ДЕ СПРАВЖНЯ ДЕМОКРАТІЯ?

Людство тисячоліттями невпинно рухалося по спіралі суспільного розвитку, змінюючи соціально-економічні відносини та державні устрої. Як свідчить історія, найбільш вражаючих економічних та науково-технічних результатів було досягнуто в умовах приватної власності на засоби виробництва. Але є й інша, негативна сторона цієї моделі матеріального виробництва, про яку упродовж багатьох віків били в набат великі мислителі, гуманісти, філософи, державні діячі і літератори. З болем в душі і серці вони констатували, що все зводиться до невпинного особистого збагачення.

Панує експлуатація людей праці, соціальна несправедливість, культ бездуховного комфорту, аморальності, пагубних пристрастей, процвітає егоїзм, цинізм, розшарування і роз’єднання людей, їх продажність, рабське прислуговування багатим і чиновним людям. Девальвуються такі цін­ності, як мораль, духовність, совість, чесність, справедливість, гуманізм, патріотизм тощо. Процвітає злочинність, насильство, терор. Під безглуздим натиском бізнесової доцільності губиться природа.

Сіре, безнадійне, дезорієнтоване життя в постійному стресі від вищеназваних негативних факторів перетворюється на справжній жах, який витримують далеко не всі і скочуються на алкоголь, наркотики та розпусту.

Через своє виродження не може вирішити проблеми свого народу та держави так звана спадкова еліта нації — її вожді — аристократи. Про це влучно сказав Франсуа Рене де Шатобріан (1768-1848): «Аристократія проходить через три періоди: період неперевершеності (за особистими якостями і заслугами), період привілей, період пихатості; по виходу із першого вона вироджується в другому і згасає в третьому».

Ситуація ускладнюється тим, що до влади не допускається справжня еліта нації — високоосвічені достойні представники народу. Адже щоб дійти до владного олімпу в умовах приватної власності на засоби виробництва потрібні значні кошти. Власних грошей у розумних, чесних та порядних громадян бути не може по визначенню. А «вкласти» в них необхідні кошти, посприяти їх кар’єрі багатії не хочуть, оскільки на їхньому фоні погано виглядають, а саме головне, знають, що вони не будуть їхніми слухняними маріонетками, не дадуть безмірно експлуатувати народ та безбожно красти. Для цих ролей завжди підбираються недалекі люди.

Можна підсумувати різкими словами англійця Томаса Маколея (1800-1859): «В будь-яку епоху найбільших негідників потрібно шукати серед вождів народу… Колесо історії крутять дурні і шахраї…, вони правлять світом».

У світлі вищеприведених аргументів постають зрозумілими, але легковажними і однобокими бажання основоположників марксизму-ленінізму позбутися проблем сус­пільства з приватною власністю на засоби виробництва шляхом її знищення.

Упродовж ХХ сторіччя народи СРСР та інших країн соціалістичного табору ціною жахливих жертв втілювали в життя їх ліву ідею. Результати цього жорстокого експерименту були негативними. І причина тому — в основному, не в дискредитації лівої ідеї поганим втіленням на практиці, помилкових діях окремих вождів, як це стверджують комуністи. Метод факторного аналізу переконливо свідчить, що при одних і тих же умовах соціалістичний устрій держав був менш ефективний, ніж капіталістичний. Навіть дуже упереджені люди не можуть заперечувати вражаючу різницю в рівні життя трудящих НДР і ФРН, Північної і Південної Кореї, які мали абсолютно однакові стартові умови розвитку. Як відомо, явища, що повторюються, мають об’єктивну основу, а практика — критерій істини. То в чому ж суть об’єктивної істини в даному випадку?

Перш за все, творці теорії соціалізму і наукового комунізму проігнорували дію основного філософського закону — єдності і боротьби проти­леж­ностей, який є єдиним джерелом всякого розвитку в природі і суспільстві. Створення соціалістичних держав на базі суспільної власності на засоби виробництва і однопартійності знищило конкуренцію і демократію в економіці та суспільстві, що неминуче привело до застою, загнивання та зникнення цих держав. Усунення приватної власності ліквідувало природний, автоматично діючий ринково-конкурентний регулятор кількості і якості товарів та послуг, який примушував власників під­приємств постійно розробляти і негайно впроваджувати передові досягнення науково-технічного прогресу, безжалісно заміняв неефективних під­приємців на більш успішних. Без такого регулятора централізовано-планова соціалістична економіка закономірно породжувала низьку якість товарів, постійні черги навіть за ними із-за їх дефіциту, гальмувала ріст продуктивності праці. А головне, відсутність приватної власності і конкурентного середовища демобілізує людей, що підштовхнуло теоретиків лівої ідеї шукати нові рішення цієї проблеми.

Ще Томас Мор в своєму трактаті «Місто сонця» передбачав необхідність використання в суспільстві без приватної власності наглядачів, які б контролювали виконавців і змушували їх до хорошої праці. Але ж за всіма не встежиш і не всяку роботу наглядач може об’єктивно оцінити, особливо, коли вона носить творчий характер! Крім того, а хто ж буде слідкувати за самими наглядачами? Цілий сонм контролюючих інстанцій, армія наглядачів різних рівнів не змогли примусити працювати безхазяйні соціалістичні підприємства на високому конкурентно-ринковому світовому рівні, оскільки примус до роботи через страх покарання є менш ефективним в порівнянні з позитивно вмотивованим прагненням власників капіталістичних підприємств до максимального особистого збагачення

Другою помилкою авторів лівої ідеї було поверхневе розуміння ними мотиваційного механізму працівників.

Із психології відомо, що єдиним двигуном дій і поступків будь-якої людини або групи людей, включаючи політичні партії, є їх природне прагнення до задоволення власних потреб. Це той мотиваційний бензин, без якого ніякий рух неможливий. Про нього знав і Карл Маркс, під­креслюючи, що ніхто не може ступити і кроку без мети по задоволенню од­нієї чи кількох власних потреб.

На перший погляд, дивно, що обізнаний з мотиваційним механізмом людей основоположник наукового комунізму в основу своєї теорії побудови і функціонування нового суспільства заклав, як пріоритет в поведінці людей, їх прагнення до переваги суспільних інтересів над особистими, до братерства, альтруїзму, взаємопідтримки, моральності в поступках, самовираження в праці тощо.

Його помилка пояснюється тим, що він не знав про природну закономірність в ієрархії потреб людини, яка була встановлена пізніше і названа пірамідою потреб Маслоу.

Піраміда має три рівні. В основі лежать вітальні (життєво необхідні) потреби людини в їжі, одязі, житлі, безпеці, емоційній стабільності, постійному покращенні умов життя тощо. В разі їх задоволення починають домінувати потреби більш високого, другого рівня: потреби в соціальній справедливості, в освіті і соціальному статусі, престижності майна і професії, спілкуванні з людьми певних кіл тощо.

Лише після задоволення вітальних і соціальних потреб людина в змозі досягти вершини піраміди Маслоу, де в її поведінці домінує прагнення до самовираження в праці, до розкриття всього потенціалу особистості, включаючи морально-етичні сторони. Через призму від­криття Маслоу очевидна безперспективність закликів до злиденних трударів самовиражатися з повною самовіддачею в праці задля далекої високої комуністичної мети, оскільки в них ще не були задоволені власні най­більш актуальні, вітальні потреби. Будувати нове суспільство почали передчасно. До того ж, його невірно спроектовано, тому що і саме світле майбутнє, і дорога до нього неможливі без приватної власності. Китай та В’єтнам це вже зрозуміли, а Куба і Північна Корея поки що ні. І ми всі бачимо ціну такому розумінню — різницю в їх досягненнях.

На помилки фундаторів марксизму-ленінізму вказували численні їх опоненти-інтелектуали. Навіть простий народ не дав згоду на жахливий історичний експеримент, вибравши після Жовтневого перевороту в Росії опозиційний до більшовиків склад Установчих зборів.

У виборі шляхів ефективної розбудови своєї держави нам доцільно керуватися різноплановим історичним досвідом інших країн світу, включаючи СРСР. Він однозначно спрямовує нас на приватну власність на засоби виробництва і справжню демократію. Якщо необхідність приватної власності на підприємствах (за винятком стратегічних і природних монополій) науково та історично обґрунтована і сумнівів у біль­шості людей не викликає, то демократія сприймається і розбудовується сьогодні далеко не однозначно. Ще російський філософ Микола Бердяєв зауважив: «Демократія вбачається найгіршою з усіх політичних систем, але кращої не існує».

Головною помилкою в побудові нашої демократичної держави є те, що в її основу (Конституцію і закони) закладено вже давно здискредитовану соціалізмом ілюзію, буцім-то, «слуги» народу (політики, партії, чиновники тощо) будуть працювати на його інтереси, а не на свої власні. Тому і маємо по більшості негативні результати у розбудові незалежної демократичної держави.

Невпинно і цинічно повторюючи, що влада їм потрібна лише для виконання партійних програм, передвиборчих обіцянок, «слуги» народу працюють, в основному, на себе. Полі­тика «служіння» народу — їх професійний бізнес із шаленими дивідендами. Звернімо особливу увагу, як по-шулерські спритно, через неконституційно створений механізм приватизації «слуги» і їх поплічники практично безоплатно розгребли у свою приватну власність майже все, що було створено поколіннями радянських людей.

Вся історія людства не знала подібних прикладів масштабного шахрайства політиків. В момент, без одержання всяких грошових компенсацій за втрачену власність, без революційної боротьби і громадянської війни вчорашні господарі загальнонародної власності змушені були перетворитися на рабів своїх «слуг», працюючи за копійки на тепер уже їхніх приватних заводах, фабриках, установах тощо. Соціалістичний лад, який визначається суспільною власністю на засоби виробництва, без всякого референдуму змінено на капіталістичний з приватною власністю. Це протирічить не тільки вимогам соціальної справедливості, здоровому глузду, але й статті 5 Конституції України, яка вимагає виносити на обов’язкове всенародне обговорення саме питання і механізм зміни конституційного суспільно-економічного ладу в державі. Референдумом потрібно було спочатку узаконити механізм приватизації всенародної власності, лише потім ним користуватися.

Рано чи пізно суспільство і обставини змусять політиків відмінити через Конституційний суд, спеціальний закон, референдум чи в інший законний або ж у революційний спосіб грабіжницьку приватизацію. Власність повинна бути повернута народу, як і прибутки від її незаконного використання. Цього вимагає соціальна справедливість, право і сьогоднішня фінансово-економічна криза, яка потребує коштів від повторної, тепер уже справедливої, приватизації. І це буде здійснено попри опір «прихватизаторів», який вони чинять під гаслами недоторканості, священності приватної власності, забуваючи, що такі лозунги стосуються, перш за все, вкраденої ними загальнонародної власності.

Реституція незаконно відібраної власності через багато років після факту відчуження пройшла в багатьох державах. Буде вона обов’язково і в нас. Цього вимагають найвищі інтереси суспільства. Влас­ник, якому підприємство дісталося практично задаром, завжди є менш ефективним за того, хто добився успіху своїми талантами і зусиллями. Підтвердженням цього є очевидна неспроможність і небажання «прихватизаторів» модернізувати виробництво, вивести його на світовий рівень конкурентоздатності по всіх параметрах, особливо в питаннях безпеки і оплати праці, енергозбереження і екології.

Усвідомлення, що ніколи не було і бути не може альтруїстичних політиків, партій і чиновників детермінує необхідність перегляду всієї нинішньої політичної системи і механізму управління державою, яка базується сьогодні на ілюзії безкорисності і чесності намірів та практичних дій «слуг» народу.

Теоретично — це нескладне питання, якщо вирішувати його через призму вимог теорії управління, необхідності забезпечення принципів соціальної справедливості, повної демократії і справжнього конкурентного середовища у всіх сферах діяльності суспільства, швидкої і невідворотної адекватної відповідальності кожного за результати своєї діяльності та поступки. Перш за все починати потрібно з Конституції України, яка сьогодні дестабілізує державу. Вона не відповідає вимогам справжньої демократії, ігнорує відомі закони управління складною системою і детермінує хаос в країні та гризню кланів в політиці.

Теорія управління і широка світова практика діяльності успішних держав не допускають функціонування Президента країни, як другого центра виконавчої влади. Президент, який не очолює Уряд (як в США) не повинен формувати Кабмін, при­зна­чати голову СБУ, мі­ністрів оборони і закордонних справ, глав адміністрацій регіонів, втручатися в діяльність Уряду, оскільки це невідворотно ве­де до загальної безвідповідальності влади, політичної колотнечі, кадрової каруселі, некерованості держави, що було в незалежній Україні при сильному Президенті і є сьогодні після введення «недоробленої» конституційної реформи.

Президент, який не очолює і не формує незалежні гілки влади, не повинен нести відповідаль­ність за наслідки їх діяльності. Він є органічним главою і представником держави, гарантом її суверенітету і територіальної цілі­с­ності, а отже, головнокомандуючим збройних сил, незаангажованим арбітром у відносинах між гілками влади, між ними і суспільством. Відтак, закономірно, що Президент повинен бути безпартійним і обиратися не Верховною Радою, а всенародно, на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Тільки тоді він буде незалежним від усіх гілок влади, буде противагою їм, матиме право виступати від імені всього народу, відстоювати його інтереси в судах або ж апелювати до народу через оголошення референдуму чи дострокових виборів гілок влади у випадках виникнення гострих загальнодержавних питань і проблем, вирішення яких в інтересах нації вимагає врахування думки кожного громадянина.

Сьогоднішня влада незалежної України є недемократичною, а значить, неефективною ще й тому, що не здійснено її децентралізацію. З одного боку стаття 7 Конституції України гарантує місцеве самоврядування, а з другого — статтею 118 визначається, що виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здій­снюють місцеві державні адміністрації. Їх склад формують голови цих адміністрацій, які призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Отже, фактично життєдіяльністю місцевих громад керують з Києва, неначе люди на місцях — недієздатні і не можуть обрати самі собі керівників. Верховна Рада може і обирає свою виконавчу владу, а місцевим радам це не дозволяється!

Така ситуація протирічить навіть чинній, клановій Конституції, стаття 1 якої декларує, що Україна — демократична правова держава. Теорія управління і саме життя вимагають приймати і виконувати рішення на найнижчому рівні, який має для цього достатньо відповідальності, кваліфікації, інформації і ресурсів. Це означає максимальну передачу виконавчої влади на рівень сіл, міст, районів і областей. Саме там представницька гілка влади, яка відповідає перед своїми виборцями, повинна формувати свою виконавчу владу, що вирішує весь спектр місцевих управлінських проблем, які сьогодні перевантажують центральні органи влади, відволікають її від виконання своїх органічних функцій.

Центральна влада не повинна керувати місцевою шляхом призначення чи зняття їх адміністрацій, що є природною функцією громади та її виборчого органу. Механізмом її впливу тут повинні бути закони, в межах яких діє місцева влада, і суди, а не страх місцевих керівників перед можливим зняттям з посади центральною владою за невиконання їх вказівок, інколи незаконних, корупційних.

Тільки в таких умовах центральна влада змушена буде займатися своїми органічними функціями — створенням відповідного законодавчого поля, правил гри для суб’єктів господарювання, науки і культури, безпосереднім керівництвом загальнодержавними відомствами, в т.ч. з питань оборони і безпеки держави, підприємствами природокористування та природних монополій. Звідси ясно, що Кабінет Міністрів України повинен формуватися блоком біль­шості парламентських сил. Тільки тоді у нього буде можливість проводити через Верховну Раду ті актуальні закони, які необ­хід­ні для ефективного управління державою і виконання передвиборних обіцянок, та нести повну відповідальність за кінцеві результати своєї діяльності.

Важливим кроком демократизації суспільства і підвищення ефективності його діяльності є реформування діючої системи обрання законодавчої (представницької) гілки влади.

Науковий переклад з грецької і французької мов слово «демократія» означає владу народу, активну і рівноправну участь всіх громадян в управлінні ді­яльністю державних ор­ганів влади всіх рівнів, передбачає однакове для всіх право не тільки обирати, а й бути обраними у владу.

На жаль, сьогоднішня наша демократія звужена лише до надання можливості кожному громадянину голосувати на виборах. Вона не гарантує кожній достойній, але не багатій людині, яка не входить в клани, попасти у виборчі списки та бюлетені. Вся система виборів влаштована так, що ми змушені обирати не кращих із кращих представників народу, а менше зло із запропонованих правлячими кланами варіантів.

Конкретний громадянин чи партія, будь вони найкращими, ніколи не будуть обрані, якщо не мають значних коштів і не входять в кланову обойму. Відомі і розцінки за кожне місце у виборчих списках, а також за посади у всіх гілках влади. Затрачені кошти потім «відбиваються» багатократно через механізм корупції. Навіщо ж тоді говорити про наявність демократії в державі? При таких абсурдних обставинах логічно було б відмінити вибори взагалі. Простіше, менш затратно і вигідніше для держави владні посади офіційно продавати на аукціонах!

 Очевидно, що корупція сягнула захмарних полі­тичних висот, що робить неможливим її викорінення на нижчих поверхах суспільства. Варто кланам «протягти» у Верховну Раду і Кабмін своїх людей (а це, як показано нижче, забезпечують чинна Конституція і виборче законодавство), як весь народ України, правоохоронна система, всі низові структури держави і суспільства, включаючи органи місцевого самоврядування, стають повністю залежними від них і не можуть протистояти їх призначенцям, якби вони корупційно, нахабно і цинічно себе не вели, які б протиправні дії не здійснювали.

Страшним ворогом демократії і соціальної справедливості, наріжним каменем фундаменту влади і багатства кланів є узурпація ними права підбору і розстановки кадрів державної служби. Набір держ­службовців, хоча і ведеться формально конкурсним способом, але фактично все вирішують кланові, родинні і корупційні зв’язки. Користуючись недоліками прийнятого «під себе» Закону України «Про державну службу», клани «садять» на посади тільки своїх, як правило, мало придатних для роботи людей, і не допускають сторонніх, якими б геніальними вони не були. Керуючись власними інтересами, клани не зважають, що розвиток держави і суспільства в найбільшій мірі залежить від ефективності підбору і розстановки ка­дрів. Їм байдуже, що всяка несправедливість у вирішенні кадрових питань створює соціальну напругу, викликає у недооцінених обурення, відчай, апатію і бажання емігрувати із-за неможливості реалізувати власний потенціал у своїй країні.

Отже, найстрашніше для демократії, народу і головне для кланів — те, що останні одержали кадровий механізм необмеженої корупційної влади, що дозволяє в умовах залежності від них Президента, Верховної Ради, Кабміну, партій, судів і ЗМІ вирішувати будь-які питання в будь-яких інстанціях на власну користь. Це збагачує їх більше і швидше ніж найприбутковіші родовища корисних копалин.

Нечувано корупційна, могутня влада кланів, відсутність реальної демократії стали можливими тому, що сьогодні олігар­хічні клани надають партіям кошти на фінансування їх діяльності, на вибори. А хто платить, той замовляє і музику, під яку змушені «танцювати» і партії, і народ в цілому. Потім олігархи через вла­д­ний механізм забирають з державної казни, тобто з народу, набагато більше, чим дали. Тому дешевше і ефективніше напряму фінансувати парламент­ські партії з державної казни, без посередників-олігархів, як це робиться, наприклад, в Німеччині. Це буде коштувати набагато дешевше для народу, і до то ж, дозволить звільнитися від диктату кланів, демократизувати як самі партії, так і суспільство в цілому, перемогти корупцію. Як свідчить досвід України, відсутність державного фінансування партій негативно проявляється і при пропорційній, і при мажоритарній, і при змі­шаній системі виборів, коли одна половина депутатів обирається за пропорційною, а друга — за мажоритарною системами.

Нині Верховна і місцеві ради України формуються всенародними виборами за пропорційною системою, за якої депутати обираються за партійними списками. Безперечним позитивом такої системи є автоматична структуризація парламенту, відповідальність політичних сил перед виборцями за виконання своїх обіцянок і ефективну політичну ді­яль­­ність в інтересах народу. Негативом є те, що авторитетний лідер партії, як потяг, може шляхом відповідного формування виборчих партійних списків провести в депутати небезпечних, відразливих для виборців і, взагалі, нікчемних, непридатних для депутатської діяльності людей. Лише тому, що вони є партійними ін­весторами, родичами, друзями. Такі «народні обранці» особисто не відповідають перед виборцями, не звітуються за свою діяльність, їх не можна відкликати навіть теоретично.

Суттєві недоліки має і мажоритарна система виборів депутатів, хоча, як позитив, і дозволяє виборцям голосувати за конкретного кандидата. Вона не сприяє структуризації, цілеспрямованості та від­повідальності парламенту і партій, не створює в ньому дійове, стабільне, конкурентне середовище, породжує високий рівень лобістської корупції при прийнятті законів. Ситуативна більшість в парламенті, місцевих радах створюється підкупом, погрозами, перевірками депутатських фірм податківцями та іншими силовими методами. За такої системи не виборці, а виконавча влада, з її реальними механізмами впливу на кожного депутата-«мажоритарника», повністю контролює діяльність представницького органу, незалежно від того, кого народ обирає в депутати. Неконсолідовані депутати-«мажоритарники» і чисельні партії в умовах мажоритарної системи не можуть виконати свої передвиборні обіцянки, а «грошові міш­ки» легко і безболісно про­ходять в парламент, який фактично стає бізнес-клубом, парасолькою, що захищає від кримінальної відповідальності.

Поєднання пропорційної системи з мажоритарною у змішану не усуває їхні недоліки.

Оптимальною є система пропорційних виборів з відкритими списками, яка поєднує переваги пропорційної і мажоритарної системи виборів депутатів. Партії виставляють і підтримують найбільш ефективних своїх членів-кандитатів в депутати в кожному мажоритарному виборчому окрузі. Виборці оцінюють конкуруючі між собою передвиборні програми, обіцянки, авторитет та результати попередньої діяльності партій і їх конкретних представників та наділяють мандатами народної довіри найбільш достойних.

Обрані таким чином депутати проходять подвійне (партійне і електоральне) сито контролю на авторитет, довіру і професійну придатність, а значить, заслуговують повноцінного демократичного, а не імперативного мандату. Їх місце в партії і парламенті визначається не рішенням лідера партії, фракції, а кількістю набраних на окрузі голосів виборців. Вони легко створюють в парламенті пар­тійні фракції і коаліції, які формують уряд та опозицію, чим досягається структуризація, а значить, ефективність парламенту, відповідальність перед виборцями партій і окремих депутатів за свою діяльність.

Подібна система формування парламенту є в розвинутих демократичних країнах, наприклад в Англії. Звісно, що вона стимулює партії дуже серйозно від­носиться до оцінки не тіль­ки своїх кандидатів в депутати, але й людей, які після перемоги партії набираються в органи виконавчої влади. Таким чином, в суспільстві діє найефективніший, позитивно вмотивований кадровий фільтр.

Оскільки теорією і сві­товою практикою доведено, що вибори і формування влади повинні здійснюватися на партійній основі, то забезпечити демократичне право кожного громадянина бути обраним у владу можна лише за умови демократизації самих партій. Кожен партієць згідно статуту повинен ма­ти гарантоване право на самовисування і чесну конкурентну боротьбу за вхо­дження в керівні пар­тійні органи і виборчі списки від партій. Це є в демократичних державах світу і без цього не було б успіху у Рузвельта, Черчілля, Тетчер, Обами і др. Інакше не може бути створене ефективне демократичне конкурентне середовище в суспільстві, без якого воно неминуче гине, про що свідчить історія СРСР та інших держав.

Міністерство юстиції України вже сьогодні не по­винно реєструвати пар­тії і їх статути, якщо останні не передбачають вище­вказані демократичні принципи. Більше того, всі діючі партії (в першу чергу парламентські) і їх статути потрібно перереєструвати, оскільки вони претендують на управління державою, яка задекларувала себе демократичною. Без справжньої партійної демократії не може бути, навіть теоретично, справжньої державної демократії. Україною будуть і надалі правити тільки авторитарні вожді, корумповані клани і їх недолугі найманці.

Очевидно, що виникне гостра необхідність в об’єк­тивній оцінці кадрів після проведення вищевикладеної справжньої демократизації партій, влади і суспільства в цілому. Задовольнити цю проблему може раніше опублікована нами ефективна методика оцінки, яка базується на використанні наявної інформації про практичні дії, поступки, результати праці людей з врахуванням умов і обставин, в яких вони працюють. Останній фактор дуже важливий, оскільки теорія і практика управління свідчать, що згідно закону ситуацій ми нерідко поступаємо не так, як вважаємо за потрібне, а до чого змушують об’єктивні непереборні обставини. У всі часи, в будь-якому суспільстві і колективі люди знали справжню ціну кожному. Однак, користі від цього завжди було мало, оскільки була відсутня методика перетворення таких знань у формалізовані загальновизнані оцінки. Вказана методика має наукове обґрунтування, проста в застосуванні, демократизує процес оцінки і пройшла успішне застосування на практиці для підбору і розстановки кадрів, їх атестації і оплати праці.

Слід зауважити, що ще до прийняття вищевикладеної нової системи виборів і демократизації пар­тій необхідно уже сьогодні невідкладно обмежити термін депутатства і президентства однією каденцією підряд. Цим покладеться край приватизації влади окремими кланами та особами, змусить до конструктивної спів­праці всіх гілок влади та окремих обранців під загрозою дострокового припинення їх повноважень без права наступного їх обрання. Одночасно такий захід розширить можливість інших осіб і партій попасти у владу і позитивно проявити себе.

Досвід виборчих кампаній в Україні неспростовно свідчить про неефективність технології їх проведення. Вона не міс­тить захисту від участі у ви­борах некваліфікованих і просто хворих претендентів на посаду, від авантюристів, прожектерів та обманщиків, навіть, від очевидних дурнів, блазнів, наркоманів, злодіїв і махінаторів, навіть кримінальних авторитетів. Законних під­став для відмови у реєстрації таким горе-кандидатам немає.

Проходженню у владу недостойних кандидатів сприяє відсутність вимог на рівні закону до змісту передвиборчих програм. Як наслідок, вони не містять підтверджених розрахунками і незалежними експертами програмних обіцянок, які б переконливо свідчили про можливість задекларованих позитивних змін в задоволенні стандартного набору найважливіших, перш за все, вітальних потреб виборців: забезпечення роботою, зарплатою, житлом, комунальними послугами, транспортом, охороною здоров’я, освітою тощо. Натомість недолугі претенденти на владу піднімають питання мови, НАТО, російського флоту у Севастополі, сіють між людьми розбрат за принципом розділяй і владарюй. Дивно, що народ постійно ведеться на ці збурення, не усвідомлюючи, що гострими політичними гаслами прикривається грабіжницькі устремління політиків і партій, їх небажання і невміння працювати на людей.

Величезним недолі­ком є неможливість дострокового відзиву обраних недолугих «слуг» народу, відсутність будь-якої їх відповідальності (політичної, економічної, кримінальної) за обман виборців, злодійство, корупцію, некомпетентність то­що. Олігархи негайно, до завершення договору найму, звільняють своїх слуг за непридатність чи злодій­ство, карають їх за провини штрафами, а то й в’язницею. А самих можновладців народ звіль­нити достроково не може. От і лізе у владу хто попало, задля власного збагачення.

Зробити правильний вибір виборцям ускладнює відсутність зведення в одну оціночну таблицю обіцянок претендентів по всіх вищевказаних найважливіших напрямках потреб людей, а також шоу-бізнесовий, пропагандистський характер проведення виборчої кампанії. Не випадково всі телевізійні канали, включаючи перший державний, знаходяться у власності олігархічних кланів. Вони розуміють, що телебачення — не тільки прибутковий бізнес, але й реальна можливість маніпулювати свідомістю людей.

В таких умовах гарантується «зірковість», а отже перемога у виборах не кращому з кращих професіоналів, які мало говорять, зате добре працюють, а імпозантним пустодзвонам, котрі безсовісно брешуть, багато обіцяють, красиво говорять, яскраво критикують конкурентів. А головне, хто спроможний оплатити роботу великої команди помічників, чисельні публікації, виступи, провести якнайбільше затратних зустрічей з виборцями, надати їм хабарі у вигляді сумновідомих пай­ків, грошових виплат, безоплатних для громадян юридичних консультацій, обіцянок тощо. На все це тратяться величезні кошти, які політики змушені брати у кланів, в олігархів, навіть, в інших країнах за майбутнє вірне служіння їм. Тому ні про яке служіння власному народу, патріотизм, справжню демократію, що передбачає рівну можливість бути обраними у влади всім громадянам, навіть говорити не можна.

Відмітимо і такий важливий недолік, як незахищеність від фальсифікацій результатів виборів.

Давно назріла необхідність позбавитися недоліків діючих виборчих процедур шляхом:

-           державного фінансування виборчої компанії кожного кандидата в мінімально необхідних розмірах. Якщо є дефіцит державних коштів, то фінансування слід надавати парламентським партіям, іншим — за жеребкуванням;

-           надання дозволу тіль­ки фізичним особам-громадянам України вносити через банківську систему власні кошти у виборчий фонд будь-якого кандидата, обмеживши одноразовий внесок незначною сумою (наприклад, 100 грн.). Надходження цих коштів і їх використання підлягає суворому контролю зі сторони від­повідних виборчих ко­місій і громадськості;

-           максимального обмеження до технологічно можливого, однакового для кожного кандидата, рівня вартості і терміну проведення виборчої компанії, часу виступів кандидатів і політичної реклами на телебаченні;

-           введення обов’язкових кваліфікаційних та медичних вимог для учасників виборчих перегонів і формалізованих процедур перевірки кандидатів по цих вимогах;

-           введення формалізованої, стандартної і обов’язкової для всіх кандидатів головної частини їх передвиборної програми, номенклатура і зміст показників якої чітко і всебічно відображають основні інтереси виборців, а кількісні характеристики передвиборних обіцянок — ступінь і етапність їх задоволення. Скласти зведену оціночну таблицю обіцянок претендентів по всіх вищевказаних показниках обов’язкової стандартної частини їх програм. Забезпечити друк і доведення до виборчих дільниць вказаних програм, зведеної оціночної таблиці та автобіографій кандидатів за державний кошт. Це і буде базою для порівняльної об’єктивної оцінки конкуруючих кандидатів на стадії передвиборчої гонки і результатів їх практичної діяльності вже після виборів;

-           введення поетапних регулярних звітів народних обранців перед виборцями по виконанню програми їх дій, чіткої і невідворотної процедури дострокового відзиву обраних та встановлення їх конкретної матеріальної, кримінальної та політичної відповідальності за невиконання передвиборних обіцянок і неналежне виконання посадових обов’язків, включаючи злодійство і корупцію;

-           введення електронної технології голосування і підрахунку голосів, яка б не тільки багаторазово пришвидшила процес голосування, але й виключала фальсифікації. Сучасний рівень інформаційних технологій дозволяє це зробити. Вже давно вирішені всі технічні і технологічні питання для електронної ідентифікації кожної людини по відбитку пальця, по власному підпису тощо. Така технологія голосування дала б також змогу частіше проводити референдуми, як це регулярно робиться в Швейцарії, що демократизує суспільство до ідеального рівня, оскільки гарантує пряму участь населення у вирішенні найголовніших проблем власної країни без посередників-депутатів, які неминуче викривляють волю народу, керуючись власними інтересами.

 

(Закінчення у наступному числі газети)