Підривники

Секретар ЦК Компартії України Михайло Бурмистенка напередодні здачі Києва німцям у вересні 1941 р. активно займався підготовкою партизанських диверсійних груп у спец школі у Пущі Водиці. Він регулярно зустрічався з експертом підривної справи Іллею Стариновим, який доставив у місто зразки диверсійної техніки: радіоміни та електрозапали до них, запалювальні снаряди тощо. Про це знаменитий диверсант написав у своїй книжці «Записки диверсанта».

На особі Бурмистенка я маю зупинитися глибше, щоб можна було зрозуміти, чому він пішов на цей злочин, чому взяв на себе відповідальність за руйнування «матері міст руських» — Києва.

Михайло Бурмистенко народився в сім’ї українського переселенця в селі Олександрівці Саратовської області. Це була людина з категорії «яничар». Відірваний від батьківщини своїх пращурів, він бачив Україну як губернію Російської імперії. Під час революції і громадянської війни Бурмистенко працював в ЧК-ГПУ, потім перейшов на партійну роботу — секретарем Калмицького обкому ВКП(б). З 38-го року другий секретар по ідеології ЦК ВКП(б) України. Отже, це був той партійний губернатор, що тримав під контролем «українських націоналістів» в ЦК України і, до речі, доповідав Сталіну про поведінку Хрущова. Тепер, коли нам відомо — хто є хто, я надам слово свідку полковнику Старинову: «...Поки ходили за «чемоданчиками», в кабінеті секретаря ЦК зібралося десятка півтора працівників апарату ЦК, кілька секретарів обкомів. Зі столу для нарад прибрали графіни і попільнички. (Був на цій нараді і Пінхус Мешик, нарком держбезпеки УРСР, організатор «школи підпалювачів» у Пущі Водиці (Авт.))

— Викладайте своє добро, — показав на стіл Михайло Олексійович і посміхнувся. — Це, мабуть, вперше, коли до ЦК заносять подібні речі (має на увазі вибухівку. — Авт.)...»

Тут я маю до свідчення полковника Старинова зробити деякий коментар. «Два чемоданчики», про які мимохідь говорив Старинов, і були екземпляром таємної зброї Червоної армії — радіоміни Ф-10. Є відомий знімок з архівів ФРН, на якому видно, як виносять німецькі сапери один такий чемоданчик — радіоприймач радіоміни Ф-10, другим чемоданчиком був звичайний акумулятор, у радіоприймачі був потужний детонатор, а сама вибухівка складалася поруч в ящиках з толом — сотні кілограмів, які вибухали, коли підривався детонатор, отже, без ящиків з толом радіоміна, якщо з неї зняти детонатор, ставала безпечною, ось чому і дозволив Бурмистенко занести радіоприймач радіоміни до ЦК КП(б)У. Але до ЦК занесли ще й запалювальні снаряди, про які розповідає Старинов і які потім принесуть стільки нещасть і горя Києву і киянам.

Та я продовжу «допит» свідка полковника Старинова.

«...Я показав, — свідчить він, — як працюють партизанські міни і як діють запалювальні снаряди, продемонструвавши їх у роботі. Заради перестороги ми поклали їх у масивні кам’яні урни, принесені з коридору.

— Вражає! — сказав Бурмистенко. — Давайте нам таку техніку, товаришу полковнику, а товаришу Пономаренку передайте моє велике прохання, відрядити вас сюди, хоча б на п’ять днів. Бо ми також створили партизанську школу, а досвідом похвалитися не можемо...

...Пономаренко (перший секретар ЦК Білорусії, член Військової ради Західного фронту, займався підготовкою терористів-диверсантів і йому підпорядковувався полковник Старинов — Авт.) залишився задоволеним результатами моєї поїздки до Києва. Прохання Бурмистенка відрядити мене до Києва задовольнив. І через два дні я знову поїхав до Києва. Цього разу в автомобіль «пікап» сіли чотири інструктори і серед них двадцятитрьохлітній командир-прикордонник Ф. П. Ілюшенко, обраний мною у помічники...»

Полковник Старинов не згадує про військінженера 2-го рангу Ястребова, який був серед чотирьох інструкторів, про нього буде розмова далі, бо вона розкриє ще одну таємницю цієї терористичної акції стосовно Успенського собору. А я надам знову слово полковнику Старинову:

«...Дату свого приїзду до Києва пам’ятаю точно — 1 вересня 1941 року. Цього дня Центральний комітет партії більшовиків України проводив нараду командирів двох київських, донецького та харківського загонів.

...До 6 вересня 1941 року партизанська школа у Пущі Водиці працювала повним ходом...»

На підставі свідчення Старинова можна зробити висновок, що головним завданням цієї школи у Пущі Водиці була підготовка так званих пожежників (підпалювачів) — у зв’язку з ними необхідно з’ясувати, що мав на увазі Старинов, просячи у Бурмистенка «ще дещо».

Радянські міни Ф-10, як вже писалося, були розроблені незадовго до війни. А оскільки радіопромисловість в СРСР була розвинута погано, то таких радіоприймачів для радіомін було обмаль. Тому для їх виготовлення по­трібні були радіодеталі і радіолампи. Отже, Старинов попросив Бурмистенка допомогти йому виготовити на київських заводах приймачі для радіомін і пристрої для мін з годинниковими механізмами та мін з хімічними детонаторами. Для чого йому і потрібні були сірчана кислота і електробатарейки з лампочками. І це спецзавдання київські заводи для спецгрупи Старинова виконали. А от з радіодеталями було важче. Тоді ЦК і НКВС вдається до акції «радіоприймач». По Києву було видано наказ цивільному населенню здати всі власні радіоприймачі. Причин було дві. Перша — не дозволити киянам слухати передачі про проголошення незалежності України у Львові. Друга — одержати достатню кіль­кість радіодеталей і радіоламп для радіоприймачів радіомін. Переробка була невелика. Були відібрані кращі (потужні) радіоприймачі і до них були пристосовані детонатори-підривачі.

Населення Києва знесло свої власні приймачі в приміщення бібліотеки Київського університету — ліве крило (ріг бульвару Шевченка і Володимирської). Я особисто відніс туди наш радіоприймач СІ-237 (новий приймач радянського випуску, середнього класу). Зносили туди люди і приймачі вищого класу Т-6 та СВДМ-9. Потім, коли німці захопили місто, кияни кинулися за своїми радіоприймачами, але там залишилися тіль­ки застарілі марки. Я встиг захопити тільки стару модель якогось приймача в дерев’яній коробці. Той приймач мені довелося закопати, бо окупанти теж заборонили українцям слухати передачі з Москви. Отже, група Старинова, за завданням маршала Шапошникова, виготовила резерв радіомін на київських заводах, який потім використають на знищенні Харкова.

Я маю тут відзначити, що масові підриви радіомінами Києва і підпали його запалювальними снарядами, які були пов’язані з вибухами радіомін в центрі міста, не тільки підштовхнуло фашистів на знищення єврейського і українського мирного населення в Бабиному Яру, але й поставило під знищення весь підпільний рух, як комуністичний так і національний, в Києві. Весь «комуністичний актив», залишений у місті, був окупантами виловлений, і цьому сприяло в значній мірі місцеве населення, озлоблене на більшовиків за те, що вони попалили і зруйнували їхні оселі в центрі міста, повбивали їхніх родичів, заваливши їх камінням руїн... Цьому я був живий свідок, коли люди, що сиділи в парку Шевченка, рятуючись від пожеж і вибухів, мало не розірвали одного секретаря райкому партії, якого впізнали серед юрби. Не жалували і підпалювачів, що палили будинки разом з мешканцями, коли ловили їх на «гарячому»...

Та попереду ще стояла руйнація міста Харкова, для якого були виготовлені радіоміни на київських заводах, тому я знову залучу до свідчення виконавця акції полковника Старинова:

«...День 28 вересня 1941 року запам’ятався мені дуже.

Зі мною, — пише полковник Старинов, — від’їжджали до Харкова п’ятнадцять командирів із ОУЦ (окремого учбового центру) та спецпідрозділу військового інженера 2-го рангу Володимира Петровича Ястребова. Правда, радіомін видали тільки тридцять штук, підривачів та замикачів уповільненої дії менше трьох тисяч, замикачів, що реагують на вибуховий удар, лише п’ятсот, але й з цим можна було починати...»

Маю перервати свід­чення Старинова. В цей день, 28 вересня 1941 року, в Києві стався останній вибух радіоміни, яку поставили сапери Ястребова. Замінований Київ вони залишили десь 15 вересня і з запасом радіомін, виготовлених на київ­ських заводах, відійшли за Дніпро, простуючи на Харків. Групу очолював військінженер Ястребов і лейтенант Хомюк.

Радянська влада, НКВС, КДБ заплутало справу про трагедію Києва і Харкова так, що зараз тільки на підставі мого особистого досьє і великого аналізу тих давніх трагічних подій є можливість якось розтаємничити цей злочин століття. Тому я знову залучу полковника Старинова до свідчення:

«...Працюючи з генералом Невським (начальник інженерного управління Південно-Західного фронту — Авт.) над планом мінної загороди в районі Харкова і над заявкою на матеріальні засоби, я весь час відчував, що деякі пункти плану «повисають у повітрі». За моїми розрахунками військінженер 2-го рангу В П. Ястребов і автоколона з радіомінами і спеціалістами радіомінної справи мали прибути до Харкова ще першого жовтня. Але минуло друге, а вони не з’являлися.

Володимир Петрович з’явився лише біля вісімнадцятої години другого жовтня.

— Через добу колона буде тут, — заспокоїв мене Ястребов, я особисто слідкуватиму за її рухом через контрольно-пропускні пункти...»

Слід зазначити, що колона з радіомінами з Києва відступила в напрямку Москви, а потім, одержавши наказ, обхідним маршрутом через Вороніж, Куп’янськ залізничним тран­спортом добиралася до Харкова.

Ось що далі свідчить Старинов:

«...План мінування Харкова, представлений нами маршалу Тимошенку (командуючому південно-західним напрямком і фактичного командуючого Південно-Західним фронтом, Кирпонос на цей час вже загинув, а його штаб німцями було розгромлено), на перший погляд міг здатися відчайдушним. Передбачений обсяг мінування в районі Харкова та в самомі місті перебільшував обсяги мінно-підривних робіт німецької операції «Альберіхт» у п’ять разів.

Тимошенко вивчав план уважно і довго, нарешті подивився на мене, — свідчить Старинов. — Не дуже розмахнулися? Чи не злетимо самі в повітря?..»

Тут я змушений до свідчення І.Старинова зробити деякий коментар, щоб читач зрозумів, наскільки виправдана була така масова терористична акція в Харкові.

Автор «Записок терориста» не згадує один дуже важливий факт в цій більшовицькій акції.

Німці, проводячи у часи Першої світової війни операцію «Альберіхт», мінували територію ворожої держави — Франції, і ніколи не допускали такого масового мінування на території своєї країни. Біль­шовики ж мінували територію, на якій проживав свій народ. Наскільки це було підступно до свого населення свідчить той же Старинов.

«...Член Військової ради М. С. Хрущов, розглянувши план, де в чому його доповнив...

...Вже 3 жовтня я одержав новий наказ — поставити радіоміну в будинку № 17 по вулиці Дзержинського. Цей будинок-особняк збудований на початку тридцятих років для секретаря ЦК ВКП(б)У Косіора, який потім був переданий дитячому садку, а у війну тут влаштував тимчасову резиденцію перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов...»

Виникає страшне запитання. А що було б, якби німці поселили в цьому будинку не коменданта Харкова, а віддали його власникам — дітям? Або ж після звільнення поселили там радянських дітей — а той, хто мінував, загинув, міна не спрацювала, креслення загубилися?

29 червня 1941 року була видана Директива ЦК ВКП(б) про розгортання тероризму в тилу ворога, не рахуючись з жертвами серед місцевого населення. І ось Старинов виконував наказ ЦК під контролем маршала Шапошникова. Та я знову залучу до свідчень полковника Старинова:

«...В останні дні перед відступом з міста Харкова сапери оперативно-інженерної групи працювали дуже напружено... Під підлогою цехів, фабрик і заводів заклали кілька десятків потужних мін уповільненої дії, а невеликі міни ставили повсемісно у найнезвичних місцях: у витяжних трубах, люстрах кабінетів...»

Злочинною була стратегія ЦК, НКВС, таких генералів як Шапошников та партійних функціонерів як Бурмистенко. Адже, навіть, простій людині було зрозуміло, що німці не привезуть німців до Харкова, щоб працювати на тих заводах, а зженуть місцеве населення і військовополонених, громадян Радянського Союзу. І вони будуть підриватися на цих радіомінах та мінах уповільненої дії.

Так воно й вийшло. На мінах, встановлених групою Старинова—Ястребова, підірвалися тисячі харків’ян і загинуло багато радянських військовополонених, яких німці пригнали працювати на ці заводи і фабрики.

...У своїх пошуках я з’ясував — хто зруйнував Хрещатик і центр Києва, хто знищив Успенський собор Печерської лаври, хто висадив у повітря центр Харкова, хто хотів зруйнувати Софіївський собор і чому не зруйнував, але залишалася ще одна таємниця. Чому вцілів красень Володимирський собор? Адже за всіма даними він теж мав злетіти в повітря.

На початку війни я бачив як до Володимирського собору під’їхало кілька легкових автомашин, з яких вийшли військові. Вони відчинили собор, довго ходили навколо нього, потім зайшли всередину, і все щось обговорювали.

Що так зацікавило вій­ськових в цьому соборі? Хотіли зробити з нього фортецю? А може тут планувалося щось інше? Собор стояв серед великих будинків і зона обстрілу кулеметів і гармат оборонців була б незначною. Потім військові на автомашинах поїхали, а якісь працівники в цивільному зачинили собор. Чого приїжджали червоні командири до Володимирського собору, мабуть, не молитися богу, так для мене і залишилося таємницею на багато років.

І от якось, коли я вів це журналістське розслідування, ми зустрілися з Володею Климковим, вже літні люди, і згадали про тих військових. І тоді я, вже маючи багато інформації по руйнуванню Києва, нарешті зрозумів, чого приїжджали військові червоні командири до Володимирського собору.

На той час радянська розвідка знала, що після проголошення відновлення незалежності України у Львові 30 червня 1941 року, в Києві після його зайняття німецькими військами, національно-визвольні сили України мають провести урочистий молебен з нагоди відновлення незалежності і звільнення від більшовизму. Але Сталін і Берія не знали, в якому з київських соборів мав би проводитися цей урочистий молебен. Було три собори: Софіївський, Успенський і Володимирський, які вміщували багато людей і мали зручні великі площі навколо. Отже, планувалося, що Володимирський собор з його відомими розписами художника Верещагіна мав бути теж замінований в комплексі — оперний театр, Музей Леніна (колишній будинок УЦР), Володимирський собор. Ось для цього і приїжджали спеціалісти Старинова, щоб визначити — як мінувати Володимирський собор.

Що врятувало Володимирський собор? Всередині він був так захаращений і мови не було про якийсь урочистий молебен в його приміщенні. Собор вимагав капітального ремонту...

Радянський агент військінженер 2-го рангу Володимир Ястребов, який брав участь у підриві центра Києва згодом потрапив сидів на Колиму у ГУТАБ і розповідав, що сидів за «помилку» з радіоміною.

Вважалося, що Ястребов підірвався на своїй радіоміні, удосконалюючи її. Насправді ж він був засуджений до розстрілу як ворог народу за те, що Успенський собор вибухнув порожній — тобто за провал операції. За провал роботи по Софіївському та Успенському соборах, за те, що німці розмінували одну радіоміну в музеї Леніна в Києві, на Колиму потрапили з групи Ястребова ще кілька саперів і розвідників.

Цікава доля ще однієї дуже важливої особи, яка мала відношення до підриву Успенського собору. Агента НКВС Віктора Тверского. Під час окупації він стане директором Лаврського музею, а при звіль­ненні Києва радянськими військами — уповноваженим по Печерській лаврі при райвиконкомі. Він теж стане для НКВС зайвим свідком, який багато знав про злочинне руйнування Успенського собору. Його звинуватять, як і військового інженера 2-го рангу Ястребова, у зраді, бо це він, мовляв, разом з Ястребовим зірвали операцію — собор вибухнув порожнім. Офіційно Тверського звинуватять у розкраданні Лаврського майна і зашлють на Колиму, де він і загине. Десь пропаде безвісти і архімандрит Печерської лаври отець Валерій, він також стане небажаним свідком.

Проте це вже тема для іншого розслідування...

 

Юрій Краснощок