Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Газовий пасьянс

Російські політики дедалі частіше намагаються розіграти карту стратегічної залежности України від російських енергоносіїв — особливо від газу, який складає майже половину від обсягів споживання енергоносіїв у нашій країні.

Основні проблеми енергетичної безпеки України такі:

- висока енергоємність ВВП України, надмірне споживання природного газу промисловістю, населенням та підприємствами комунального побуту;

- недостатній рівень забезпечення власними паливно-енергетичними ресурсами та значні обсяги імпорту природного газу;

- високий рівень зношеності основних фондів у паливно-енергетичному комплексі країни (зокрема, газотранспортна система);

- необхідність диверсифікації джерел постачання паливно-енергетичних ресурсів та створення стратегічних запасів для забезпечення енергетичної незалежности країни;
- непроплати за спожитий природний газ у повному обсязі. Підприємства комунальної теплоенергетики та котельні промислових підприємств заборгували у 2008 р. понад 1,4 млрд грн., крім того, АЕК «Київенерго» заборгував ще 462 млн грн.

Важливою проблемою паливно-ене­ргетичного балансу є надмірне споживання природного газу (до того ж, переважно імпортованого) за наявності значних запасів вітчизняного вугілля. У структурі споживання первинної енергії в Україні частка вугілля становить 24,3 відсотка, тоді як частка природного газу сягає 41-45 відсотків. У середньому це вдвічі більше, ніж в Європі.

Згадаймо, що вперше Україна відчула реальну загрозу 1 та 2 січня 2006 року, коли було істотно зменшено поставки російського природного газу до газопроводів України. Це могло завдати сильного удару по забезпеченню природним газом важкої промисловости та населення України. Для створення енергетичної кризи російська сторона припинила поставки не лише власного газу, а й перекрила поставки природного газу туркменського походження. Для цього Росія, як зазначалося вище, перекупила газ, який за договором призначався для України, і уклала угоду з Туркменістаном на купівлю 30 млрд куб. м туркменського газу в 2006 році, а також отримала в управління газотранспортні системи Узбекистану та Казахстану. Крім того, спочатку звинуватила Україну в крадіжці газу із підземних сховищ 7,8 млрд кубометрів газу, а коли з’ясувалося, що газ є в сховищах, передала його «Рос­УкрЕнерго», щоб позбавити Україну газових резервів. На думку російських стратегів, болюча енергетична криза посеред майже арктичних морозів у січні 2006 року повинна була примусити Україну поступитися своїм суверенітетом. Тоді ми могли звернутися до держав-гарантів, що підписали Меморандум про гарантії безпеки України у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Пункт 3 цього документа забороняв державам-гарантам, серед яких була й Росія, вдаватися до економічного тиску, щоб підпорядкувати своїм інтересам суверенні права України. На жаль, цим правом Україна тоді не скористалася.

Пропозиції ВАТ «Газпром» стосовно нових умов поставок газу в оплату наданих Україною транзитних послуг, запропоновані 3 січня 2006 року, було прийнято. Тоді Україні пропонували або замерзнути взимку, або погодитися на ціну в 230 доларів за тисячу кубометрів газу, або — на постачання природного газу через посередника «РосУкрЕнерго». НАК «Нафтогаз України» мусив створити з росіянами нову фірму «УкргазЕнерго», яка продаватиме природний газ на внутрішньому українському ринку. У такий спосіб росіяни отримали доступ до прибутків від торгівлі газом в Україні без будь-яких соціальних зобов’язань, які має «Нафтогаз України» перед українським народом.

Зазначимо, що найбільшим ударом по енергетичній безпеці України було створення спільного підприємства ЗАТ «Укргаз-Енерго» з НАК «Нафтогаз України» та «РосУкрЕнерго». Якщо до цієї угоди «РосУкрЕнерго» була ор­ганізацією, яка вирішувала питання транзиту середньоазійського природного газу до України і передавала або продавала його НАК «Нафтогаз України» на кордоні України з Росією, то тепер «РосУкрЕнерго» стала єдиним постачальником газу до нашої країни і через «УкргазЕнерго» захопила ринок газу всіх промислових підприємств України. Отже, сформувався монопольний власник газового ринку України. До того ж, НАК «Нафтогаз України» практично не мав впливу на діяльність ЗАТ «УкргазЕнерго».

Найбільший і надійний ринок природного газу в Україні ми власноруч передали російській структурі, а державна структура «Нафтогаз України» втратила свою монополію енергозабезпечення під­при­ємств нашої країни. Все це мало негативні наслідки для нашої економіки й енергобезпеки держави. Всі роки незалежности Росія намагалася стати власником газотранспортної системи України — найбільшої в Європі. І тепер завдяки «Росукренерго» Росія, як ніколи раніше, була близькою до реалізації цієї мети. З кожним днем ця структура дедалі більше і більше диктувала умови поведінки на українському газовому ринку.

Втрата «Нафтогазом» ринку промислових споживачів зменшила його доходи, за рахунок яких формуються джерела фі­нансування виробничих програм з видобутку вуглеводнів. Подальше забезпечення приросту їх видобутку можливе лише за умови відкриття та введення в експлуатацію нових родовищ, що потребує достатнього фінансування.

Відомо, що враховуючи ситуацію, яка склалася з постачанням газу для України, а також ту негативну роль, яку зіграло ЗАТ «УкргазЕнерго» в договорі на постачання природного газу для України на 2008 рік, ця структура була усунута з ринку газу в Україні. Залишився тільки посередник «РосУкрЕнерго» з поставки газу безпосередньо до України. Згідно з цим договором доступ до ринку газу в Україні для промислових споживачів має стовідсоткове дочірнє підприємство «Газпрому» — «Газпромсбыт Украина».

Що стосується України, то Росія ніколи не приховувала своїх намірів заволодіти українською газотранспортною системою та підземними сховищами газу — з чим ми не погоджувалися впродовж усіх 17 років. Щоб вийти із ситуації, кілька років тому було створено російсько-український консорціум з управління та розвитку газотранспортної системи України. Одним з найважливіших завдань для нього визначалося будівництво газопроводу Богородчани-Ужгород. Нині вже завершено підготовчі роботи для початку будівництва першої черги цього газопроводу. Але всі звернення до російської сторони про початок будівництва залишаються без відповіді, тому що Росії потрібен контроль над всією газотранспортною системою України, а не будівництво нового газопроводу. В. Путін сказав, що за умови створення газотранспортного консорціуму з управління газотранспортною системою України Росія згодна допустити українські компанії до видобутку природного газу на російських родовищах. Роками Росія нікого не допускала до своїх родовищ, але задля контролю над ГТС України вона згодна і на це!

Ще одна небезпека — спорудження Росією низки обхідних газопроводів та блокування прямого виходу України до середньо­азійського газу. Єдиним альтернативним Росії джерелом постачання газу в Україну може стати газопровід «Набукко», але Росія протидіє появі незалежного від неї джерела постачання газу в Європу.

В останні дні грудня 2008 р. російсько-україн­ські переговори з поставок газу в 2009 році закінчились нічим — сторони так і не зійшлися в ціні.

В результаті не було виділено газ, який необхідний компресорним станціям для прокачки російського газу до Європи. Більше того, «Газпром» звинувачував Україну перед Європою, ніби та краде газ. Таким чином Росія намагається скомпрометувати Україну перед Євросоюзом як вкрай ненадійну країну-транзитера, яка несанкціоновано забирає газ із «труби» для власних потреб. На початку січня Росія взагалі перекрила надходження газу в Україну для споживачів Європи, цинічно звинувативши при цьому Україну в тому, що це вона не пропускає європейцям газ.

Спочатку було запропоновано підняти ціну за 1000 кубометрів газу для України з $179,5 до $250 (але залишаючи тариф за транзит на рівні $1,7 за 1000 куб. м на 100 км). Україна витрачає для прокачки російського газу до Європи 6,4 млрд. куб. м газу на рік. Неважко підрахувати, скільки при цьому Україна втрачала б, якщо ціна на газ підвищиться, а тариф на транзит залишиться без змін. Фактично «Нафтогаз України», на думку Москви, мав працювати собі на збиток.

Згідно з Меморандумом між урядами Росії та України про співробітництво в газовій сфері від 2 жовтня 2008 року перехід на ринкові середньоєвропейські ціни на газ для України мав би відбуватися поетапно протягом 3 років. Підписавши цей меморандум, Путін одразу забув про нього. Він ухопився за аргумент, що Україна не розрахувалася за спожитий газ. Правда, тут необхідно зазначити, що ми самі необачно дали привід «Газпрому», на чому нас і підловила російська сторона, створивши заборгованість наприкінці року за газ, закачаний до підземних сховищ.

На мою думку, у цьому конфлікті взяла активну участь і компанія «РосУкр­Енерго». Наша держава нічого не заборгувала безпосередньо «Газпрому». Борг перед «РосУкрЕнерго» був перерахований, але ця компанія навмисно затримала кошти, щоб «Газпром» отримав привід для дестабілізації обстановки. Це зайвий раз переконує в необхідності ліквідації будь-яких посередників між «Нафтогазом України» та «Газпромом». Ставлення до України «Газпрому» відверто вороже. І це незважаючи ані на те, що Україна є транзитером російського газу, ані на те, що Україна є і найбільшим його споживачем (близько 55 млрд. кубів на рік, що складає майже половину обсягів, що транспортуються до Західної Європи).

Очевидно, що в таких умовах агресивний стиль поведінки щодо України мав би насторожити Західну Європу. Ці дії Росії зрозумілі для всіх фахівців газової промисловості і мають історичні корені.

Енергетична залежність європейців від СРСР дозволяла використовувати нафтогазовий фактор для політичного впливу на європейські країни. Особливо це стосувалося системи договорів «газ в обмін на труби» і будівництва трансконтинентального газопроводу Уренгой — Помари — Ужгород — Західна Європа. Зокрема, під будівництво цього газопроводу СРСР запропонував ФРН ціну в 70 доларів за тисячу кубометрів газу, що було втричі менше вну­трішніх німецьких цін на газ. При цьому оплата за німецькі труби великого діаметру з боку СРСР була цілком ринковою. Такі поступки мали на меті політичний підтекст і це зрозуміли у Вашингтоні. Скоро після введення радянських військ до ДРА Д. Картер вдався до заборони на поставки до СРСР обладнання і технологій для нафтогазової промисловості. Під тиском США Міжнародна енергетична агенція запровадила вимогу по диверсифікації джерел постачання енергоносіїв. Це — історія.

В сучасній Росії створена програма «Енергетичній стратегії РФ на період до 2020 року». Для реалізації своїх намірів Росія повинна встановити контроль над всім ланцюгом від родовищ вуглеводнів у Середній Азії до транзитних газопроводів і підприємств-постачальників газу на європейських ринках збуту. Зараз під контролем «Газпрому» опинилися газопроводи в Середній Азії, Молдові, Вірменії, Білорусі, Прибалтиці й навіть Фінляндії та Словаччині. Утримали контроль над своїми газотранспортними системами лише Україна, Грузія та Азербайджан.

Росія намагається створити під російським керуванням міжнародний газовий картель, який би монопольно визначав та підтримував на високому рівні світові ціни на природний газ. 21 жовтня 2008 року на зустрічі в Тегерані голова правління «Газпрому» О. Міллер та міністри нафти й енергетики Ірану і Катару заявили про створення «газової трійки» — такого собі «газового ОПЕК». Які цілі переслідує Кремль, використовуючи газовий фактор? Це і встановлення контролю над газотранспортною системою України; і дискредитувати нашу державу перед Європою і світом як ненадійного партнера; і дестабілізація ситуації в Україні; і протидіяння намірам України зближення з ЄС та НАТО.

Росія боїться альтернативних шляхів надходження природного газу до Європи. Нині, через затримки із введенням в експлуатацію нових родовищ, Росія не має достатніх обсягів газу власного видобутку. А традиційні регіони видобутку газу на півночі Західного Сибіру (Медвеже, Заполярне, Уренгойське та ін.) перебувають на стадії скорочення видобутку, тож їхні запаси значною мірою вичерпані. Якщо прогнозні запаси Росії оцінюються в обсязі до 48 трлн кубометрів газу, то запаси так званого Великого Близького Сходу (власне сам Близький Схід, а також Єгипет і Каспійський регіон) складають 79,390 трлн кубометрів. З них Іран — до 28 трлн, Катар — 26 трлн. Перспектива виходу газу з цих країн на європейський ринок дуже лякає росіян, котрі можуть відійти на другий план і втратити своє нинішнє монопольне становище. Реальними новими запасами Росії є родовища Ямалу (біля 9 трлн кубів) та Штокманівське родовище (3,3 трлн кубів) у Баренцевому морі (за 600 км від узбережжя в районі Мурманська, морські глибини 300-350 м). Але їх розробка технічно складна і затягується в часі. Тому Росія, протидіючи можливому поступленню іранського газу, побудувала газопровід «Блакитний потік» і бажає побудови його другої черги. З цією ж метою Росія блокує будівництво європейського газопроводу «Набукко» через Туреччину, натомість «проштовхуючи» проект свого газопроводу «Пів­денний потік». Росія веде переговори з європейськими державами про прискорення реалізації «Пів­денного потоку». І якщо ми лише декларуємо свої наміри взяти участь у будівництві «Набукко», то Росія вже підписала угоди з Болгарією і Сербією стосовно їх участі в своєму проекті.

Також проведено переговори з Австрією про купівлю «Газпромом» 50 відсотків компанії OMV Gasіnternatіonal, газопроводів з підземними сховищами — в Баумгартені. Ця система австрійських газопроводів забезпечує інтеграцію існуючої європейської ГТС і також має слугувати вхідними воротами для газопроводу «Набукко». Тобто, беручи під свій контроль ці «газові ворота», Росія намагатиметься скоріше приєднати саме до цього енергетичного вузла свій «Південний потік», обійшовши у такий спосіб «Набукко».

З огляду на ситуацію, що склалася стосовно альтернативних від російського шляхів надходження газу в Україну і Європу, найбільш перспективним і вигідним є проект «Білий потік», який може виконувати роль самостійного газопроводу. Саме тому ми повинні зацікавити в перспективах такого газопроводу як країни Каспійського басейну і Центральної Азії, так і країни Європи. Він може пролягти через води Каспію, територіями Азербайджану та Грузії до порту Супса, а потім через Чорне море — у Феодосію. Приєднання «Білого потоку» до української ГТС повністю забезпечить транзит газу до Європи. Цілком очевидно, що Росія не спостерігатиме за «альтернативними зусиллями» України в газовій сфері, склавши руки. Наприклад, 3 лютого 2006 року, під час візиту до Туреччини, голова правління ВАТ «Газпром» О. Міллер фактично запропонував цій країні вигідні умови, які б дозволили Росії приєднатися до «Набукко» як джерела газу, замінивши Іран. Йдеться про приєднання до цього проекту російського «Блакитного потоку». Стратегічною метою Росії в цьому випадку є недопущення можливости постачання іранського газу до європейських споживачів в обхід Росії або без участі «Газпрому». Те саме стосується можливості перспективного постачання до «Набукко» газу з Єгипту, адже ще в березні 2005 року О. Міллер провів переговори з єгипетською національною газовою компанією стосовно можливости уникнення конкуренції між російською та єгипетською сторонами на ринку ЄС після прокладання єгипетського газопроводу до Туреччини і далі до країн Східної Європи. Тоді ж Міллер запропонував Єгипту спільно реалізувати проект трансарабського газопроводу. Використавши Україну як розмінну монету, Росія намагається оминути нашу державу за допомогою обхідних газопроводів, щоб мінімізувати свою залежність від транзиту українською територією. А газова криза використовується нею з метою залякати європейців, щоб прискорити будівництво вже існуючих двох проектів таких обхідних газопроводів — «Північного потоку» та «Південного потоку». Крім того, Путін у черговий раз запропонував європейцям у якості альтернативи постійним газовим конфліктам Росії з Україною приватизувати нашу газотранспортну систему. Таким чином, Росія зможе зберегти своє монопольне становище в газозабезпеченні Європи, а європейці за розмовами про ненадійність транзиту через Україну не помітять, що вони так і не позбулися залежности від російської газової голки. Так вони можуть дочекатися, що Кремль почне з ними поводитися, як зараз з Україною.

 

Іван ДІЯК, «Нація і держава»
(матеріал подано зі скороченнями. Далі буде)

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com