Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Канни на Дніпрі

Корсунь-Шевченківська битва (в німецькій історіографії — «битва під Черкасами») 24 січня — 17 лютого 1944 р. стала однією з найбільших битв Другої світової війни. Сучасники називали її по-різному: «Другий Сталінград», «Дніпровські Канни», «Український Сталінград», «Сталінград на Дніпрі».

Це була друга за війну операція на оточення і знищення у кільці великого угрупування німецько-фашистських військ. Донедавна широкому загалу була доступною лише радянська версія цієї битви. Західна історіографія дещо по-іншому трактувала як хід, так і результати цієї битви. Однак з точки зору ідеологічного протистояння в період «холодної війни» будь-яка зарубіжна праця однозначно тлумачилася як «буржуазна фальсифікація». Крига скресла лише в останнє десятиріччя. В цей період з’явилась можливість ознайомитись із німецькою і англо-американською історіографією війни.

Перемога радянських військ на Курській дузі поклала початок цілій низці фронтових операцій, внаслідок чого восени 1943 — взимку 1944 року Червона Армія повністю визволила від німців і їх союзників Лівобережну Україну і Донбас, форсувала Дніпро, захопила на правому березі вигідні плацдарми, з яких наприкінці грудня 1943 р. почала широкий наступ на Правобережній Україні. Особливого значення набули бойові дії на стику 1-го і 2-го Українського фрон­тів. Німецьке командування продовжувало робити все можливе, щоб утримати канівський плацдарм і не дати цим фронтам зімкнути суміжні фла­нги. Великі угрупування німецьких військ в районі Канева сковували дії фрон­тів, заважали їх просуванню на Південний Буг і в Карпати. 12 січня 1944 року Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед обома фро­нтами завдання — зустрічними ударами під основу корсунь-шевченківського виступу оточити і зни­щити вороже угрупування. Початок наступу було визначено: 2-у Українському фронту (командуючий генерал армії І.С.Конєв) — 25 січня, 1-у Українському фронту (командуючий генерал армії М.Ф.Ватутін) — 26 січня 1944. Різниця в часі обумовлювалась відстанню, яку мали подолати ударні угрупування фронтів до Звенигородки. Відповідно з поставленим завданням, командування і штаби розробили плани проведення операції. До складу 1-го Українського фро­нту входила 47-а загальновійськова і 2-а танкові армії, 6-й гвардійський кавалерійський і 5-й механізований корпуси. З 22 січня до 2 лютого фронт отримав 400 танків Т-34. На базі 5-го механізованого корпусу формувалась нова 6-а танкова армія під командуванням генерал-лейтенанта О.Г.Кравченка. 2-й Український фронт задіяв у наступі 5-у гвардійську танкову армію генерал-полковника П.О.Ротмістрова, 5-й гвардійський Донський кавалерійський корпус, 4-ту гвардійську, 52-у і 53-ю загальновійськові армії. З повітря наступаючі радянські війська мали підтримати 2-а і 5-а повітряні армії. Для того, щоб противник не помітив приготувань, проводились суворі заходи оперативного маскування і дезінформації. В період з 18 по 22 січня 1944 р. в прифронтових районах було виготовлено 126 макетів танків, 30 макетів гармат, облаштовані удавані вогневі позиції артилерії. Все це забезпечило раптовість і сприяло успіху операції.

Командуючий німецькою групою армій «Пів­день» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн після війни всіляко намагався виправдати свої дії, всю провину за розгром зіпхнувши на Гітлера. В своїх мемуарах «Втрачені перемоги» він жодного разу не визнав власних прорахунків і помилок, а корсунський розгром зу­мів подати як вдалу операцію по виходу з оточення. Манштейн спромігся майстерно вкрасти чергову «втрачену перемогу» у радянського командування. Гітлер розраховував з канівського плацдарму розпочати великий наступ з метою скинути радянські війська за Дніпро, знову оволодіти Києвом і утримувати багаті промислові і сільськогосподарські райони Правобережної України. Не останнє місце займали й розрахунки пропагандистського характеру — Й.Геббельс запевняв світ, що німецькі кухарі все ще «черпають воду з Дніпра». Єдине, в чому одностайні як ні­мець­кі, так і радянські історіографи війни — це складні кліматичні умови, в яких проходила Корсунь-Шевченківська битва. Ось як описує колишній вояк вермахту Пауль Карель непролазну багнюку, в який доводилось відступати німецьким військам: «Вона стягувала з солдат взуття, зривала гусениці з бронетранспортерів і тракторів, затягувала коней. Не поверталося жодне колесо. Тільки танкам і штурмовим гарматам 5-ї моторизованої дивізії СС «Ві­кінг» вдавалися продиратися по цій трясовині, та й то, зі швидкістю 2—3 кі­лометри на годину. В додаток до всіх проблем вночі наставав мороз. Танки вмерзали в глибоку грязюку і вранці їх визволяли з неї паяльними лампами». Але на відміну від німецьких танків, радянські Т-34 діяли і в таких умовах. Це визнав навіть Манштейн: «знову підтвердилось, що радянські танки при пересуванні по снігу чи розмоклому ґрунту переважають наші танки за своєю прохідністю, оскільки в них набагато ширші гусениці». Коли в непролазній багнюці зупинилася вся техніка, на допомогу радянським військам прийшли місцеві жителі. Жінки, підлітки, літні люди, які несли на собі на передову важкі снаряди, мі­ни, набої, а в зворотньому напрямку допомагали виносити з поля бою поранених червоноармійців. Так, 214 мешканців села Щербашенці, в семи кілометрах від якого проходила лінія фронту, на своїх плечах доставили прямо на вогневі позиції наших військ 2040 снарядів, 3050 мін, багато гранат і набоїв. В дні жорстоких боїв з німецькими військами золотими літерами в літопис Великої Вітчизняної війни назавжди вписана «квітчанська оборона» — подвиг жителів невеликого села Квітки Корсунь-Шевченківського району. Коли німецькі війська, намагаючись вийти з оточення, перейшли в наступ, понад 500 квітчан влились в бойові порядки наших військ, а жінки і підлітки допомагали рити окопи і укріплення. Місцевий житель Іван Масло першим підбив німецький танк, який прорвався на околицю села.

Факт, що до місцевих мешканців радянські вій­ськові очільники часом ставилися з презирством, недовірою, а то й з ненавистю.

В наступаючих частинах діяли спеціально створені польові військкомати, які величезні втрати піхоти в боях намагались компенсувати за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких навіть не вносили до списків вій­ськових з’єднань. Без обмундирування, в цивільній одежі, зовсім не навчених воювати їх кидали на німецькі укріплені позиції «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Розрахунок був на те, що так звана «чорна піхота» вимотає німців і заставить витратити запас боєприпасів, дозволить виявити вогневі точки противника, щоб потім вже свіжі частини Червоної Армії змогли заставити ворога відступити із зайнятих рубежів. Саме за рахунок цієї категорії призовників в значній мірі сталися колосальні, набагато більші ніж у ворога, людські втрати під час визволення України.

28 січня 1944 р. в Звенигородці зустрілися танкісти 5-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту і 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту, замкнувши кільце оточення. За радянськими даними, в пастку потрапили 9 піхотних, одна танкова дивізія СС «Вікінг», моторизована бригада СС «Валлонія», окремий танковий батальйон, декілька дивізіонів штурмових гармат, а також управління 11-го і 42-го армійського корпусів генералів Штеммермана і Ліба. Всього ці формування ворога нараховували 80 000 чоловік, 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Загальне керівництво оточеними військами здій­снював командир 11-го армійського корпусу генерал артилерії Віль­гельм Штеммерман, який, як і свого часу в ході Сталінградської битви командуючий 6-ю армією генерал-полковник Фрідріх Паулюс, отримав категоричний наказ Гітлера не залишати канівський виступ біля Дніпра. Цікаво, що саме війська Штеммермана 19 вересня 1941 року першими увійшли в столицю України. Сталося так, що за іронією долі громити завойовника Києва довелось визволителю столиці України — генералу армії М.Ф.Ватутіну. Як і під Сталінградом, операцію по деблокуванню німецьких військ в районі Корсунь-Шевченківського очолив фельдмаршал Еріх фон Манштейн. В пожежному порядку створювалось досить потужне угрупування — 3-й танковий корпус генерала Брайта в складі 16-ї, 17-ї танкових дивізій і елітної танкової дивізії СС «Лейбштандарт Адольф Гітлер» обергруппенфюрера СС Дітріха. В прориві також було задіяно 47-й танковий корпус генерала Формена. А поки в німецькій обороні на цій ділянці фронту утворився величезний, нічим не прикритий 95-кілометровий пролом. Манштейн з жахом очікував, що через цю прогалину радянські війська почнуть наступ в напрямку Південного Бугу, і далі аж до кордонів з Румунією. Лише 31 січня німецьке командування заспокоїлось, дізнавшись з радіоперехвату, що Конєв і Жуков прийняли рішення не наступати на Південний Буг, а спочатку знищити велике угрупування під Корсунь-Шевченківським.

3 лютого 1944 р. з’єднання 27-ї, 4-ї гвардійської армії і 5-го гвардійського кавалерійського корпуса утворили суцільний внутрішній фронт оточення. Для створення зовнішнього фронту були задіяні 5-а гвардійська та 6-а танкові армії. Німецька сторона, своєю чергою в ці дні займалася перегрупуванням військ, скороченням фронту і організацією кругової оборони. Слід визнати, що оточені ні­мецькі і бельгійські (бригада СС «Валлонія») вій­ська трималися стійко, як молитву повторюючи телеграму командуючого 1-ї танкової армії: «Я вас врятую. Хубе.» Тому, коли 8 лютого радянське командування висунуло штабу Штеммермана ультиматум з вимогою капітуляції, німці рішуче його відхилили. Люфтваффе намагалось утворити своєрідний повітряний міст для постачання оточених військ. Однак ця спроба провалилася. Радянські льотчики в період операції збили 257 літаків противника, з них 37 транспортних. Майже 200 транспортних літаків було знищено на аеродромах. 11 лютого німецькі танкові дивізії розпочали операцію по деблокаді оточених військ. Головний удар ворог завдав в напрямку Лисянки. Їм на зустріч 12 лютого із району Стеблева почали прориватися оточені частини вермахту. Найбільшого успіху досягли німецькі війська 1-ї танкової армії генерала Хубе. Відстань його частин від перебуваючих в оточенні військ Штеммермана скоротилася всього до 10—12 км. Здавалося, що противник ось-ось прорве радянські заслони і визволить оточені в корсунському мішку частини. Сталін був незадоволений в першу чергу діями маршала Жукова, який мав координувати і узгоджувати дії 1-го і 2-го Українських фронтів. 12 лютого Верховний головнокомандуючий доручив операцію по ліквідації оточених частин очолити генералу армії Конєву, а військам Ватутіна зосередитись на утриманні зовнішнього кільця фронту. Жуков невдовзі був відкликаний Ставкою у Москву. Віддавши лаври переможця під Корсунь-Шевченківським Конєву, Сталін надовго зіпсував його стосунки з Жуковим. Їх суперництво за пер­шість дуже дорого обійшлося нашому народу, призвело до величезних, абсолютно не виправданих воєнною необхідністю втрат в ході битви за Берлін.

16 лютого німецькому командуванню стало зрозуміло, що рятувальна операція по деблокаді повністю провалилась. Стиснуті радянськими військами, оточені німецькі частини займали всього три населені пункти — Шендерівку, Хильки і Комарівку. В цій, майже безнадійній ситуації Манштейн наказує Штеммерману прориватися з кільця самотужки на зустріч 1-й танковій армії, яка безнадійно застрягла біля Лисянки.

Радянські та німецькі оцінки докорінно різняться саме заключної фази операції. Німецьке командування почало прорив о 23.00 16 лютого 1944 р. Скориставшись сильною хуртовиною, кинувши важку зброю, трьома колонами війська Штеммермана пішли на відчайдушний прорив. Сам Штеммерман, очоливши офіцерську роту, відходив з ар’єргардом. В мемуарах Манштейн вказує, що о 1 год. 25 хв. 17 лютого «надійшла радісна звістка про те, що перший зв’язок між виходячими з оточення корпусами і передовими частинами 3-го танкового корпусу встановлено. Противник, що знаходився між ними, був зім’ятий. 28 лютого ми дізнались, що з оточення вийшло 30 000 — 32 000 чоловік». Саме на ці цифри посилаються абсолютно всі зарубіжні дослідники. Зовсім по-іншому тлумачить обставини німецького прориву радянська історіографія. Так, Конєв стверджує, що радянські танкові і кавалерійські корпуси почали атаку між 2-ю і 3-ю годинами ранку. В голові колони вже встигли прорватися німецькі генерали, які, втікаючи, кинули свої війська напризволяще. Тож у часі виходить, що все-таки радянський наступ дещо спізнився і частина німецьких військ на чолі з генералами Гілле і Лібом все-таки зуміла прорватися на Лисянку. Радянські танки чавили гусеницями в паніці втікаючих німецьких солдатів, а кавалерійські частини Червоної Армії переслідували і рубали шаблями вже абсолютно некеровану та деморалізовану масу військ, включаючи і обози з пораненими. Разом з тисячма полеглими біля Шендерівки солдатами німецької армії загинув і генерал Вільгельм Штеммерман. Письменник Борис Полевой, який приїхав подивитися на труп генерала, записав у свій щоденник: «Як би там не було, він не втік на літаку, як це зробили вищі офіцери його штабу, не залишив солдат. Він залишився з ними і загинув солдатською смертю». Конєв особисто розпорядився, щоб німецькі полонені поховали Штеммермана з воїнськими почестями в окремій могилі біля с. Джурженці. Через двадцять років родині генерала дозволили перевезти його прах для перепоховання в німецькій землі. Вранці 17 лютого корсунська бійня закінчилася. Все білосніжне поле біля с. Шендерівка стало чорно-червоним від крові і трупів. Так, з моторизованої бригади СС «Валлонія», яка нараховувала до операції майже дві тисячі бельгійських солдатів, її командир Леон Дегрель, що замінив убитого командира бригади штурмбанфюрера СС Л.Ліперта, вивів лише 632 чоловіка. Розгром справив гнітюче враження, викликав неприхований жах і потрясіння. Офіційна радянська історіографія Другої світової війни стверджує, що німці, данці, голландці, норвежці, шведи, естонці і бельгійці, які опинилися в корсунському котлі, втратили 55 000 убитими і 18 000 полоненими. Близько 3000 солдатів і офіцерів встигли вивезти транспортними літаками. Ще 27 000 убитих і 1500 полонених, більше 600 танків ворог втратив на зовнішньому фронті оточення. Загальні ж втрати в Корсунь-Шевченківській битві сягали 82 000 убитими і близько 20 000 полоненими.

Гітлер 20 лютого 1944 р. за вихід з оточення залишків 5-ї танкової дивізії СС «Вікінг» нагородив її командира обергруппенфюрера СС Герберта Гілле дубовими листями до Рицарського хреста. Інший «герой», який на відміну від генерала Штеммермана залишив своїх солдатів на загибель, а сам врятувався втечею, генерал-лейтенант Тео Лі того ж дня з рук Гітлера отримав дубові листя до Рицарського хреста. Посмертно вищу нагороду рейху отримав і генерал Штеммерман. Фарс з нагородженням «героїв ганьби» геббель­сівська пропаганда намагалась подати жахливий розгром, як чергову велику перемогу Третього рейху. Однак, приховати правду від населення Європи про страшне корсунське побоїще нацистським ідеологам не вдалось.

Відомий дослідник П.Карель вказує, що втрати убитими і полоненими у німців не перевищували 18 800 чоловік. «Це не применшує перемогу росіян. Її значення полягає в знищенні бойової міці шести з половиною німецьких дивізій. Шість з половиною дивізій втратили все своє озброєння».

Радянська історична наука, військові мемуари полководців зазвичай обходили мовчанкою втрати радянських військ в Корсунь-Шевченківській бит­ві. Загальні радянські втрати убитими, пораненими, хворими, пропалими без вісти в ході цієї битви становили 149640 чоловік і втричі перевищували втрати німецьких військ.

Перемога, здобута ціною надзвичайно великої крові під Корсунь-Шевченківським, мала велике значення в подальшій битві за Правобережну Україну.

 

Олексій Захарченко

Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі» Юрієм Войцеховським

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com