Навіщо ленінцям роги лукавого?

(Закінчення. Початок у попередніх номерах)
Вже з перших днів появи «оновленої» КПУ, або, як кажуть у народі, «КаПеПееС» (мабуть, це — «Комуністична партія Петра Симоненка», бо були ж заклики «голосувати за партію Петра Симоненка»?) повелись запеклі, нестямні нападки на українсько-визвольний рух — український націоналізм. Передусім, як вже вище згадувалось, для цієї мети був відновлений друкований орган заснованого 1918 р. у Москві Леніним явно антиукраїнського ЦК КП(б)У — газета «Коммунист». Аби не збурювати і не смішити громадкість, цю газету, як відверто прорасистськи налаштовану до українців, вважали за краще закинути якнайдалі ще за радянської доби.

Тепер це, як кажуть про неї самі її виробники, «уникальная в Украине», на всі боки багатоколірна газета. І хоч вона продовжує бути від «А» до «Я» ленінською, але якщо її дизайн оцінити у якій-небудь валюті, то ця унікальна затія виявиться набагато дорожчою, ніж, скажімо, газета «Вперед», яку Ленін почав видавати 4 січня 1904 року на нелегально доставлені у Росію гроші Японії. Адже тоді Леніну грошей на зацяцьковану кольорами газету не вистачало. Тоді, як дослідив російський історик Олег Платонов, потрібно було 40 тисяч ієн відпустити задля диверсій на Чорноморському флоті, аби він не передислокувався ближче до берегів Японії, а на 750 тисяч ієн закупити революціонерам РСДРП зброю.

Як правило, газета КПУ по вінця захаращена антиукраїнськими випадами. Яких тільки прозвиськ на українців ЦК КПУ не придумав: «фашисти», «неофашисти», «хуторянські панукраїністи», «шовіністи», «націонал-шовіністи», «нашисти», «зрадники», «нацисти», «неонацисти», «пещерні фашисти», «антагоністи», «націонал-радикалісти», «терористи», «перевертні», «контрреволюціонери», «компрадори», «русофоби», «оранжисти», «панукраїністи, заквашені на монетаризмі», «кучмісти», «ющенківці», «інтегральні націоналісти», «ксенофоби»… Часто вірні ленінці, не відаючи про що говорять, заперечують самі собі. У них виходить, що «националисты предали… национальные интересы», а «пещерные ксенофобы… ищут упорно «глобализационную крышу» и взяли курс в НАТО». В одному і тому ж виступі (№ 51 за 2008 р.) можна прочитати про те, що «власть и олигархи-космополиты сознательно формируют у наших людей комплекс «второсортности» і про те, що компартії необхідно придумати «интеллектуальную альтернативу курсу национал-олигархического режима в Украине», тобто виходить, що «олігархи-космополіти» — це те ж саме, що й «націонал-олігархи». Придумати інтелектуальну альтернативу «націоналістам-космополітам» — справа надто важка, і, мабуть, саме через це з метою підвищення інтелектуального рівня комуністів ЦК постійно друкує для них телепрограми олігархів.

У газеті КПУ все жахи, жахи, жахи… Все так, як вчив і робив вірний ленінець Й. Сталін: «В интересах укрепления власти надо внушать населению страх, внушать боязнь». Цей страх газета намагається навіяти придуманим нею образом українця. Ось дивіться, якими побрехеньками вона його ліпить: «створювана націоналістами репресивна машина невдовзі пройде по живих, розчавивши кожного, хто відмовиться кричати «ура» «оранжевому» режиму» («Комуніст», № 43, 2008 р.); «Рано или поздно национал-радикальные политики становятся на путь разжигания ксенофобии, русофобии, национального антагонизма и преследования инакомыслящих» («Коммунист», №№ 67-68, 2008.р). «УПА мечтала (?!) о новой мировой войне», «Шухевич хотел (!?) положить половину населения Украины», «Слава Стецько сказала, что можно принести и треть человечества» (?!)… (№ 83, 2008), «В О. Тягнибока ксенофобські, відверто необандерівські висловлювання» (№76, 2004).

Термін «ксенофобія» означає страх перед чужинцями. Ксенофобія — це інстинкт самозбереження. І під час монголо-татарського іга, і під час свавілля марксистів і гітлерівців люди боялись чужинців. Ніде в світі жодним юридичним законом ксенофобія не переслідується, бо, як кажуть, силою не будеш милим. Переслідувати лю­дину за те, що вона тебе, як чужинця боїться — це безглуздя. До такого переслідування вдаються лише расисти. У тому, що в українців може трохи більший тонус страху до чужинського марксизму-ленінізму, аніж, скажімо, у шведів чи японців, винні ті ж комуністичні репресії, голодомори. Та й повне віддзеркалення тих часів у нинішній ідеології КПУ також задає «ксенофобської» моторошності. А в тім, вислів «пещерные ксенофобы» із вуст ЦК КПУ є дуже недоречним, бо в сиву давнину, коли люди жили у печерах, їм не загрожували директиви ЦК, за якими треба було нищити ступи та жорна як це було оголошено в Україні 8 грудня 1932 року.

Стосовно ж «мечтаний и желаний» УПА, Шухевича, Слави Стецько… Тут за краще буде навести біль­шовицькі реалії. Статистика свідчить, що у Росії від початку створення марксистських гуртків до 1914 року завдяки революційному тероризму було вчинено 1995 збройних нападів, сталося 194 вибухи. В результаті загинуло до 10 тисяч військових та понад 9 тисяч цивільних осіб… Тепер жертви в СРСР: «Від 1917 по 1959 роки втрати на зовнішньому фронті становлять 44, на внутрішньому — 66,7 мільйона осіб. Тобто всього 110 мільйонів» (Журнал «Москва», № 9, за 1989 р., стор. 189). Ось бачте, Шухевич — не те, що Ленін. Це тільки Ленін та Гітлер могли таке придумати і вчинити.

Комуністам, перед тим, як братися за оцінку ОУН і УПА, потрібно відповісти на запитання: навіщо після того, як 30 червня 1941 року у Львові на Народних зборах українці проголосили відновлення української державності й організували Тимчасовий уряд, — гітлерівці цей уряд лікві­дували, а членів цього уряду та близько 2,5 тис. членів ОУН у перші три місяці окупації України відправили у концтабори? Навіщо у концтаборі Авшвіц за вказівкою гітлерівців було вбито рідних братів Степана Бандери — націоналістів Олександра й Василя?

І даремно багато галасу зчиняють комуністи з приводу, як вони заявляють, «розгорнутої брудної кампанії руйнації памятників радянської доби, перейменування вулиць, площ і населених пунктів», з приводу того, що в Одеській, Донецькій та в інших областях «націоналісти і ксенофоби» «діють як окупанти, оскверняючи святині», демонтують і оскверняють пам’ятники Леніну…

О, скільки наштамповано комуністичних «святинь», отих самих ідолів під псевдонімом «Ленін», які О. Гончар у своєму романі «Собор» влучно назвав «пігмеями із розпростертими руками»! А скільки одночасно із серійним випуском цих пігмейських статуй знівечено, зруйновано, спаплюжено справжніх, християнських святинь! Нічого бідкатися, що більшовицьких атрибутів в Україні мало. В тій же Одесі, як свідчить реєстр-каталог «Памятники истории и культуры Украинской ССР» (Київ, 1987 р.) одному тільки Леніну понад 60 памятників! Це лише ті, що стоять просто неба — на площах, у скверах, перед всілякими установами, школами. На деяких вулицях їх по кілька! Те ж саме і в інших обласних та районних центрах. Звести б їх докупи — ото було б грандіозне видовище, ото було б іноземним туристам на що дивитися!

І яке там перейменування — й досі в Україні населені пункти мають назви, які їм присвоїли за наказами маузерів: Дзержинськ, Дніпропетровськ, Котовськ, Свердловськ, Орджонікідзе, Фрунзе, Кіровоград, а вулиці та площі — Маркса, Леніна, Урицького, Бела Куна, Лайоша Гавро, Мате Залки (останні — це полонені першої світової, які, зганяючи свою злість, верховодили після 1917 в Україні). Міста Свердловська вже давно нема на Уралі, і памятника Свердлову у Краснодарі давно знесли, а от в Україні цього несамовитого організатора червоного терору, братовбивчої війни, ліквідатора козацтва хтось і досі шанує. Обласний центр «Кіровоград» названо на честь голови Тимчасового військово-революційного комітету Астраханської губернії С.М.Кірова. Названо тому, що С.М.Кіров прославився як вбивця народу: за його наказом у березні 1919 року було використано вогонь із кулеметів та гвинтівок, ручні гранати проти мирного більш, як десятитисячного мітингу робітників. Вони зібралися на площі міста Астрахані для обговорення свого тяжкого становища. Всі, хто залишився у живих, були арештовані і також розстріляні. На кладовища звезли цілі гори трупів…

Що стосується монументів радянським воїнам, які полягли у Другій сві­товій — то українці їх ніколи не знищували і не знищуватимуть. Адже кожному відомо, що полеглі радянські солдати є одночасно і жертвами бездарної політики ВКП(б), і руйнування споруджених на їх честь монументів можуть лише спровокувати недруги українського народу. Багато людей балачки партійних босів про монументи, про ветеранів війни розцінюють як цинізм, бо ж людям відомо, як комуністи-большевики, використовуючи австро-уго­рсько-німецьких військовополонених, мільйонами вбивали воїнів бувшої царської російської армії — офіцерів, солдатів, а ще робітників та селян як потенційних захисників віт­чизни. Червоний терор і громадянська війна скоротили населення країни до 1923 р. на 13 міль­йонів. Чому ж тоді комуністи кепкують над монументами героям Крут, жертвам геноциду 1932-33 років? Чому, наприклад, вулиці і площі українських міст носять імена катів, які в Криму у роки громадянської впритул із револьверів розстрілювали сотнями беззбройних юнкерів, поранених і навіть медперсонал? Чому у комуністів не проснеться людська душа, щоб спорудити монумент на честь дітей, померлих від голоду?

КПУ запевняє, що лише комуністи здатні на щось розумне. Якщо ж хтось інший висловлює розумну думку, наприклад, якщо О. Тягнибок виступає проти олігархів, які, як він каже, «у своїх руках сконцентрували найбільші капітали української держави», то це значить, що думка О.Тягнибока є… «интнллектуальная собственность коммунистов»! Вірте — ні, але у газеті «Коммунист» за 10 листопада 2004 року так і написано: «идет открытый и наглый грабеж интеллектуальной собственности коммунистов и лично Петра Симоненко… Интеллектуальную собственность Петра Симоненко не просто воруют. Его идеологию выворачивают наизнанку — против партии коммунистов…».

Щоправда, в останньому реченні цієї цитати є велика доля істини, бо ж дійсно: дуже ефективно діє проти партії комуністів той же марксизм-ленінізм, той самий, яким він є! Без будь-якого «выворачивания наизнанку»! Як у ХХІ столітті впливає марксизм-ленінізм на КПУ — видно із резолюції останнього зїзду: «Близько 60 % первинних організацій роками не поповнюють свої лави, не роблять конкретних справ, які зміцнили б авторитет партії в масах».

Перманентно паплюжачи українське суспільство, комуністи, аби мати вигоду від виборів, можуть вдатись і до приємної риторики: «Ми, — заявляли вони восени 2004 року, — звертаємось до працівників засобів масової інформації: виявляйте мудрість, стриманість, не збурюйте суспільство необ’єктивними виступами і закликами». Тоді ж лідер КПУ говорив: «Хочу особливо підкреслити, що я і Компартія України виступаємо за рішучий рух уперед, щоб всі українці нарешті почали жити вільно і достойно, як живуть нормальні люди в усіх нормальних країнах… Я, Петро Симоненко, волею партії і народу йду в президенти і запевняю, що буду президентом усіх громадян України, їх надією та опорою, буду виразником і захисником національних (!) інтересів українського (!) народу і української (!) держави» (із «Звернення до народу України», надрукованого в газеті «Сільські вісті» за 26 жовтня 2004 року).

Ці милі слова лідера КПУ сприймались би позитивно, як би їх говорив хтось інший. Але коли часто чуєш від нього прокляття у бік українців з використанням дурнуватої фашистської термінології, яку також використовували кати проти українців і під час геноциду 30-х, то вони — ці звертання до народу — викликають роздратування, у кращім випадку — скепсис і гумор.

Сміх можуть викликати повчання і репліки комуністів, у т.ч. і в стінах Верховної Ради, що «жити треба так, як живуть нормальні люди у всіх нормальних країнах», що «нам до цивілізованих країн ще дуже і дуже далеко» (П.Цибенко). А скажіть, партія, яка довела країну до ненормальності — нормальна? Кажете, що «олігархи» розікрали країну? А хіба це таке диво? По-перше, «олігархи» були комуністами, по-друге, їх так виховали за радянських часів. Адже навіть у радянських словниках після українського слова «добродій» завжди стояла позначка «заст.» (тобто, застаріле, за радянщини вживалось лише для висміювання націоналістів), а от після слова «злодій» такої позначки не було, бо воно, бачте, завжди сучасне, воно крокувало в ногу з будівниками комунізму. «Не вкрадеш — не проживеш» — побутувало ще з голодних років прислів’я. Кажете, нікому було захищати національного багатства, національні інтереси країни? Але ж комуністи занесли націоналізм в ранг найстрашніших явищ, вони будували і будують Україну не як національну — нормальну, цивілізовану державу, якими , скажімо, є Швеція, Данія, Японія і багато-багато інших, а як «громадянську», де кожен завойовник автоматично стає її громадянином. Чи не тому країни стали нормальними, цивілізованими, соціально справедливими, що повз них пронісся червоно-терористичний марксизм-ленінізм?

Щоб якось захистити марксизм-ленінізм, комуністи вдаються до інсценування надуманих суперечок між «справжніми» комуністами і «бувшими». В їх газеті, наче в проспекті театру абсурду є такі сценки: «Ты бывший коммунист», — каже «справжній, — а я с такими не пью». «А ты сам кто?» «Я не бывший. Кем был, тем и остаюсь». І тут же «справжній» подає гречано-вовняну, аж запаморочливу аргументацію причин відмови випити з «бувшим»: «Теперь хотят судить современную КПУ! Ибо она мешает воровать, разоблачает ложь, проповедует правду. Но хуже всего — знает, как вывести государство из кризиса на прямую дорогу!» Виявляеться, тепер для «справжніх» і Росія — не указ, бо… «российские олигархи национальные интересы своей Родины ставят выше интересов других государств… Но когда по нюрнбергской аналогии, всем, кто был в КПСС и комсомоле, запретят заниматься политической деятельностью, что останется от помаранчевой коалиции и Верховной Рады?» («Коммунист», №8, 2008).

Як бачите, після такої аргументації і без чарки будеш п’яним! Але все-таки запитати у «справ­жніх»: чи не причина горя в Україні і Росії у тому, що у них на практиці застосовували національно вбивче псевдовчення — марксизм-ленінізм?

Ото якби «справжня КПУ» замість того, щоб по-папужиному таврувати українців «фашистами», паплюжити, за методом расистів, український національно-визвольний рух, прислухалась до слів лідера КПРФ Г.А.Зюганова, які він, як гість, сказав на 42-му зїзді КПУ: «я вважаю, — підкреслив він, — що перед нами й перед вами стоїть головне завдання — запустити розвиток, обєднати національно-визвольний рух з ідеалами соціалізму й братерства».

У Росії, як і в Україні, також було класове виховання, виховували не національно свідомих, а безнаціональну «массу», й тому там, за інформацією Г.А.Зюганова, зараз «40% громадян живуть у будинках хрущовської епохи, а нового житла 8 із 10 за існуючими цінами ніколи не дочекаються»; «майже 50% продовольства Росія завозить ззовні, а в країні 40 мільйонів гектарів заросли бурянами»; «800 тисяч найбільш освічених і підготовлених фахівців та вчених виїхали за кордон»; «російські області вимирають у 2-3 рази швидше, ніж інші»; «у Росії залишилося 10 % державної власності, а в таких процвітаючих країнах, як Німеччина, Італія, Франція, Англія — 36-40 %. Там держава не виступає в ролі сторожа олігархічної власності, а є великим суб’єктом державної політики, багато в чому відображає інтереси своїх громадян. У сучасній Німеччині 9 із 10 студентів навчаються за рахунок держави, у Франції — 8, в сучасній Росії — 7 із 10 платять. До того ж кожен другий, хто закінчив вуз навіть із червоним дипломом, не одержав роботу за спеціальністю» («Комуніст», № 53-54, 2008).

Аналізуючи соціально-економічне становище в Росії, Г.А.Зюганов ні разу не обізвав росіянів брутальним словом, як це зазвичай роблять лідери КПУ стосовно українців. Він ще і ще раз КПУ доказав, що причиною всіх бід в Україні є не українські націоналісти, а те, що Україна, як і Росія вийшли з однієї і тієї ж купи денаціоналізації, що денаціоналізуюча КПУ і її відгалуження (тутешні партії-соратники) й надалі залишаються тормозом у розвиткові українського суспільства.

І на закінчення. Оскільки українські комуністи українськими джерелами нехтують, то на одне із головних і болючих, піднятих у цій публікації питань — чому КПУ безпідставно і дико звинувачує українців у фашизмі? — доцільно відповісти словами поета Володимира Пьоркіна (Москва):

Произвели тебя в фашисты
Еще, как видно, потому,
Что быть хозяином решил ты
В своей судьбе,
В своем дому.

Василь Мазорчук