Право має право...

Нинішня українська політична криза, на наше переконання, сягає корінням не в події останніх місяців і навіть не в 2004-й рік, як стверджують певні політологи, а в рік 1996-й. Саме тоді, фактично в останні хвилини перед прийняттям загалом професійно виваженого проекту Конституції, під тиском тодішніх «лівих» і центристів було внесено ряд поправок, котрі власне й запрограмували те, що зараз діється на самих вершинах української влади і біля її низин.

У 2004-му році, знову ж таки, «керуючись полі­тичною доцільністю», Конституцію відредагували ще раз. Результат — відомий. Подальші спроби в цьому ж напрямі, мається на увазі ігнорація законів права задля політичної вигоди, будуть для всього суспільства аналогічні намаганням приготувати шашлики на мангалі посеред порохового складу.

В основі політичного непрофесіоналізму, котрий вразив усі ешелони укра­їн­ської влади, лежить елементарне правове невігластво. Загальна кількість дипломів про вищу юридичну освіту, як, до речі, й кількість кандидатів та докторів юриспруденції, ще не є ознакою правової цивілізованості загалу. Історична асоціація: в СРСР найнижчий відсоток людей з вищою освітою був серед корінного населення республік Прибалтики, а найвищий — в Узбекистані, Туркменії і Таджикистані. Коментарі потрібні?

Аби кількість перетворилась у якість, та ще в такій складній царині, як Право, необхідна не лише енна кількість профільних вузів, кафедр та факультетів. Потрібен, перш за все, науковий центр, що об’єднав би найвищих професіоналів цієї справи, незаперечних авторитетів серед колег. Себто — необхідна Українська Академія Правових наук. Інакше не можна. Інакше — не буває. Ми в цьому вже переконалися — починаючи від 1917-го року, коли наріжним каменем правосвідомості стали класові інтереси. Після 1991-го року нічого не змінилося. Просто класові інтереси замінили клановими.

Особливо уїдливі читачі можуть зауважити нам, що ми вже маємо Академію Права, засновану у Харкові на початку пам’ятних 90-х. Але!.. На жаль, громадська організація під такою назвою так і не піднялась над нижчеплінтусним рівнем створених у ті часи на модній хвилі численних галузевих академій.

Вочевидь Президент України чи його радники, що одне і те ж, прорахували нарешті ситуацію, бо 10 лютого цього року вийшов відповідний Указ Глави держави, який, зокрема, передбачає перенесення центру реорганізованої правничої Академії з Харкова до Києва. Колишня пролетарська столиця УРСР залишається РЕГІОНАЛЬНИМ центром правових знань і досліджень. На додачу Президія Академії була посилена справжніми авторитетними науковцями-правниками.

І отут здійнявся ґвалт. Та ще й який! Дехто з ну дуже високопоставлених псевдоакадеміків взірця «склепано в Харкові» терміново організував хвилю начебто народного гніву. Ще б пак! А раптом оці справжні академіки, про яких йде мова у президентському Указі, перш за все, прийдуть і спитають: а що ви, голубчики, тут досі робили? А нічого не робили, окрім як носилися зі своїми «академічними» званнями, мов курка з яйцем.

Переходити на особистості в українському полі­тикумі — справа звична. Особливо, коли йдеться про людей високопоставлених чи авторитетних. Але в даному разі мусимо відійти від загальної моди на критику і підтримати безіменних авторів президентського Указу. Центр Академії Права повинен міститися в Києві. І ось чому: в науці, як і в мистецтві, надзвичайно важливу роль відіграють два поняття, що перетинаються: ШКОЛА і ТРАДИЦІЇ. Їх неможливо прорахувати звичними технологічними методами, це речі, до певної міри ефемерні, бо базуються на інтуїції і силі таланту та традицій.

Конкретно: ми дійшли до надзвичайно цікавих висновків, вивчаючи архівні формуляри провідних діячів правозахисту Російської Імперії. Так склалося, що Московський і Санкт-Петербурзький університети готували переважно адвокатів. Як приклад — помічника присяжного повіреного В.І.Ульянова. Міцні державні управлінці-адміністратори виходили зі стін Училища правознавства (аналог юридичного інституту) у тому ж Санкт-Петербурзі. А от київська юридична школа, зокрема Університет святого Володимира, готували найкращих теоретиків і практиків в галузі державного будівництва і законодавства.

А що ж Харків? З моменту заснування тамтешнього юрфаку і до 1917-го року звідти виходили переважно чини поліції та жандармерії, які ніколи не піднімалися вище дуже середнього рівня — максимум ротмістри і полковники губернських управлінь. Щось схоже було і з Харківським юридичним інститутом, котрий за часів СРСР поставив на потік випуск міліціонерів середньої руки, переважно для горезвісних «обехаесесів».

Погодьтеся, що справжня правова Академія має право на гідну школу і гідні традиції.

В.Н.