Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

«А залишаємо діла...»

Убити, зрадити, купити,
Нажити дармовий
бариш...
В такі часи судилось жити,
Тому ти так мені болиш,
Жорстокий світе,
болем лютим
За всіх знедолених сіром
І водиш огненним пером,
Щоб словом рідним,
призабутим
Будить добро понад
Дніпром
і не дозволить на руїну
Перетворити Україну.

 

* * *

Розкрадено, розпродано —
до решти
Все, що народ
своїм трудом надбав.
Суди тріщать
од кримінальних справ,
В провадженні відмовлених,
до речі.
Бо судді хто?
Продажні, як і ті,
Хто спорядив їх
в мантії Феміди.
Що їм народні злигодні
та біди —
В них банки, біржі,
бариші круті.
Який там суд!
Хіба це не абсурд,
Що бенкетують хижі
та лукаві
і возсідають у чинах і славі
Ті, хто чужий собі
привласнив труд.
Пора безправ’я, здирства
і розбою, —
Народ мовчить,
як грім перед грозою.
Ні гроші, ні влада, мабуть,
Ума не замінять могуть.
Не можуть духовні пігмеї
Служити великій ідеї.

Відомий поет-пісняр і головний редактор журналу «Дніпро» Микола Луків 6 січня 2009 року «дійшов свого зросту і сили», здолавши вершину висотою в 60 років. Це висота, з якої виразно проглядаються нові висоти в 70-80-90-100 років, а оглядаючись назад чітко видно здолані рубежі, засіяне колосисте поле і книги, книги як межові знаки: біля трьохсот номерів журналу «Дніпро» і біля двадцяти власних поетичних збірок. Як і вимагається від достойного мужа — і дім збудував, і синів-соколів зростив, і сади посадив, і цвітуть вони під небесами. На жаль, не здатний курити ювілейний фиміам, але раз на десять років, коли підсумки втішні і радують, чому не сказати людині добре слово і подякувати за добру працю.

Монографії про твор­чість Миколи Лукова ще не написано, а це означає що списати щось із неї для газетної статті неможливо, тож треба визбирувати факти із різних джерел, а їх, я в цьому переконався , — вже не на одну монографію. Про своє «босоноге» віршування поет розповів сам уже далекого 1994 року у «Вечірньому Києві» 16 червня в статті «І дощ до ранку буде шепотіти святі слова, які я промовчу». Чимало знаходимо матеріалу для розуміння всього, зробленого поетом, в інтерв’ю, даному кореспондентові «Літературної України» 30 січня 1997 року — «У пісні — доля і душа народу». Я не прагну подати всю повноту джерел до творчості Миколи Лукова, користаюсь тільки з того, що є у власному архіві і в моєму серці та пам’яті, закарбованого за багато років знайомства і співпраці, починаючи із його студентських років. Є в моєму архіві не тільки перша збірка «Ріка» («Радянський письменник», 1973), а й презентація цієї збірки у навчальній газеті факультету журналістики Київського університету «Молодий журналіст» (1973, № 5, червень). Тоді 24-літній Микола Луків був студентом-дипломником, випускником університету, а рецензію-представлення написав його молодший колега, тоді студент 4 курсу, Олександр Міщенко, відомий сьогодні як письменник-прозаїк Олесь Воля. Що писав студент про студента 36 років тому, коли творча доля обох була відома тільки Господу-Богу: «Щойно вийшла перша Миколина збірка. Немає в ній крикливості, поверховості, що так характерна для початківців. Є невимовно хвилююча щирість і, я б сказав, мудрість». На підтвердження цього «Молодий журналіст» друкує вірш, останні рядки якого є своєрідним credo Миколи Лукова:

Тільки живемо ми

не для слави:

Хто — у космос, а хто —
сіє жито.
Головне — робити
свою справу,
І красиво, від душі
робити.

Забігаючи наперед скажемо, що цьому засадничому принципу за майже сорокалітню творчу діяльність поет ні разу не зрадив — ні як журналіст, ні як активний громадський діяч, ні як поет-пісняр, що низкою пісень уже полонив душу народу.

Тоді Микола Луків в інтерв’ю сказав: «Як і для кожної творчої особистості, для журналіста найнеобхіднішими є три якості: по-перше, треба мати мету, не мізерну якусь, а щоб вона була дороговказом усього життя, Довженкову одержимість, по-друге, і, по-третє, щоб у серці твоєму було те, що не давало б спокійно дивитися на вируючий океан життя». Сказаного студентом-випускником Микола Луків дотримується все життя. Молодечі романтичні ідеї наповнюють всі, а їх майже двадцять, поетичні збірки поета.

Благословив у літературу Миколу Лукова відомий поет Абрам Кацнельсон — автор передмови до першої збірки «Ріка». Він відзначив «одвертість душі... Ну й, зрозуміло, поетичність бачення, прагнення відповідності форми вірша його характерові, рухові думки й почуття». Це правдиві риси всієї творчості Лукова.

Веду літопис творчості Миколи Володимировича з 1968 року, коли я почав викладати курс історії української журналістики, а Микола Луків почав навчатися на першому курсі. Тоді я ще не знав, як через десятиліття зійдуться наші дороги і скільки ніш мого наукового життя і творчої біографії будуть заповнені при його сприянні, а часом при безпосередній участі. Особливо тісною стала наша спів­праця у роки української незалежності, коли Микола Володимирович, уже як головний редактор журналу «Дніпро», ввів мене у склад редколегії. Завдяки йому було здійснено перше видання чотиритомної хрестоматії української літератури і літературної критики ХХ століття «Українське слово». Власне, цим виданням, накладом у 150 тисяч примірників кожного тому, ми зняли книжковий голод в українських школах і в гуманітарних вузах. Ми вперше в 1994 році в хрестоматії «Українське слово» поєднали дві колії українського літературного розвитку: діаспорну і материкову. Вся технічна робота з організації видання «Українського слова» належала Миколі Лукову. Низку матеріалів, що мали загальноукраїнський резонанс і були опубліковані в «Дніпрі», ми готували разом.

Майже чверть століття Микола Володимирович веде журнал «Дніпро» через фінансові мілини, долати які доводиться героїчними зусиллями. Про це знають сьогодні всі головні редактори українських літературно-художніх видань.

Безпосередня практична громадська діяль­ність проникає і в пісенну ріку Миколи Лукова. Громадянська тема болюча, тривожна і дражлива в наші дні, в наш розхитаний і спохаблений час входить у творчість Миколи Лукова як одна із складових його творчості, подається мудро, делікатно і патріотично-принципово. Цю тему засвідчує одна із сповідальних збірок поета «Моя Україна».

Це правда, школу комсомольського вишколу Микола Луків пройшов, але, як закидали йому «комсомольським ашугом» чи «акином» поет не був і стати таким ніколи не прагнув. Його вибір — бути корисним народу.

Пісенна творчість Миколи Лукова, хоче того поет чи ні, протистоїть сьогодні тому естрадному шоу-бізнесу, що заполонив сцену і несе несмак, бездуховність, всіляко усуває молодь від громадянської активності. Не «тексти», а справжні поезії творить Микола Луків, не «композиції», а чудові мелодії на вірші поета творять композитори, тому і включають їх до свого репертуару десятки кращих виконавців. Його творчість сьогодні протистоїть тому примітиву, що при державній підтримці культивують численні так звані творчі колективи. У цьому. на мою думку, громадянське значення поетичної творчості ювіляра. Тож, мабуть, не на часі замовчувати «святі слова», коли грішні слова ллються брудним потоком і з мікрофонів, і з нелітературних творів.

Сьогодні в обігу є кілька компакт-дисків із вибраними піснями поета. Тільки вибраних біля сотні. Ця пісенна ріка широко розлилася по всій Україні. Добрий десяток пісень на слова Миколи Лукова стали загальнонародними: «Росте черешня в мами на городі», «Половина саду квітне», «Не повертайтесь на круги своя», «Двійко дитячих очей», «Приїжджайте частіше додому», «Ми з тобою, кохана, іще молоді» і інші. Багато це чи мало? Це дуже багато, якщо взяти до уваги, що більшість поетів-піснярів ввійшли в історію літератури і національної духовності із однією-двома піснями. Але ввійшли навічно: Степан Писаревський — «За Німань іду», Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай», Костянтин Думитрашко — «Чорнії брови, карії очі», Степан Руданський — «Повій вітре на Вкраїну», Василь Симоненко — «Лебеді материнства», Микола Сом із «Вишиванкою» і «Мрією», Микола Сингаївський із «Чорнобривцями», Степан Крижанівський із «Берізкою». По кілька пісень у загальнонародну скарбницю вписали Ан­дрій Малишко, Дмитро Павличко, Вадим Крищенко, Дмитро Луценко. Чи втримаються в репертуарі народу і витримають випробування часом пісні Миколи Лукова? Думаю, що так. Сам поет розуміє пісню як феноменальне явище людського духу, в якому гармонійно і досконало поєдналися краса природи і людської душі, любов і ненависть. У його піснях немає фальші, вони надзвичайно щирі, медитативні і легко лягають на крила мелодій, які дають їм сьогодні десятки композиторів і десятки талановитих виконавців.

Вчитаймося і вслухаймося в назви поетичних збірок поета: «Ріка», «Біль і пам’ять», а далі — «Росте черешня в мами на городі», «Не повертайтесь на круги своя», «Сади цвітуть під небесами», «Мелодії для матері і коханої», «У храмі любові», «Лірика», «Дорости до пісні матерів». Уже назвою цієї збірки планка творчості виставлена на рекордній висоті, тож побажаємо ювілярові взяти цю висоту, створивши у найближчі роки ще бодай дві-три пісні, які б співала вся Україна. Це побажання на подальший шлях, а йти ще довго... до ста, а за бажанням і далі.

 

Василь Яременко, професор, директор Центру культурологічних та етнополітичних досліджень МАУП

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com