«Я живу на чужій землі...»

Батько Миколи Гоголя Василь Панасович Гоголь-Яновський, належав до нового дворянства. Дід його був сільським священиком. А батько, Панас Дем’янович, закінчив Київську духовну академію, поступив у Полкову миргородську канцелярію і завершив свою службову кар’єру в чині секунд-майора. Він оженився на дочці бунчукового товариша Лизогуба зі старовинного козацького роду і як придане за неї отримав хутір, який був названий на честь сина Василівкою.

Василь Панасович Гоголь — Яновський виділявся серед тамтешніх поміщиків своєю начитаністю і освітою, літературними і театральними інтересами. Він був одним із перших українських письменників, автором комедій з народного життя.

Однак часи для безтурботного ідилічного життя були важкі: в господарстві потрібні були гроші, а дістати їх було не просто. Тоді Василь Панасович виявив несподівано ділові якості. Він завів винокурню, навіть влаштував у Василівці ярмарок, де продавав волів та горілку.

Головною особою у Василівці була Марія Іванівна Гоголь, дружина Василя Панасовича, та донька сусідського поміщика Косярівського, яку він завжди слухався і в яку закохався, коли та була ще маленькою. На четвертому році тихого і щасливого життя 1 квітня (20 березня за старим стилем) 1809 року у них з’явився первісток — Микоша.

В метричній книзі Спасо — Преображанської церкви містечка Великі Сорочинці за 1809 рік записано:

«Березня 20-го у поміщика Василя Яновського народився син Микола і охрещений 22-го. Мометовствував і хрестив священонамісник Іоан Біловольський».

Життя у Василівці увійшло у свою колію. Клопоти з господарством і все зростаючою сім’єю, в який з’явилося вже четверо дітей, поглинали уваги матері, яка швидко перетворилася у дбайливу хазяйку.

Релігія займала важливе місце у будинку Гоголів, незважаючи на постійні грошові нестатки, вони почали будувати церкву. Марія Іванівна довго молилася перед іконами, що висіли у її спальні. Вона молилася, щоб Бог послав здоров’я чоловікові, який з кожним роком все гірше себе почував, молилась і за здоров’я свого первістка Микоші, що перехворів золотухою. Особливо турбувалася коли він ставав сумним і задумливим. Микола Гоголь ріс не так, як всі діти — мало грався у дитячі ігри, важко сходився зі своїми однолітками. Все це турбувало її, але коли вона відсилала його погратися з іншими дітьми, він тихенько вислизав у свою кімнату, і там знову схопиться за книжку і до смерку читає її.

Бабуся, Тетяна Семенівна Лизогуб, жила в окремому флігельку на дві кім­натки. Микоша любов приходити до неї. Бабуся завжди пригощала його смачними сушеними абрикосами, горіхами, солодкою вишневою настойкою.

Тетяна Семенівна па­м’я­тала ще старі часи, коли козацтво мало волю, коли ще існувала Запо­розька Січ. У її світлиці збе­реглися у скрині вбра­ння гетьманських часів: вишита шовкова сорочка, яскраві кольорові платки.

Бабуся знала багато старовинних пісень та оповідань. Розповідала про Марусю Богусливку, про гетьмана Сагайдачного, про Нечая, трьох братів що втекли від турок з Азову. Хлопчик годинами слухав її розповіді. У бабусиній світлиці, прикрашеній яскраво вишитими рушниками, у кутку під образами на аналої завжди лежала Євангелія, а на полиці громіздкі Четьї-Мінеї в старовинних шкіряних оправах. І бабуся і мама читали їх вголос перед святковими днями. Микоша з дитинства звик до цих читань і добре пам’ятав житіє Святих і особливо його зворушувало мучеництво святого Акакія Синайського, на очах хлопчика з’являлися сльози. Микоша зі сльозами на очах обіцяв матері, що він буде завжди молитися Богу, що він не хоче потрапити у вогняну гієну. Довго не міг заснути. Все це сприяло тому, що у Гоголя рано виник інтерес до фольклору, до народної творчості. Він слухав пісні сліпих кобзарів, які заходили у Василівку, бував на селянських весіллях, дивився лялькові вистави на ярмарку. Картини україн­ської природи, знайомство з народними піснями, думами, легендами збереглися у свідомості майбутнього письменника.

У 1818 році хлопчика віддали в Полтавське повітове училище, де він вчився майже два роки. Навчання проходило не завжди блискуче і хоча у розділі шкільної звітності у графі «Поведінка» писалося про Миколу Гоголя — Яновського «порядний», однак в інших графах оцінки були вельми помірними. Далі він вступає до «Гімназії вищих наук» у Ніжині, де викладання було в обсязі університетського курсу. В гімназії Гоголь пробув з 1821 до 1828 року. Спочатку за свої кошти, а в березні 1822 року прийшло розпорядження почесного попечителя графа Кушелєва — Безбородька про включення «сина пана колезького асесора Гоголя — Яновського в число вихованців, які утримуються на гімназійному пансіоні».

Гоголь тримав себе в гімназії незалежно і від’єднано. Він любив передражнювати, або ж, як говорили гімназисти, «копіювати» своїх вчителів і шкільних товаришів. Гімназисти поділялися на дві нерівні групи: «аристократів» і «простих». В гімназію приймалися діти обіднілих дворян і навіть вихідців з інших верств. Чванливі потомки знатних прізвищ і багатих поміщиків з презирством ставилися до мілкопомісних та малоімущих товаришів, до яких належав і Гоголь. Саме безгрошів’я гнітило його, він відмовлявся від багато чого і влазив у борги. Гоголь часто писав про це батькам, цікавлячись здоров’ям батька та матері, всіх домашніх, розповідав про свої негаразди і радощі. Про те, що Василівка уявляється йому тихою райською країною, де завжди перед ним мила серцю батьківщина, де одна щаслива хвилина може нагородити за роки скорботи.

Тяжкою втратою для Гоголя у 1825 році стала смерть батька, якого він дуже любив. На все життя запам’яталися подорожі з батьком у степ. У степу він спостерігав за польовими роботами, як на сонці осліплююче сяяли коси засмаглів косарів, чулися завзяті пісні женців. Батько з сином зупинялися відпочити в наймальовничіших місцях — у гайку, в ярку, на дні якого дзюркотів струмочок, а з пагорбу виднілася безкінечна степова далечінь. Увечері батько завжди розпитував, що Микоша побачив за день.

Приголомшений смертю батька, юнак задумався над своїм майбутнім. У листі до матері він сповіщав про свої переживання, не по дитячому серйозні. «Не турбуйтеся, дорога матінко! Я цей удар переніс з твердістю істинного християнина… Благословляю тебе священна віра! В тобі тільки я знаходжу джерело втіхи і угамування свого горя… Хіба не залишилося нічого що б мене прив’язувало до життя? Хіба я не маю ще чутливої, ніжної, доброчесної матері, яка може замінити мені батька і друга, і все, що є миліше, що є дорогоцінніше?». Риси книжності, релігійної екзальтації, відображені у цьому листі, не зменшують щирості люблячого сина, того великого почуття, яке проходить через все його життя.

Політична атмосфера тих років значною мірою визначалася наростанням декабристського руху, а потім трагічними подіями на Сенатській площі у Петербурзі. Відгуки напруженої громадської боротьби доходили і до гімназії. Ще в гімназії склалися високі громадянські ідеали Гоголя. Саме тут він познайомився з декабристським альманахом «Полярна зірка», захоплювався читанням вільнолюбних віршів Рилєєва, Пушкіна. Разом з друзями читали пушкінську «Оду на свободу», «Вольность», «Сповіді Наливайка» Рилєєва. В гімназії під кінець навчання на Гоголя навіть була заведена справа про вільнодумство.

В ніжинській гімназії виявився інтерес Гоголя до літератури і театру. Він діяльно співробітничав в рукописних шкільних журналах «Метеор літератури», «Зірка». В них Гоголь розміщував вірші, чутливо-романтичні оповідання, балади. Ще у 1826 році в ні­жинській гімназії Гоголем була почата «Книга всякої всячини», або «Підручна енциклопедія». Основне місце в «Книзі...» займали записи фольклору, виписки з історичних докумен­тів. У цій своє­рідній «енциклопедії» були записані і «Вірша говорена гетьману Потьомкіну запоріжцями» і указ гетьмана Скоропадського, а поряд з цим уривки з «Енеїди» Котляревського, народні українські пісні, приказки і загадки. В гоголівській енциклопедії зустрічаються етнографічні помітки про побут українських селян, записи повір’їв. Багато матеріалів, розміщені у «Кни­зі всякої всячини», були використанні Гоголем у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» і навіть у «Миргороді». Гоголь завжди був душею гімназичних театральних постановок, де виступав як актор, режисер і декоратор.

Вже у гімназичні роки у Гоголя виникло невдоволення життям ніжинських «існувателів», пробуджувалося прагнення у провінційного юнака віддати свої сили благородній і високій меті, принести користь людству. У листі 20 червня 1827 року до свого друга Герасима Висоцького, який щойно закінчив гімназію та облаштувався у Петербурзі, він жалівся: «Усамітнившись абсолютно від усіх, не знаходячи тут нікого кому б зміг злити довгочасні думи свої, кому б міг вивірити мислення своє, я осиротів і зробився чужим в пустелі Ніжині. Я іноземець, що забрів на чужину шукати того, що тільки знаходиться в одній родині, і тайни серця, що вириваються на лиці, жадаючи одкровення, сумно спускаються в глибину його, де така ж безмовність».

Саме ця внутрішня відчуженість, замкнутість у своєму духовному світі згодом стануть джерелом одинокості майбутнього письменника, трагічної ущербності його наступного життя. Але тепер він мріє про столицю, щоб вибратися із Ніжина, що став йому чужим.

Саме тепер література стає його пристрастю, його покликанням. Гоголь все ще мріє про високе служіння людству на поприщі служби в юстиції, але тяжіння до літературної творчості все більш настійливо захоплює його. Крім сумних елегій він пише поему «Ганс Кюхельгартен». Це ім’я нагадувало про друга Пушкіна Віль­гельма Кюхельбекера, який відбував каторгу після подій 14 грудня.

Невдовзі після закінчення Ніжинської гімназії у грудні 1828 року, побувавши у матері на батьківщині, Гоголь вирушає в Петербург із сподіванням «зробити життя своє необхідним для блага держави», як писав він в одному з листів. Гоголь їхав у столицю також і в розрахунку на літературну славу, віз з собою романтичну поему «Ганс Кюхельгартен». Однак Петербург неласкаво зустрів захоплено налаштованого юнака, який приїхав з далекої України, з тихої провінційної глушини. З усіх сторін Гоголя переслідують невдачі. Столичне життя виявилося непомірно дорогим. Видання «Ганса Кюхельгартена» викликало лише глузування критики і самолюбивий автор скупив і знищив всі екземпляри книги. Спроба вступити на сцену теж не увінчалася успіхом. Нарешті йому вдалося влаштуватися на скромну посаду писаря в один зі столичних департаментів. Гоголь на собі пережив сумну долю Акакія Акакійовича Башмачкіна, героя його майбутнього оповідання «Шинель».

Гоголь надто швидко розчарувався в Петербурзі, де його вперше вразили різкі соціальні контрасти. На чужині, в холодній сановитій столиці, у місті чиновників і департаментів, «де ніякий дух не блищить у народі», Гоголю ще більше стає особливо дорогим життя простого люду України, яке він полюбив ще у дитинстві, його звичаї, перекази, легенди, пісні і думи. І ось саме тоді Гоголь знаходить себе як письменник. У 1830 році в журналі «Отечественные записки» з’являється без підпису автора повість Гоголя «Бісаврюк», а бо «Вечір напередодні Івана Купайла». Ці його починання підтримали літератори Сомов, Дельвіг, Плетньов, Жуковський, прийняли дружню участь у долі молодого письменника, допомогли вступити на посаду вчителя історії в Патріотичний інститут (навчальний заклад для доньок офіцерів) і назавжди розпрощатися з докучливою чиновницькою лямкою.

20 травня 1831 року відбулося довгоочікуване знайомство з Пушкіним, яке швидко переросло у дружню і творчу близькість двох письменників.

У 1831 році в друкарні міністерства просвіти виходить перша книга «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», а в 1832 році друга її частина. Гоголь набуває широкої літературної слави. У своєму листі до друга Пушкіна він писав, що став письменником абсолютно на смак простого народу. Адже справді «Вечори» — книга про Україну, що передає фарби, перекази, пісні і красу країни, її природи та людей. Про все те прекрасне, що може природа, селянське життя простих людей, про все, що народ може мати оригінального, типового, все, що райдужними квітами блищить в перших поетичних мріях Гоголя і що зробило його відомим вже у 22 роки. «…Найповажніша матінко, мій добрий ангело-хранителю, тепер вас прошу зробити для мене най­більшу послугу. Ви маєте тонкий спостережливий розум, ви знаєте багато звичаїв, вдачу людей наших, і тому я знаю, ви не відмовитеся повідомити мені їх у листах…», — писав Гоголь до своєї матері. Саме так і народжувалися «Вечори». Мати завжди виконували всі його прохання, раділа за сина, робила все, щоб він був повний віри у своє літературне призначення, щоб не бракувало життєвої енергії, гумору, лукавого завзяття.

Все життя будучи вдячним батькам, Гоголь у повісті «Старосвітські поміщики» з синівською любов’ю описав відносини Василя Панасовича з Марією Іванівною, які і були прообразами головних героїв повісті.

У червні 1834 року Гоголь отримав місце професора історії в Петербурзькому університеті і багато сил віддавав читанню лекцій, вивченню історії, внаслідок чого з’явилися його історичні статті в «Арабесках».

Після «Вечорів» Гоголь у 1835 році видав дві книжки — «Миргород» (повісті, що слугували продовженням «Вечорів») і «Арабески».

1833-1836 роки — час розквіту творчого таланту письменника. В цей час Гоголь створює такий геніальний твір як «Ревізор», пише першу редакцію «Женітьби», розпочинає роботу над «Мертвими душами». Пушкін запрошує його співробітничати у своєму журналі «Современник». У сміхотливій і «безтурботній» творчості письменника під впливом Пушкіна відбувся перелом. «Пушкін змушує мене подивитися на справу серйозно. Я побачив, що в творах моїх сміюся дарма, сам не знаючи навіщо. Якщо сміятися, то вже сильно над тим, що справді варто висміювання загального». Так пояснював сам Гоголь свій перехід до «Ревізора» та «Мертвих душ». Саме його друг Пушкін запропонував сюжети цих двох творів Гоголю.

Прем’єра постановки «Ревізора» відбулася у Петербурзькому театрі 19 квітня 1836 року, на якій був присутній цар Микола І та автор. Коли вистава скінчилася і всі вітали Гоголя, цар підвівся і сказав: «Так, він висміяв тут всіх, але мене більше всіх». Постановка викликала невдоволення в реакційних колах, які також були боляче вражені комедією. Гоголю загрожували навіть засланням до Сибіру. Реакціонери зрозуміли, що творчість Гоголя служила завданням боротьби з кріпацтвом, його багатоликими проявами. В цьому була його сила і велике значення в розвитку визвольного руху у царській Росії. Ці тенденції відображені і в циклі «Петербурзьких повістей», присвячених зображенню життя столиці. Якщо у «Вечорах» і «Миргороді» Гоголь звертається до України, до життя її народу, його минулого, показує благородний та героїчний характер у «Тарасі Бульбі», то в циклі повістей він відобразив інші сторони дійсності, передав жорстокі протиріччя соціального життя. Повісті, пов’язані з петербурзькою темою, мають звичаї і гострі протиріччя столичного і перш за все бюрократичного та чиновницького суспільства, що були навіяні роздумами маленької простої людини, розтерзаної кричущими протиріччями великого міста. Три з повістей — «Невський проспект», «Портрет», «Записки божевільного» — були надруковані в збірнику «Арабески». Пізніше написані «Ніс» і «Шинель» складають цикл «Петербурзьких повістей». Цікаво: все, що писав Гоголь більш як 150 років тому, має місце у нашому сьогоденні.

В «Петербурзьких повістях» Гоголь висловлює протест проти виникаючих тенденцій капіталістичного порядку. Саме у місті, в його атмосфері, отруєній гонитвою за грошима, з його гострими контрастами багатства і бідності, з його розтліваючим впливом на людські душі «золотого мікроба», він побачив грізну небезпеку людському гуманному началу. Влада чиновної ієрархії тут вже поєднується з владою «золотого мішка», з приниженням простої людини, що нині у нашому суспільстві зветься корупцією (змінилася, на жаль, лише назва). Саме тому Гоголь як ніколи сучасний і в нашому непростому житті вже в ХХІ столітті, яке давно теж придбало сумуючу фізіономію банкіра, що насолоджується своїми мільйонами. Про все це пророче писав Гоголь і все це ми споглядаємо нині під час світових глобальних криз, стаючими їхніми заручниками. Саме тому більшість гоголівських творів і сьогодні має перетворитися в сторінки гнівної сатири. Адже Гоголь багато чого картав своїм сміхом. Він з такою силою висміяв потворний, огидний світ хижацтва та егоїзму, що самі імена його героїв стали прізвиськами. У кожного гоголівського персонажу своє бачення життя або ж, кажучи словами письменника, свій «гвіздок у його голові». Городничий з «Повісті про капітана Копійкіна» невиправний хабарник, розпоряджається у місті як у своєму домі. В образах Плюшкіна, Собакевича, які скаржаться що шахрай на шахраї сидить і шахраєм поганяє, ми бачимо риси і нині діючих можновладців.

Жалюгідному скнінню поміщиків Гоголь у «Тарасі Бульбі» протиставив світ народного життя і знову ж таки не де-небудь, а в Україні. Цілісні і могутні характери людей з народу. «Тарас Бульба» — велична епопея про минуле козацтва і всього українського народу Гоголь зображує героїчну боротьбу, що точилася протягом кількох століть, українського народу за свою незалежність. В цій боротьбі з польськими феодалами, що прагли поневолити українській народ, особливо приваблює образ самого Т. Бульби. В ньому втілені найкращі риси козацтва — хоробрість, непохитна воля, безмежна вірність товариству. Демократична побудова Січі, богатирська міць запоріжців, їхній героїзм та патріотичні, волелюбні почуття — особливо викреслені Гоголем, захоплюють нас і нині. У захваті виголошує Гоголь: «Так ось вона Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають всі ті горді, міцні як леви люди! Ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну». Недаремно «Тараса Бульбу» Гоголя порівнюють з «Іліадою» Гомера.

Хоч і кажуть що тільки вільний індивід може стати Гомером, а Гоголь ним став у царській кріпосній Росії. У ті часи говорили так: в Росії є два царі — Лев Толстой та Микола І, але перший може похитати трон другого, а другий першого — ні. Мабуть тільки тепер і то не дуже просто усвідомлювати, як це було нелегко Гоголю без графських титулів, у чужій державі, навіть будучи вже відомим письменником, хитати не тільки трон царя, а й всю чиновницько-кріпосницьку Росію. Усе це спричиняло гнітюче враження на письменника. В листі до друга актора М. Щепкіна він писав: «Маленький привід істини і проти тебе повстають і не одна людина, а цілі касти… Сумно, коли бачиш в якому жалюгідному становищі знаходиться у нас письменник. Все проти нього і немає ніякої рівносильної сторони за нього».

Під впливом цих настроїв Гоголь їде за кордон. Спочатку у Швейцарію, потім до Парижа, далі у Рим, щоб обдумати, розгуляти свою тугу. Усвідомлення своєї громадянської відповідальності, обов’язки письменника стають для Гоголя тепер основою, великим подвигом життя. Зовні відірваний від батьківщини, Гоголь однак всі роки живе нею — одинокий і байдужий до європейського життя. «Я живу на чужій землі, бачу прекрасні небеса, світ, багатий мистецтвом і людьми. Але хіба перо моє взялося б описувати предмети, які вражають всякого? Жодного рядка не зміг присвятити чужому дому. Непереборним цепом прикутий я до свого І наш бідний неяскравий світ, наші закурені хати, оголені наші простори зволів б кращим небесам, що привітніше дивилися на мене. Як же я після цього можу не любити свою батьківщину? Але їхати, повернутися в Росію, переносити пихатість, гордоту безмозгого класу людей, які будуть переді мною дутися і навіть мені пакостити. Ні, слуга покірний».

У Парижі він дізнається про загибель Пушкіна, яка його глибоко вразила. Із смертю Пушкіна до Гоголя все частіше приходять сумніви в правильності вибраного шляху, які згодом приводять його до ідейної та душевної кризи.

За кордоном Гоголь проводить 12 років. У 1839 році знову ненадовго повертається на батьківщину для облаштування особистих та сімейних справ. У 1841 році Гоголь завершує роботу над першим томом «Мертвих душ» та приїздить до Росії для його друкування. Клопоти з видавництвом поеми, жорстокі суперечки після її з’явлення — все це тільки збільшує внутрі­шній розлад у душі письменника. І тільки дочекавшись виходу «Мертвих душ», знову їде за кордон, у Рим. Саме ці безкінечні поневіряння, життя поза батьківщиною, без спілкування з її передовими колами, чуже йому суспільство дезорієнтують Гоголя, наповнюють його душу сум’яттям, приводять до гірких і тривожних думок. У пориві відчаю влітку 1845 року, перебуваючи у Німеччині, він спалює першу редакцію другого тому «Мертвих душ».

Роки душевної кризи, мученицьких пошуків ознаменувалися випуском у 1847 році «Вибраних місць з листування з друзями». Лейтмотивом в них проходить думка про неприйняття капіталістичного шляху розвитку. Відкидаючи його, Гоголь прийшов до проголошення патріархальних починань і релігії. Як можуть співіснувати страждання і Бог, гріх і Бог, несправедливість і Бог — цим переймався Гоголь і цю тайну намагався збагнути. Він прийняв Бога і це прийняття, важке і в той же час радісне, є темою не тільки його творів, а й життя. Здійснивши подорож у Єрусалим з надією знайти заспокоєння в місцях, пов’язаних з євангельськими оповіданнями про Христа, Гоголь весною 1848 року повертається до Росії.

Гоголь, як відомо, був із тих рідкісних людей, що йшли по життю порожніми, не обтяжуючи себе тим, без чого взагалі можна обійтися. Він знав, що люди на світі такі різні, але всі вони однаково хочуть щастя, свободи, любові. «Я просто намагаюсь не заводити у себе непотрібних речей і, наскільки можливо, менше зв’язуватися з якими-небудь узами на землі». Відомо, що у 1848 році в Гоголя все таки була спроба обзавестися саме узами не тимчасовими, минущими, а вищою мірою серйозними — сімейними. Це був той час, коли писався і переписувався, спалювався і відтворювався знову очікуваний всією читацькою Росією другий том «Мертвих душ». Природне запитання — чи не відбилася перша подія на другій? Чи не втілена часом ця таємнича дама на сторінках загубленого у вогні тому? Так, втілена. Про це свідчить відомий літератор Іван Аксаков. Це відомо не лише зі спогадів тих щасливців, що слухали ті великі сторінки, «які автор читав у їхній присутності». Як відомо, рукописі не горять. Уціліли чорнові редакції перших чотирьох глав і одна з останніх. А отже і деякі герої. Серед них і обіцяна читачеві в кінці першого тому чудова російська дівчина Уленька, якої не знайти ніде в світі, з усією дивовижною красою жіночої душі, вся із великодушного сумління і самовіддання. На переконання Івана Аксакова, прообразом Уленьки була Анна Михайлівна Вєльгорська, донька знатної і відомої людини, наближеної до царя. Відомо також, що використовуючи свій вплив при дворі, граф Вєльгорський допоміг «витягти» на сцену «Ревізора», а надалі неодноразово допомогав автору в його виснажливій боротьбі з цензурою.

Повертаючись 1848 року до Росії, Гоголь побував у Василівці, у рідних. Але ні дружні обійми сімейства Аксакових, Щепкіна, Погодіна та інших друзів письменника, ні радість зустрічі з батьківщиною так і не змогли зцілити Гоголя від його туги, сумнівів і тих релігіозно-аскетичних настроїв, що все чіпкіше охоплюали душу і розум письменника.

Складність соціальних, політичних та особистих проблем, з якими довелося зустрітися Гоголю в Росії, неможливість при таких обставинах здійснити «велике поприще», накреслене ним собі, призвели до важкої душевної кризи, яка посилювалася фізичними недугами. Все це завершилося тяжкою хворобою, під час якої Гоголь знову спалив написані ним глави другого тому «Мертвих душ». Десять днів потому, 21 лютого (4 березня н. ст.) 1852 року біля восьмої години ранку Гоголя не стало.

Про причини смерті Гоголя суперечки точаться дотепер. Не затихають дискусії і відносно того, наскільки вдалися автору глави «Мертих душ», які загинули у вогні. Всупереч поширеній думці це було ніяк не останнє творіння великого класика. Останнє якраз вціліло. Письменник працював над ним набагато років і незадовго до кончини переписав начисто. Інша справа, що його у нас довгі роки замовчували. Мається на увазі «Роздуми про Божественну літургію».

Викривач пороків, насмішник, сатирик — саме до такого Гоголя ми звикли ще зі шкільних років. Але є ще й інший Гоголь — великий трагічний письменник. Він не складав трагедій, ні, просто відображав на папері те, що відбувалося в його душі. Часто він робив це у листах до близьких. Саме з них склалися згодом «Вибрані місця з листування з друзями». Ця книга винятково рідкісна за чесністю, відвагою і духовною напругою — в ній Гоголь багато від чого відмовляється. Серед таких речей не лише викриття і глузування, але і дивні пророцтва, в тому числі і відносно власної долі. Так, у «Портреті» передбачено як спалювання «Мертвих душ», так і самоспалювання в релігійному полумї — їхнього атора. «Він тоді весь навернувся в релігійному полум’ї» — слова з першої редакції повісті, де автор грішного, як він сам вважає, творіння являється перед читачем у вигляді людини «на блідому, виснаженому обличчі якого не було присутнім, здавалося, ні однієї риси, ні однієї думки про земне». Гоголь ніби проник уявним поглядом у Тализінський особняк 1852 року і розгледів у непевному світлі камінного вогню самого себе, що вже торкнувся вічності.

Гоголь — чудовий чарівник слова, гнівний викривач світу корисливості і гноблення — радив плекати у свої душі благородні поривання. «Забирайте із собою в путь, виходячи із м’яких юнацьких літ, в сувору муж­ність, — писав він, — забирайте із собою всі людські спрямування, не залишайте їх на дорозі, не піднімете потім». Маємо завжди памятати цей заповіт нашого українського генія.

 

Василь Слободяник