох заголовків на першій сторінці, не встиг що-небудь прочитати. Але й промовчати не мав морального права, і кажу — «На злобу дня».

«Да-а-а, злоба так злоба… . Цього у нас, на жаль, занадто багато…», — почув у відповідь.

Я, щоб хоч якось проявити свій вдаваний інтерес до його реакції, запитав: «А чому Ви так акцентуєте на «злобі»?».

Сусід по лавці, хвилинку помовчавши, продовжив: «…У молоді роки служив я на ТОФ-і старшиною 1-ї статті, а потім багато подорожував…».

Ремарка: ТОФ — це Тихоокеанський флот. За радянських часів багато українських хлопців проходили строкову службу на флотах і, як правило, у чинах молодших командирів — старшин 2-ї та 1-ї статей. Офіцерів українців (у т.ч. і автор цього допису) теж було чимало.

«…За фахом я геолог, — продовжив мій співрозмовник, — і доводилося багато ходити по перетятим місцям пішки та ще й з поклажею на плечах. Наша група геологів багато уваги приділяла обстеженню обривистих ярів та берегів річок, морів і, навіть, океанів. Країна ж тоді була від Балтики аж до Тихого океану…».

Читати газету я уже не став, і, як моряк моряка, з поваги, став уважно слухати його.

«…Чого тільки не доводилося бачити, чути, відчувати. Де тільки немає наших земляків?! Як кажуть: «Нашого цвіту — по усьому світу». А причини були різні, але з одним і тим же продовженням — міграція та гоніння людей з «малих їхніх батьківщин»: кого етапом, кого ешелонами, а хто й сам тікав, шукаючи кращого життя. Так-так, кращого! Виходить так, що в Україні, котра колись була всесвітньою житницею, з чудовими кліматом, флорою та фауною, нормально жити було неможливо.

Але ж то було тоді. А що ж робиться сьогодні: близько 7 млн. українських громадян теж виїхали за межі країни. Так, значна частка — це емігранти. Але ж левова частина з них — це заробітчани — українці, у т.ч., на превеликий жаль, і молоді жінки...

В Україні-то самій не вистачає робочої сили. Скільки об’яв, скільки публікацій про потребу робочої сили? Навіть на високі керівні посади. Раніше, пам’ятаю, на тему «вакансії на високі керівні посади» були лише анекдоти. А все, через те, що тоді, майже, на усі керівні посади призначалися тільки члени комуністичної партії.

Правда, до нас теж їдуть багато азіатів, африканців тощо. Але ж це некваліфікована робоча си­ла, і не рідко з кримінальним минулим. А з України виїжджають, під час долаючи великі перепони, за океани в Америку, Австралію тощо, в основному, уже навчені молоді кваліфіковані працівники! Візьмемо до уваги й те, що полишають Україну найбільш мобільні, соціально активні, інтелектуально гнучкі особи. А це з часом не може не позначитися на генофонді.

А чому наші кваліфіковані громадяни виїжджають з України? Тому, що українська влада лише вдавано піклується про народ, а насправді повністю ігнорує національними інтересами держави, а разом з цим, і інтересами кожної людини, особливо, тих, хто немає зв’я­зків з можновладцями або товстосумами.

Якщо Президент цієї держави не джентльмен, то що можна доброго казати про його підлеглих і його виконавчу вертикаль в цілому?!

Найбільшу шкоду Україні, як державі, завдають владні зрадність, жадність, непорядність та жлобство, які, з першого дня існування її, націлені на зведення до нуля понять самостій­ності, незалежності. Уже сам утаємничений девіз, що «з голів комуністів не впаде жодної волосини», звів потуги демократів-патріотів до нуля. Комуністи і їхня установка на обов’язкове повернення України до статусу протекторату Росії, діє у повну силу і по сьогоднішній день. Основними апологетами цієї доктрини є лідери та їхні приспішники по партіям, діяльність яких має антиукраїнське спрямування.

Ці борці за Україну без будь-чого українського (за виключенням горілки, хліба та сала) зараз почуваються абсолютно безкарно. Дії начебто нейтральних сил дуже нагадують вдачу деяких невісток, які прийшовши у батьківську господу свого судженого, і замість того, щоб засукати рукава і приступити разом зі своїм чоловіком, а можливо і батьками, до активної господарської праці, займаються критиканством: «Ти, мій милий — невдаха, а Ви, тату — незграба, а Ви, мамо — не те робите…». Як правило, таку невістку швиденько виставляють за двері…

Дивує така позиція фракції Литвина в парламенті. Візьмись вона не за примітивне критиканство, а разом з коаліцією за ефективну продуктивну ділову державну депутатську справу, Верховна Рада нормально б запрацювала, і політико-економічна криза в країні, можливо, пройшла не так болісно. Але ж на кону «Крісло Спікера»! Інакше немає сенсу працювати.

На обрання депутатів держава витратила шалені гроші, а виборців вони обнадіяли своїми обіцянками, у т.ч. і законодавчим забезпеченням, що мало би покращати виборцям умови життя та добробуту, це їх абсолютно уже не хвилює і не турбує. Що ж, мабуть вони запозичили у Сірка очі?!. Недопущення у майбутньому подібних фактів має найти відображення у новій редакції Конституції України.

Ми не забули головування В.Литвина у Верховній Раді, коли хвиля за хвилею негараздів спричинила критичну ситуацію в країні, яка спонукала суспільство до Помаранчевої Революції, а також до «невідкладного» внесення змін у Конституцію України. Особливо, активна участь В.Литвина була у спотворенні Конституції України у грудні 2004 року, від якого й досі наше суспільство нудить, а народ перебуває в очманілому стані. Усі ці морозівсько-литвинівські «викрутаси» з Конституцією… зруйнували і спотворили взаємовідносини та зв’язки вищих гілок влади країни і довели їх до абсурду. Окрім того, ці зміни виплеснули на поверхню адміністративно-державної діяльності і, навіть, за кордон, безпорадність та бездарність найвищого керівництва країни, що, в кінці-кінців призвело до фактичного краху законодавчої гілки влади, а разом з цим уповільнило розвиток економіки. Немає законів?! В силу вступає «закон — тайга»(!), тобто анархія»… .

Скориставшись паузою розповідача, я вставив і свої «п’ять копійок»: «Як правило, долати пересічні місцевості з тим, щоб побачити океан, досить важко. А от якщо сісти на лайнер і по Дніпру по течії до Чорного моря, через Босфор та Дарданелли…, а там через Середземне море уже й «рукою подати» до океану. Комфортно, зручно, як у калейдоскопі міняються краєвиди, приємне середовище і оточення, можна, навіть, побачити знамениті Геркулесові стовпи. Ну, а океан зі своїми віртуальною Атлантидою, неймовірним Гольфстрімом та фатальним Бермудським трикутником… — це взагалі фантастика…».

Мій співбесідник трохи здивованим поглядом подивився на мене … і далі продовжив: «…Щодо океану? То я скажу наступне. Океан — це вільне і, у якійсь мірі, безмежне плавання. Відносно України найближчий океан — Атлантичний, на Заході. На Далекому Сході — Тихий океан. А в країнах Заходу і Далекого Сходу життя не таке дрімуче, як у нас. У них високорозвинута економіка і цивілізація. Люди живуть за своїми правилам і законам, які суттєво від­різняються, у кращому розумінні, від наших. Про їхні достатки, рівень їхньої економіки, правопорядки то­що багато написано, озвучено і показано по телебаченню. Але не достатньо, щоб переконати біль­шість нашого населення, про суттєві переваги умов їхнього життя над нашим. Це при тому, що кожен з нас окремо до їхнього рівня життя у душі дуже прагне. А от усі разом, до того ж вголос, щоб навіть в ЄС почули, у цьому, за не зрозумілими причинами, признатися не можуть. А таких умов, які є у країнах «Сімки» та ЄС для сьогоднішнього та майбутнього життя, у нас не створено і, при наявних владних конфліктах, чварах та потрясіннях, ніколи і не буде створено.

А чому?... Немає у нашого суспільства своєї об’єднавчої ідеї з національною складовою.

Про Національну Ідею нашими ідеологами було сказано дуже багато. Про тлумачення Національної Ідеї — сказано значно менше. А щодо офіційного формулювання самої Української Національної Ідеї — нічого не зроблено і, навіть, не сказано. Кожен наш «лідер» боїться «засвітитися» формулюванням «Національної Ідеї» у своєму розумінні: по-перше, щоб не опинитися у ролі «ерудита» В. Януковича; по-друге, дійсно, для чого чужинцям, зайдам та космополітам, а також ворогам, потрібна, якась там чужа для них «Національна ідея»?

Українському народові своя Національна Ідея, потрібна як повітря, як життя. А ідея може виникнути лише тоді, коли є Мета, загальнонаціональна Ме­та. Немає мети — нема ідеї. А яка ж в українського народу має бути Мета?

Якщо взяти мене особисто, то я, як частка українського народу, бажаю жити на українській землі. Підкреслюю жити в Україні! Але так жити, як це уже живуть люди тепер у Австралії, Австрії, Канаді, Норвегії, Швеції, Фін­ляндії. Одним словом, жити так, як звичайні люди живуть у високорозвинутих цивілізованих країнах Світу. Це моя особиста мета! Це є моє стратегічне кредо та бажання. А як же цієї мети досягти? Варіантів є багато...

Вважаю, що абсолютна більшість земляків, які емігрували за кордон, і громадян України в цілому, теж хотіли би цього, що і я. Але по одинці такого бажання ніколи не досягти. Потрібно об’єднати наші зусилля і діяти усім разом.

Україна в одиночку, як дехто з «доброзичників» наполягає на її нейтральному статусі, ніколи не зможе досягти еконимічного статку Швейцарії. Точно так, як і кожен з нас — громадянин України, в одиночку чесним і порядним способом не зможе досягти умов життя та достатку, які є у швейцарців.

Тобто, Україна сама ніколи не зможе досягти рівня економічного забезпечення рів­нозначного країнам Європейського Союзу.

Україна, інтерпретуючи назву книжки Л. Кучми, — не Швейцарія, котра увесь час нейтральна і їй ніхто, і ніколи не загрожував, і не буде загрожувати. Навіть фашистська Німеччина під час Другої Світової війни їй не загрожувала. Подивіться на карту і ви самі зрозумієте у чому справа. Україна займає стратегічне положення — зв’язуюча ланка між східною і західною частинами Європи, а також розташована на всесвітньовідомих родючих прекрасних землях та корисних копалинах. А Швейцарія — на вершинах Альп. Швейцарські банки нікому не потрібні, а Альпи і тим більше. Через те, і чотири державні мови їй не шкодять.

Які витрати мають нести народ і держава — Україна, в цілому, щоб забезпечити собі надійний, гарантований захист від нападу та агресії, або втручання у внутрішні наші справи, різного роду ворогів та загарбників?

До речі, це споконвічна проблема нашого народу, який заселяє територію сучасної України. На утримання необхідних збройних сил та озброєння, котрі б хоч на початковому етапі агресії, змогли стримати наступ агресора, не вистачить сумарно усього щорічного б’юджету України.

У свій час СРСР витрачав щорічно не менше 70% б’юджетних коштів на військові потреби. Такі ви­трати Україні не під силу. Але навіть і такі величезні витрати на мілітаризацію, Україну не врятують від можливої поразки. Занадто Україна мала від­носно величезних і сучасно озброєних потенційних агресорів…

Таким чином, нейтральна Україна приречена бути пограбованою і анексованою. Без надійного захисту, Україні постійно будуть загрожувати кризи, розорення, агресії та знищення українців.

Для задоволення та захисту «бажань таких, як у мене», жити при належному добробуті» необхідно Україні об’єднуватися з такими країнами, котрим немає потреби заздрити нам за родючі землі, а ні нашим корисним копалинам, а ні очікуваним та бажаним нашому народу достаткам через те, що вони уже самі заслужено живуть у достатках, достойних їхніх устремлінь.

Нам — українцям, треба вибрати тактику досягнення всебічної захищеності нашої Мети. А такою тактикою може бути лише Русло існування європей­ських країн.

Таким чином,

Українська Національна Ідея — це є заповітна Мета, стратегія досягнення якої через наступні тактичні заходи:

— збереження самостійності і незалежності України, здобутої кров’ю та мільйонами життів наших батьків, дідів та предків,;

— здобуття гарантованого захисту від будь — якої агресії;

— досягнення максимального світового рівня добробуту і цивілізації,…;

— інтеграція України в Європейський Союз.

Стратегія — це спосіб та інструмент досягнення Мети при використанні відповідної тактики.

Мета — це кінцева домінанта стратегії.

Тактика — це методи забезпечення вирішення стратегічної задачі.

Так, наприклад, для України тактика — це дія на захист корінного населення України від знищення. Таким чином, тактика працює на стратегію.

Позитивний результат вирішення стратегічної проблеми виправдовує будь-яку тактику.

Іншими словами, Українська Національна Ідея — це стратегія існування та влиття України у Русло руху, дій та розвитку високоцивілізованих країн Сві­ту А що зараз?… Дожилися ми до ручки. Нам українцям уже немає місця у нашому національному Гімні. Якщо раніше співалося: «…Ще нам, браття українці, усміхнеться доля…». То тепер — «…Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…».

Виходить так, що порухом чарівної палички якогось члена при владі, українцям доля уже не повинна усміхатися ні у житті, а ні у Гімні!?».

 

Петро ВАРГУН