Зашморг смерті

Нарешті наше суспільство прокинулося від летаргійного сну і стало цікавитися своєю історію. Ми спільними зусиллями мусимо відновити справедливість щодо невинно вбитих голодом родичів, земляків і примножити свідчення очевидців для загальноукраїнської Книги Пам’яті. Група учнів 8-Б класу ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Хащувате Гайворонського р-ну Кіровоградської області Анастасія Дзюбенко, Вікторія Гончарук, Тамара Пастух; студент Уманського ДПУ імені П.Тичини Микола Іванов та керівник групи — учитель історії та правознавства ЗОШ І-ІІІ ступенів с. Хащувате Володимир Іванов давно збирають свідчення мешканців району про пережите у 1932—1933 рр. Цю роботу регулярно висвітлює на своїх сторінках часопис «Історія в школі», який очолює шеф-редактор Юрій Войцеховський. Ми вдячні пану редактору за ексклюзивні матеріали для «Персоналу Плюс» і за ту роботу, яку він проводить задля покращення навчального процесу і виховання у нового покоління загостреного почуття справедливості.

Передумови Голодомору.

(Із записів місцевих істориків-краєзнавців Солгутовського Л.І., Комірного О.І., Павличука О.А.)

Подіям 1932—1933 pp. передували не менш сумні і трагічні роки колективізації «по-сталінськи». Адже до кінця 1932 р. в Україні було ко­лекти­візовано майже 70 % господарств. Але як колективізовано? І це теж одна з причин майбутнього голоду.

Листопадовий 1929 року пленум ЦК ВКП(б) прийняв рішення про суцільну колективізацію. Це було викликане тим, що для здійснення прискореної індустріалізації потрібен був хліб. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Протидіяли цьому заможні господарники, яких назвали «куркулями». Колективізація передбачалася в артільній формі. Починаючи з лютого 1930 p., коли було опу­бліковано новий Зразковий статут сільгоспартілі «як перехідної форми до колгоспу», масово почали за наказом наркома землеробства СРСР Я. Яковлева (Епштейна), протягом трьох місяців усуспільнювати корів, коней, дрібну худобу і птицю. В результаті селяни почали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів’я майже на 15 млн. голів. Це і була організована більшовицькою владою одна з основних передумов майбутнього голоду. Тобто, це був чистої води геноцид проти власного народу. Про цю передумову голоду в літературі, присвяченій цій трагічній поді, майже нічого не говориться.

Крім того, план здавання продовольства колгоспами був такий високий, що на трудодні майже нічого було видавати, і колгоспники жили за рахунок своїх присадибних ділянок. Але й тут надвисокі податки змушували селян розпродавати майно, худобу й залишати села. В 1928—1931 pp. кількість селянських господарств в Україні зменшилася на 352 тисячі. Ця обставина теж далася взнаки в 1932-1933 pp., під час голоду.

Наступною передумовою майбутнього голоду було так зване «розкуркулення», коли було фактично знищено всі господарства заможних селян. Щоб придушити опір суцільній колективізації, їх оголошували «куркулями» і виселяли на Північ або до Сибіру. Потім почали виселяти середняків і навіть частину бідняків. Конфісковане майно передавалося в основному в неподільні фонди колгоспів. Тисячі подолян втрачали все, що мали, і разом з сім’ями в телячих вагонах тяглися в чужі світи, щоб своїми кістками встелити неосяжні простори тайги чи тундри.

За січень-березень 1930 р. по країні відбулося 2200 селянських виступів, у яких взяло участь майже 800 тис. осіб. Куркулями вважали тих, хто використовує найману пра­цю, має двох-трьох коней, стільки ж корів, реманент, певну кількість орної землі тощо. Таких, за даними перепису 1926 p., було лише 4 % в країні.

Було визначено три категорії куркулів. Зокрема, до першої категорії були віднесені так звані «організатори й учасники антирадянських виступів». Каральні органи тих років очолювали на Україні В.Балицький і С.Реденс. Саме у часи напередодні і в роки голоду. Під їх керівництвом каральні органи і вирішували за вказівкою з Москви долю українських селян і, звичайно, за допомогою місцевих українських партійних керманичів: С.Косіора, Г.Петровського, Л.Кагановича, М.Хатаєвича та інших. На власний розсуд каральні органи складали списки «куркулів», і останні підлягали ув’язненню або смертній карі. Під означення «друга категорія» підпадали ті, хто чинив менший опір. Вони підлягали засланню на Північ, Урал, Сибір і Казахстан. Тих, хто підпадав під означення «третя категорія» відбувалися меншим покаранням. Списки другої та третьої категорії складали з урахуванням думки сільської влади і місцевих активістів, що давало останнім можливість зводити особисті рахунки. Спеціальною інструкцією уряду від 4 лютого 1930 р. встановлювався «план» селянських господарств, що підлягали розкуркуленню (3—5 % всіх селянських господарств). Насправді кількість «розкуркулених» досягла 10— 15 %.

Перший етап «розкуркулення» тривав в Україні з другої половини січня до початку березня 1930 р. і охопив 309 районів, в яких налічувалося 2524 тис. се­лянських господарств. На 10 березня було розкуркулено 1887 господарств, або 2,5 %. До середини 1931 р. з України було депортовано 98,5 тис. селянських родин та експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Вдумайтесь у ці та наступні цифри. Адже за ними — долі мільйонів людей, які було назавжди покалічено або знищено. Зникло 352 тис. господарств. З-понад мільйона українських селян, репресованих радянською владою на початку 30-х років, майже 850 тис. було депортовано на Північ, де багато з них загинули. За останніми даними, в 1935 р. у спецпоселеннях для «розкуркулених» жило близько 1 млн. 85 тис. осіб.

Важкою була доля і тих селян, що залишилися у своїх домівках. Введення у 1932 р. в дію «внутрішнього паспорта» забороняло без дозволу влади залишати село і фактично людей закріпачувало. Одноосібників, які відмовлялись вступати в колгосп, виганяли з хати, силоміць забирали майно, застосовували тортури. В той час ВКП(б) почали розшифровувати як «второе крепосное право большевиков».

Насильницька колективізація не тільки призвела до падіння урожайності сільськогосподарських культур, але й відбила в людей бажання старанно працювати, перетворила їх у покірних виконанців розпоряджень представників влади.

Завдяки насильницьким діям тоталітарного сталінського режиму справ­жній господар був знищений, земля заростала бур’яном, зменшувались врожаї. Назрівала трагедія — масовий голодомор.

Голодомор 1932—1933 років.

(Із записів місцевих істориків-краєзнавців Солгутовського Л.І., Комірного О.І., Павличука О.А.)

З 1923 по 1932 рік Хащувате було центром району. Тут діяли початкова і 2 семирічні школи, хата-читальня, райсільбуд, лікарня. У 1930 р. утворилось 5 колгоспів, які у 1950 р. об’єднались в одну артіль. У 1931 р. починає функціонувати МТС, яка стала однією з кращих в тодішньому СРСР. Та якою ціною було здобуто усе це!

У 1932 р. представники влади повимітали селянські засіки. Було забрано хліб не тільки в колгоспах, але й з домоволодінь колгоспників та одноосібників. Активністю відзначалися так звані «буксирні бригади». Для пошуку зерна вони використовували сталеві прути довжиною 1,5-3 метри. Бригади ходили від хати до хати, шукаючи зерно у приміщеннях і на присадибних ділянках. Якщо ж не знаходили зерна, то забирали навіть квасолю.

Почався голод. Проти колгоспників, які, щоб вижити, приховували спра­вжні розміри врожаю, почалися репресії.

Для вилучення в селян останнього хліба в Україну приїхала комісія на чолі з відданим Сталіну катом В. Молотовим, яка в жовтні 1932 р. планувала вилу­чити 282 млн. пудів, тобто стільки, скільки було заготовлено з червня по жовтень. З 1 листопада 1932 р. до 1 лютого 1933 р. молотовська комісія до­датково «заготувала» в Україні 104,6 млн. пудів зерна. Ніяких запасів на по­чатку 1933 р. не залишилося. За вказівкою Молотова, який при цьому міг спокійно їсти і спати, забирали не лише хліб, а й сухарі, картоплю, сало, соління, квасолю, горох, цибулю, буряки, тобто всі запаси їжі, після чого людям залишилося тільки вмирати голодною смертю. Ті майже 90 районів, що заносилися за вказівкою Молотова «на чорну дошку», тобто потрапляли в число боржників, оточувалися внутрішніми військами. Ніхто звідти не міг виїхати. Туди ж не завозилися ніякі види продовольства. Це було щось на зразок «гетто» для українців, на кшталт влаштованих нацистами «гетто» для євреїв у роки Другої світової війни. Але якщо з «гетто» для євреїв була можливість його мешканцям хоча б інколи вирватися до міста, аби щось обміняти або купити на гроші чи цінності, які були у деяких його жителів, то з українських «гетто» завдяки молотовим, кагановичам, хатаєвичам, постишевим, балицьким і їм подібним вирватися було неможливо. Чекісти на кордонах цих «гетто» нікого не випускали звідти. І не було у них ні жалю, ні совісті. Взагалі, не було нічого людського. Бо як може людина, навіть у чекістській формі, якщо вона дійсно людина, а не людиноподібна істота, викидати з поїздів дітей, які намагалися виїхати за межі уражених голодом районів.

Або як можна було цим чекістам, багато з яких потім пишалися своїми досягненнями, мали відзнаки від уряду, викидати прямо на ходу з тих же поїздів людей, що купили на останні гроші продовольство і везли своїм голодним родичам? При цьому продовольство конфісковувалося. Всі жителі голодуючих рай­онів були для них «ворогами народу».

А результати «діяльності» чекістів могли бачити всі, хто в цей період проїздив залізницею неподалік від голодуючих районів України. Тисячі трупів лежали уздовж залізничної колії. Саме в цей час Сталін їхав поїздом відпо­чивати на південь. Він не міг з вікна свого вагона не бачити цієї картини, бо трупів було стільки, що їх не встигали прибирати. Побачивши це, один з лікарів з оточення вождя, не витримав і звернувся до нього з такими словами: «Товаришу Ста­лін. У нас же є валюта, на яку можна закупити зерно і допомогти голодуючим». На що Сталін спокійно відповів: «Пускай дохнут, ани сабатируют!» Це стосовно того, що нині деякі апологети сталінізму заявляють, що голоду в Україні в 1932—1933 pp. не було, а якщо і були перебої з продовольством, то уряд допомагав голодуючим.

За вказівкою С. Косіора і П. Постишева у селян вилучили й насіннєве зерно. Такий наказ привіз наприкінці грудня 1932 р. ще один сталінський емісар -сумнозвісний Л.Каганович. Він заступав Молотова в Україні, коли той у справах виїздив до Москви.

Померлих було стільки, що ще один уповноважений Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич розпорядився кидати всіх померлих від голоду у криниці, а потім засипати.

Найстрашніший був голод узимку 1932-1933 pp. Виснажені і опухлі люди вмирали у своїх домівках, на вулиці, на роботі, в лісах і долинах, в інших місцях, де наздогнала смерть. Доходило і до канібалізму.

(Початок

на 9-й стор.)

 

Навесні і влітку 1933-го харчувалися листям, травою, їли м’ясо собак і котів. На річковому дні збирали скойки. Ховали померлих без трун. Багатьох опускали у спільну могилу хто в чому був. Так у мирний час в селах з’явились братські могили.

Інші ходили до цукрозаводу за мелясою і сухим жомом, щоб спекти з них «плацики» (коржики). Від недоїдання люди падали з ніг і помирали. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову про охорону майна промислових підприємств, колгоспів і кооперації та про зміцнення соціалістичної власності, згідно з якою крадіжка державного, колгоспного майна каралася розстрілом, або ж позбавленням волі від 8 до 10 років. У народі цей документ називали «Закон про п’ять колосків».

Скільки жителів у селі, у районі забрав голодомор, і до сьогодні невідомо. За офіційними даними в Україні у 1932—1933 pp. голод виморив майже 3,5 мільйона селян, а за даними зарубіжних дослідників ця цифра становить 7-8 мільйонів громадян. Так тоталітарний режим, здійснюючи злочинні експерименти «побудови соціалістичної імперії», свідомо влаштував масове знищення українського народу.

 

Наші дослідження.

(Дослідження провів Микола Іванов, студент історичного факультету університету ім. П.Г.Тичини)

У 1930 році в селі Хащуватому проживало 8460 жителів. Дані за 1930-1940 роки відсутні. У 1959 році, через 29 років, перепис зафіксував 3672 жителя. Можемо зробити лише припущення, скільки людей було знищено за роки голодомору та роки війни. (5000 жителів). Точні дані про загиблих в часи голодомору відсутні.

 

Спогади очевидців.

Старожили розповідають: «Страшні роки були. Люди перетворювалися на звірів. Так, їли люди людей. Одна жінка навіть рідну дитину з’їла, а потім з розуму зійшла, їли траву, листя, качани кукурудзи без зерна. Часто пухли з голоду і вмирали. А кому вдавалося віднайти шмат хліба і з’їсти всмак, теж вмирали від завороту кишок....» Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених», про що знову ж таки в нашій літературі нічого не писалося. Люди розуміли, що маленькі діти не витримають тяжких випробувань, і намагалися залишити їх на рідній землі. Вони сподівалися, що їх виростять або односельці, або держава. Очевидці згадували, що деякі матері клали немовлят на ґанки сільрад. Сільські активісти зібрали цих дітей з усієї округи і помістили в одну сільраду. Таких сільрад були десятки. Немовлята, хто вмів — повзали, які не вміли — лежали голі. Місцева влада зробила запит «наверх» відносно долі немовлят. «Верхи» — а це партійні керівники обласного і республіканського рівня, а також союзне керівництво — дали вказівку: безпомічних немовлят ні в якому разі не годувати і не брати їх, тому що ці немовлята «класово ворожі». До того ж, треба присікти порочну практику «куркулів» підкидати своїх дітей державі або біднякам. Про подальшу долю немовлят, яких більшовицька влада прирекла на голодну смерть саме напередодні голоду в Україні, страшно навіть писати. Якийсь час маленькі діти жалісно плакали і, кінець кінцем, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянське керівництво розпочало експерименти голодом спочатку на немовлятах, а потім дійшла черга і до всіх останніх.

У той час, як українські селяни пухли і вмирали з голоду, за кордон вивозилися продовольство і, зокрема, таке потрібне для врятування голодуючих в Україні — зерно. Причому — саме з України. В портах через відсутність спеці­альних приміщень для зберігання зерна, воно лежало величезними горами просто неба, так-сяк накрите брезентом, і гнило, псувалося, бо не вистачало кораблів для його вивезення за кордон за демпінговими цінами. Зерно псувалося, а в цей час в
Україні, за словами одного з очевидців, відбувалося ось що: «Врожай хлібів у 1932 році видався нормальний, всім членам ТСОЗу видали по одному кіло­граму зерна на трудодень. Почалася хлібозаготівля. З колективної комори вивезли все зерно, забрали все і в господарствах, які не були членами ТСОЗУ, але план хлібозаготівлі не виконали: план був нереальний, надзвичайно важкий. Тоді представники з району організували штурмові бригади з трьох-
п’яти осіб, почали забирати зерно в селян-членів колективного господарства, яке вони одержали на трудодні. Люди просилися, не давали, плакали старі й діти не допомогло, силою забрали все, до зернини. Діялось щось незбагненне: село шуміло день і ніч, безугавно гавкали собаки. Це тривало протягом п’ятнадцяти—вісімнадцяти днів. Потім усе скінчилося і затихло. До лютого 1933 року селяни ще трималися на ногах, споживали картоплю, кормові та цукрові буряки, домашніх птахів, собак. А тоді почалося страшне — — голодна смерть. Спочатку вмирали люди похилого віку, за ними пішли діти... Масова смертність розійшлася весною та влітку тридцять третього, коли стало тепло, виросло листя на деревах, підбилися трави. Від споживання листя дерев люди труїлися. А коли почали набиратись в зерно жито й пшениця, геть знесилені селяни добиралися до посівів, зривали колоски та там же й жували їх. Нещас­них порушників ловили, судили. Люди вмирали тихо, ніхто не плакав».

Ось спогади ще одного очевидця — мешканця нашого села Миколи Троцького: «До нас у будинок прийшли представники сільської Ради з обшуком. Мати розповідала, що ходили вони по всіх дворах, жодного не минаючи. Шукали продукти харчування. Мати заховала у каглу торбинку кукурудзи і закрила люфкою. На люфку посадила мене. Коли чужі зайшли до хати, я почав плакати. Тоді матір почала кричати на чоловіків, що налякали дитину. Вони зиркали по голих стінах, дивилися на переляканих дітей і врешті зрозуміли, що в хаті нема чого взяти, та й пішли геть. ...Одного разу ми з батьком поїхали у райцентр. Назад поверталися пішки навпростець — через посадку. Раптом натрапили на людські нутрощі. Від жаху і огиди всю дорогу додому бігли, не озираючись. На той час ми могли самі стати жертвами. Коли на полях почали наливатися колоски, діти нишком бігали з села на поле і їли молоде зерно. Багато хто після цього не вижив — померли від завороту кишок. Мене ма­ти виходила і дуже плакала, коли хоронили мого сусіда-товариша. Я тоді не розумів як мені пощастило, що залишився живий... Ще памятаю, що ми їли молоде листя з дерев, вмочаючи його в сіль, їли оладки з лободи.

 

«Пуп — наївся круп».

(Записано зі слів Катерини Зирянової, колишньої вчительки початкових класів с. Хащувате).

На той час, коли почали масово усе відбирати, у наших сусідів ще залишався бичок. У родині було троє дітей, котрих чимось потрібно було годувати. Отож, їхня мати зарізала вночі бичка. А щоб ніхто не зміг знайти і забрати м’ясо, закопала його під собачою будою. Дітям зварила юшки з м’ясом, нагодувала і наказала нікому не розповідати, бо лихо буде.

Те «лихо» вранці не забарилося. Уже бігом прибігли посіпаки і почали все обшукувати. Найменший, Митько, стоїть серед хати та на всіх роздивляється своїми великими цікавими очима. Ще добре не навчився ні ходити, ні говорити. Раптом один з дядьків підійшов до нього, тицьнув пальцем у голий пупчик і каже:

— Що, пуп, наївся круп? А малий йому відповідає:

— Не клуп, а бицини.

— А де ж та бичина, скажи дяді.

— У Сілка під хвостом. Не вілис, подивися.

У Митькової матері так усе й похололо в середині. А дядьки розреготалися, та пішли геть. Не думав тоді малий Митько, що своїми правдивими «жартами» випадково врятує родину від голодної смерті на деякий час.

Навесні 1933-го, щоб вижити, довелося з’їсти і захисника Сірка. Усі діти вижили, як кажуть в народі, з Божою допомогою.

 

Три колоски життя.

(Записано зі слів колишньої учительки української мови та літератури Олени Мацієвської школи с. Хащувате)

Не дай, Боже, нікому пізнати того страхіття, коли мучить голод. Тоді перестаєш думати, перестаєш вірити і сподіватися; перетворюєшся на голодного звіра з однією-єдиною мрією — поїсти.

Мені знайоме це відчуття. В очах тьмариться, сили покидають тіло, а думка працює: «Знайти щось поїсти». Пам’ятаю, як ввели той клятий злополучний «Закон про п’ять колосків». Усіх, хто «крастиме державне колгоспне майно», буде розстріляно або позбавлено волі від 8 до 10 років. А як же не красти, коли хочеться жити?

Неподалік, за хатою, колоситься лан пшениці. Такий звабливий, такий теплий і лагідний. Солодкий, п’янкий запах вабить до себе, заворожує. Уже нема сили стриматися і ноги самі простують до джерела життя — до хлібного поля. Зірвала три колосочки і схаменулася: чи ж ніхто не бачить? Озирнулася. Припала до землі; пригорнулася міцно-міцно, мов до матері, і поповзла назад, додому, міцно стискаючи у руці три колоски. Страх сковував рухи, серце калатало так гучно, що здавалося чують усі навколо. Ще трохи. Уже недалеко. Кілька метрів проповзти — і рідне подвір’я....

Доповзла. Не побачили. Принесла до хати аж три колосочки. Три життя, три радості, три надії. Почуття невимовного великого щастя охопило мене; почуття гордості за те, що змогла підтримати рідних, що принесла їм сподівання на порятунок.

Навесні і влітку 1933 року люди харчувалися листям, травою, їли м’ясо котів, собак. Страшно було вийти на вулицю. Дітей, котрі ще могли рухатися, з хати не випускали, щоб бува ніхто не вкрав і не з’їв. Тварин значно поменшало. Котики та собачки вже не гуляли вільно вулицями.

Що ж придумував дехто, щоб вижити? Усі добре знали де в селі живуть більш заможні люди. Уночі тихенько підкрадалися під таку хату злодії і нявкали, жалісно, слізно. Хазяї прокидалися, відчиняли двері, радіючи тому, що харчі самі прибігли під двері. Тут на них нападали грабіжники, котрі виносили все їстівне з хати. Добре, якщо господарів лишали живими.

 

Мотрона з Горбів.

(Записано зі слів Мотрони Бабчук)

Чорна хмара 1933 ро­ку насувалась на нашу крихітну Косіївку. У мого батька, Калістрата, була молотарка — її конфіскували; не забули і про весь сільськогосподарський реманент; відібрали все зерно, скотину. Коли прибули ще за соломою, батько вийшов з вилами, страшний, немов з хреста знятий. І штрикнув тими вилами комусь у стегно. Його арештували. І по цей день — ні чутки, ні звістки.

Горе враз перетворило мою маму Штефаню із красуні-молодиці на стару бабу. Ніхто її в селі не пізнавав, та й вона мало куди ходила.

Не сподівалися, що до нас ще навідаються уповноважені. Якось в неділю мама добула кружку квасолі, захованої під піччю, в штандарах, збиралась зварити жменьку. Раптом завив, заскавулів собака. Жінка, забувши про квасолю, вибігла на двір. Під ворітьми стояла гарба. Один чомусь весело зареготав:

— Чого, куркулихо, витріщилась? Будем верха знімати, комору треба в созі перекрити бляхою куркульською.

— Ваша воля, — промовила матір — де ж я подінусь з дитиною? Душогубці.

Усім будівлям, ніби позносили голови, тин розламали та й ворота теж.

Соломою, яку таки не забрали, коли Калістрат зустрічав непроханих гостей з вилами, ми встелили знадвору стелю. Так і зимували.

Мама казали: «Нащо я породила це дитя? На муки?» До себе вона не відчувала ні краплі жалю.

Коли моя матір Штефаня зрозуміла, що не довго їй на цім світі терзатись, вона послала мене до вчителя Петра Майстренка, щоб написати листа арештованому чоловікові. «В перших рядках свого листа сповіщаю, що покидаю цей світ і тобі залишаю дитинку нашу Мотьочку. Може ми неправедно жили, забагато їли, пили, то Господь покарав нас? Нічого в Бога не благаю, лише одне: збережи і помилуй наше дитя — Бабчук Мотрону Калістратівну.

Не затримуйся довго у тому Сибіру, приїджай, якось верх на хаті треба викинути, вшити околотами та харчів пристарати дитині.

Оставайся жив і здоров. Не поминай лихом.

Твоя жінка Штефаня.

Побачимось ми вже на тому світі, та ти не дуже спіши до мене. Мотю рости і щоб віддав її за доброго парубка.»

Листа того ніхто не відправляв, бо якраз на той час односельчанин з таборів написав своїй рідні, що Калістри не стало, спочиває з Богом.

Деякі продукти в колективі «Перший крок» були, щоб зварити баланду для працюючих та видати по шматочку хліба їм. Годували добре тільки двох чоловіків, та пару коней берегли, для страшної роботи. Кожний день дядьки, Гнат та Микита, об’їж­джали своє село Віль­шанку та присілок Косіївку. — Гей! Гей! — кричав дядько Гнат, і його голос боляче, ніби батогом, розрізав морозне повітря вимираючого села. Виповзали повільно кволі, мов сонні мухи, селяни та витягали упокоївшихся.

Дядьки акуратно складали на підводу померлих, щільно, бо попереду ще багато дворів і невідомо стільки односельчан сьогодні віддали Богу душу.

Прийшла черга до Бабчуків.

Льодяного ранку Мотя виглянула на вулицю, зачувши Гнатове «Гей! Гей!»

— Що, Калістратівно, представилась мамка?

Холодну, здерев’янілу матінку вмостили на возі. З іншого обійстя дибала розпатлана жінка і просила: «Заберіть мого Василечка. Три рочки. І не нажилось бідне, лише намучилося. Легенько його кладіть, щоб не придушили. Хто тут у вас є вже?»

— Дзінько Хмара, Дмитро Бараболя, Марія Гудзиха, — перелічує дядько Микита.

— Ви там не дуже пригортайте яму, бо я не забарюся; щоб у одній могилі ми із синочком спочивали. Візьмете собі у мене: ще там старий кожух є та інше дрантя.

Все село об’їдуть дядько Гнат і дядько Микита; зберуть покійників; складуть в одну могилу, як оселедці в бочку. Загорнуть. Ні хреста небіжчикам, ні зірки».

 

P.S. Мотря вижила. Допомогли їй старовіри з Малої Киріївки. Батька вбили, матір голодом заморили, а про дитину забули, ніби заживо поховали. Живе Мотрона поза часом, поза життям і нині. Викинули, як баласт за борт.

Таких спогадів очевидців — сотні. Вони — крик душі вмираючих страшною голодною смертю невинних людей. Ніякий Апокаліпсис не в змозі передати горе й муки цих мільйонів наших спів­вітчизників, які померли від голоду в країні, яка спокон віків годувала всю Європу і славилася своїми чорноземами. Ми, сучасники, зробили ще далеко не все для вшанування пам’яті загиблих від голоду, а також для того, щоб таке більше ніколи не повторилося. Про цю трагедію ще і ще раз треба нагадувати. Тільки це — запорука того, що щось подібне ніколи не повториться. А ще робити це треба для того, щоб раз і назавжди покінчити «годувати» людей дозованою правдою про ці події. Адже майже по сто років прожили організа­тори голодомору Молотов і Каганович. Та ще й випустили мемуари великим накладом, де навіть немає жодних ознак розкаяння за їх злочин проти українського народу в роки голоду. Ми всі повинні читати і пам’ятати спогади небагатьох вцілілих в ті страшні роки. А це не просто спогади — це наша трагічна історія, наше минуле, без осмислення уроків якого не може бути майбутнього.

Головним уроком з трагедії голоду 1932—1933 років повинно бути осмислення стану селянства в ті роки і сьогодні. Адже українські села в сучасній Україні в результаті непродуманих експеримен­тів, як і колись у да­лекому 1933 р., пустіють. Усі повинні ще і ще раз замислитись над тим, а чи все нині робиться для того, щоб українське село стало на ноги.

Хащувате... В цій назві велика безсмертна любов простого люду до райського куточка рідної землі, ніжність і краса замріяних берегів, могутність річки Південний Буг, заквітчані хати, добрі люди. У ній — вічне сплетіння минувшини, сьогодення і майбуття. У ній — вічна незгасна пам’ять про важкі роки, про надлюдські випробування. У ній — віра і надія, що ніколи кістляві руки сме­рті, голоду, негараздів не доторкнуться до святої краси, не порушать мир, спокій і добробут сільських жителів.