БОРИС ГРІНЧЕНКО В НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ ХХ СТОЛІТТЯ

До 145-ї річниці з дня народження Бориса Грінченка 9 — 10 грудня 2008 року в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка відбулася всеукраїнська наукова конференція на тему: «Творча спадщина Бориса Грінченка й українська національна ідея». Ось уже два десятиліття у цьому краї, де розгорталася діяльність великого подвижника, триває невпинна дослідницька праця, зокрема на кафедрі філологічних дисциплін ЛНУ імені Тараса Шевченка, в Науково-краєзнавчому центрі, «Інституті грінченкознавства», які й стали організаторами наукового форуму. У конференції взяли участь і виступили з доповідями вчені з багатьох університетів та інститутів України, а також краєзнавці, письменники, педагоги, просвітяни, музейні працівники, студенти. Вельми представницький авангард грінченкознавців працював у п’яти секціях: «Мовне багатство «Словаря української мови» Бориса Грінченка»; «Мовно-стилістичні особливості творчої спадщини Бориса Грінченка та проблеми етнолінгвістики»; «Літературна та фольклористична спадщина Бориса Грінченка»; «Педагогічна діяльність Бориса Грінченка та проблеми освіти в його творчій спадщині»; «Вивчення творчості Бориса Грінченка в сучасній школі». Учасники наукової конференції побували на екскурсіях в Літературно-меморіальному музеї Бориса Грінченка в селі Олексіївці Перевальського району та в кабінеті-музеї Бориса Грінченка в Луганському ліцеї іноземних мов. Вміщуємо доповідь кандидата педагогічних наук, доцента кафедри філологічних дисциплін ЛНУ ім. Тараса Шевченка О. І. Неживого — чільного грінченкознавця й організатора наукового форуму.

Про Б. Грінченка багато писали ще його сучасники. Провідним дослідником творчості залишався Сергій Єфремов, який ще за життя письменника у газеті «Рада» та інших виданнях рецензував книги Б. Д. Грінченка. У 1910 році він упорядкував та видав збірник «Над могилою Б. Грінченка», а в 1913 році написав біографічний нарис «Борис Грінченко. Про життя його та діла». Також Сергій Єфремов — автор передмови до багатотомника митця, видання якого розпочалося 1928 році. У своїй «Історії українського письменства» видатний літературознавець наголосив, що найхарактернішою і найвизначнішою постаттю серед літературного покоління 80-х років був Борис Грінченко, не тільки як особа, як громадський діяч і як письменник, але й як символ цілої епохи — безмежного гніту з одного боку і дужого відпору та громадянської одсічі з другого. «Такі люди, як Грінченко, несли з собою перемогу живого духа над зверхніми обставинами, проти зверхньої сили репресій поставивши внутрішню силу активної любові до рідного краю.» (9,502)

У дослідженні «Борис Грінченко. Про життя його та діла» зазначено: «Багато Грінченко добра зробив рідному краєві, і рідний край його не забуде — ні цього добра, ні того, хто робив його, за себе не дбаючи.» (7, 60)

Та водночас почала здійматися і діаметрально протилежна хвиля. Творчу спадщину Бориса Грінченка чекала нелегка доля. У перше десятиріччя після смерті Б.Грінченка і до кінця двадцятих років, вже на радянській Україні, його популярність і слава продовжували зростати, а потім настала зневага й майже повне забуття.

Досить детально розглянув причини нищівної критики, спрямованої на постать Б.Грінченка, провідний дослідник його творчої спадщини А.Погрібний: «Щоб зрозуміти причини навально-знищувального шквалу, спрямованого на постать Б.Грін­ченка, не зайве згадати такий факт. У своїй «Історії українського письменства (1919. Т.2) С.Єфремов, трактуючи цього літератора, з котрим у 1900-ті роки був близько знайомий, як «найвизначнішу постать серед літературного покоління 80-х років», зронив фразу, що згодом не могла не привернути до себе уваги тих, які прагли «пильнувати»: «Ім’я Грін­ченка для нас стало .... стягом». Настане 1929 рік, завирують пристрасті довкола сфабрикованого процесу над так званою «Спілкою визволення України» (заслуженого академіка оголосять одним із її керівників) — і саме в розпалі викриття «злочинств» СБУ та С.Єфремова згадають і про рекламований «стяг» — про Б.Грін­ченка... Стяг — націоналістичний! — належало зірвати й затоптати, що з брутальною запопадливістю і було зроблено» (14, 18-19).

Поступово справа дійшла до викорінення імені Бориса Грінченка з історії української культури, літератури, педагогічної думки, тодішньої школи. Його твори не видавалися, припинилося вивчення творчості в школі. Жорстокий сталінізм викорінював усе, що було пов’язане з Б.Грінченком. Так, в кінці тридцятих років був зруйнований перший пам’ятник Архипові Тесленку, що споруджувався на кошти дружини Бориса Грінченка Марії Загірньої і встановлений в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині. На мармуровому надгробку був напис із поетичного твору Грінченка...

Отже, у добу зневажливо-вульгаризаторських оцінок літературної класичної спадщини про Бориса Грінченка говорилось зовсім протилежне, що ідеологічно-художній комплекс Грінченкової творчості для нас шкідливий, бо він підсилює й зміцнює ворожу нам ідеологію. «Ідеалістичне народолюбство, буржуазний демократизм та «аполітичність» ~ замість класової боротьби, войовничий націоналізм замість пролетарського інтернаціоналізму... Вся шкідливість просвітянства, що його організатором і натхненним проводирем був Грінченко, у тому, що воно, як ми вже про це не раз згадували, дбає про інтереси «всієї нації», нації без класів.» (15, 66-67) Тобто вся творчість Б. Грінченка інтерпретувалась як провідника націоналістичної ідеології.

Тоталітарною системою був знищений Сергій Єфремов, така ж доля спіткала видатного педагога Володимира Дурдуківсього, автора дослідження

«Педагогічна діяльність Б.Грінченка», письменника Миколу Чернявського, який написав спогади про Бориса Грінченка «Кедр Лівана».

Повернення чесного імені письменника, вченого, культурного й громадського діяча почалося лише в кінці 50-х — на початку 60-х років, коли видано було його «Словарь української мови» та двотомник художніх творів. Одними із перших на шлях наукового перегляду спадщини Б.Грінченка стали М.Рильський та О.Білецький, до яких приєдналися й інші дослідники І.Пільгук, В.Яременко, В. Чорновіл, М.Гуменюк, Л.Сахно, А. Погрібний.

Урочистий вечір громадськості Києва з нагоди 100-річчя з дня народження видатного українського письменника і літературно-громадського діяча Б. Д. Грінченка відбувся в Київському педагогічному інституті. Відкриваючи його, Максим Рильський сказав «... дуже і на все життя пристало до нього високе імя — вчитель». Доповідь « Борис Дмитрович Грінченко -класик української літератури» виголосив доктор філологічних наук І. І. Пільгук.

На жаль, наступні роки наростаючої духовної стагнації не сприяли поверненню справжнього значення Бориса Грінченка в розвитку української національної культури.

Так, наприклад, у навчальному посібнику «Історія педагогіки» (1973 р.) хоча й наявна загалом позитивна оцінка педагогічної спадщини Б. Грін­ченка, його внеску в розвиток вітчизняної педагогіки, але й тут не обійшлося без прикрої соціологізації: «видатний український письменник і педагог, громадський діяч буржуазно-ліберально напрямку» (10, 281). Стаття в підручнику підсумувалася висновком: «Певна тенденція, трактування Б.Грінченком освітньої справи з точки зору «надкласового підходу», залежала від стану ліберальної інтелігенції початку XX ст. Однак, незважаючи на те, Б.Грінченко вніс великий вклад у справу боротьби за освіту, за право українського народу на розвиток своєї культури» (10, 283). Тепер подібні застереження можна пояснити тим, що провідна ідея видатного педагога на право і необхідність навчання рідною мовою не могла стати офіційно загальноприйнятою в 1960—70 роки, коли прогресували теорії про неминучість злиття на­цій і мов, а русифікація навчальних закладів в Україні видавалася на справ­жній інтернаціоналізм. Тому певна тенденційність зустрічається і в інших наукових дослідженнях. Так, у праці В. Борисенка «Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60—90 роках XIX століття» зазначається, що педагогічним працям Б. Грін­ченка властиве перебільшення ролі ліберальної інтелігенції в розширенні шкільної мережі, у навчанні та освіті в суспільному житті країни.

Новий етап у дослідженні спадщини Б.Грін­ченка розпочався в 1988 році, коли на хвилі національне-демократичного відродження відзначалося 125-річчя з дня його народження. У грудні того ж року в Луганському державному педагогічному інституті ім. Тараса Шевченка проведено республіканську науково-практичну конференцію, яка стимулювала появу нових досліджень про творчу спадщину Б.Грінченка.

Опубліковано перше монографічне дослідження А.Погрібного «Борис Грінченко. Нарис життя і творчості» (1988 p.). Еволюцію світоглядних поглядів митця в контексті літературного процесу розглянуто в дослідженні цього ж вченого «Борис Грінченко в літературному русі кінця XIX початку XX століття» (1990 p.). Педагогічні ідеї, вчительську діяльність Б.Грінченка проаналізував М.Веркалець в брошурі «Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка» (1990 p.).

Коли відбувалася конференція, в Олексіївській школі Перевальського району була відкрита музейна кімната та пам’ятник Бориса Грінченка, автором якого став лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка луганський скульптор І.М.Чумак.

Треба сказати, що відкриття шкільного музею відбулося вже вдруге, адже спершу музей розпочав свою діяльність ще в середині 60-х років. Тоді багато допоміг у його становленні Анатолій Погрібний—молодий науковець із Києва,. дослідник творчої спадщини Бориса Грінченка. Музей діяв тільки кілька років і в 1968 році, за вказівкою районного керівництва, припинив своє існування.

З того часу на Луганщині грінченкознавчі сту­дії проводяться цілеспрямовано і систематично. Проведено ряд науково-практичних конференцій (1993, 1995, 1998, 2003 pp.), видано три вісники Інституту грінченкознавства «Слово і пісня Бориса Грінченка» (1994, 1995, 1996 pp.), захищено три кандидатські дисертації — О.Неживого (1994 р.), М.Кравченко (2001 p.), Л.Неживої (2001 p.).

Про наукову ефективність та перспективність грінченченкознавчих конференцій, може свідчити хоча б те, що більшість учасників наукової конференції молодих вчених та студентів, яка відбулася в 1995 році, стали не тільки кандидатами наук, але й відомими вченими, авторами монографій, навчальних посібників. Серед них випускники нашого вузу В. Кизилова, О. Малюк, Д. Ужченко, В. Пустовіт, Л. Нежива.

Помітними в сучасному літературознавстві стали книги наших земляків Ю.Єненка «Промінь добра» (1994 р.), Б.Пастуха «Борис Грінченко безкомпромісний лицар національної ідеї» (1998 p., 2006 р.), та «Спогади» Марії Загірньої (1999 p.), які підготувала до друку Людмила Нежива, а також її монографія «Марія Загірня» (2003 р.)

Вагомим внеском у дослідження педагогічної спадщини Бориса Грін­ченка є книжка української дослідниці та національно-культурної діячки, яка проживає у США, Адвентини Животенко-Піанків «Педагогічно-просвітницька праця Бориса Грінченка» ( 1999 р.)

Тепер Олексіївська школа реформована у навчально-виховний комплекс Олексіївська школа-гімназія ім. Бориса Грін­ченка. Проведено реставраційні роботи в будівлі школи, в якій вчителювали Борис Дмитрович та Марія Миколаївна та завершено оформлення нової експозиції літературного музею, який, віриться, матиме статус Державного літературно-меморіального музею Бориса Грінченка.

Продовжується діяль­ність науково-краєзнавчого центру «Інститут грін­чен­кознавства». До цього нас зобов’язує діяльна пам’ять про видатну постать в історії національної культури.

Олексій Неживий