Наступна станція — морг

Минулого тижня в Києві де-факто відмінили ту статтю Конституції України, де йшлося про право громадян на безплатне медичне обслуговування. Щоправда, відповідне письмове розпорядження КДМА ще не підписане, але в поліклініках вже беруть… за все! Окремо за «добрий день, лікарю!», окремо за «у мене отут болить», окремо за «зараз подивимось». Ну і, як водиться, за «спасибі».

Щоправда, поки що це робиться у відомій ще з радянських часів «добровільно-примусовій» формі, але й без того худий гаманець пересічного пенсіонера перетворюється на взагалі дистрофіка. Найбільший шок переживають улюбленці мера — «бідні бабусі й дідусі». Всупереч запевненням їхнього захисничка, з них беруть — без жодних пільг. І, що характерно, в особливо великих розмірах, наче натякаючи: «Бачили, за кого голосували? Тепер платіть, доки не гигнете!»

Не менш одіозна, ніж сам мер, його заступниця переконує, що ніякого свавілля і порушення Конституції тут немає. Ми, мовляв, лише узаконюємо те, що фактично вже існує. Вдумайтеся: ця мадам узаконює корупцію! Мовляв, а навіщо з нею боротися, полохати хабарників міліціонером і прокурором, обзивати нехорошими словами в пресі. Нехай поділиться з командою мера — і ходить біленький-пухастий, мов те янголятко з крильцями.

Сам столичний голова висуває іншу версію, ховаючись за якийсь там 12-річної давності документ за підписом тодішнього прем’єра. Але при цьому старанно замовчуються дві обставини. По-перше, той документ передбачав проплату лише частини лікарняних послуг, а по-друге, за кілька місяців після підписання Конституційний суд відмінив його взагалі.

Легалізація корупції є відвертою криміналізацією влади. Відверта публічна брехня і пересмикування фактів у цивілізованому світі викликає єдино правильну реакцію: брехуну вказують на двері. Але не в Києві. А якщо ширше, то, на жаль, не в Україні.

Чому так сталося — ми вже говорили. Українська політика є формою приватного бізнесу, зосередженого в руках обмеженої кількості монополістів-олігархів. Тобто ми маємо найпаскуднішу форму державного устрою, котра призводить до неминучої деградації самої держави і пересічного громадянина цієї держави.

Не будемо мавпувати російських есдеків-класиків, намагаючись дати відповідь одразу на два запитання: хто винен і що робити. Подамо свою версію відповіді на запитання, чому так сталося.

Ми вскочили у цю халепу не восени 2004-го року, як дехто вважає. Це розпочалося набагато раніше — восени 1991-го. Саме тоді за 5 хвилин прем’єри, міністри, президенти та лідери ще не існуючих політичних партій гарячково вирішували: яку з існуючих моделей ринкової економіки має обрати щойно проголошена незалежна Україна. І що ж? Одностайно затюкали небагатьох наївних прихильників неокейнсіанства, себто примату соціального захисту населення над суто економічною вигодою. І написали на своїх прапорах гасло ліберальної економіки.

Хоча може і не варто зараз надто картати романтиків лібералізму. Адже весь тодішній демократичний світ теж купився на цю макуху. Мовляв, якщо держава фактично відсторониться від будь-якого впливу на фінансово-економічні процеси, то невдовзі «маленький» українець, канадієць, румун чи друг степів калмик та інші сутні їстимуть ікру ложками тричі на день і лікуватимуть наслідки такого раціону клізмами з колекційного французького коньяку.

Останні 20 років історії людства пройшли під гаслом цієї ейфорії. І лише 3 місяці тому з’ясувалося, що самих лише громадянських інституцій та незалежної преси недостатньо аби порятувати економіку від, м’яко кажучи, прибабаханого лібералізму.

Просто для України, де досі не сформувалися громадянські інституції, а наші ЗМІ не залежні виключно від здорового глузду, пробудження від солодкого сну виявилося особливо гірким. Але то корисно. Головне — аби вчорашні романтики лібералізму знову не пошили б нас у дурні, підсунувши чергову дискредитовану доктрину.

В.Н.