Він жив і лікував українську душу

Ім’я Юрія Олексійовича Єненка, тобто формування його світогляду, громадянська позиція, внесок у розвиток гуманітарних цінностей, зокрема літератури, публіцистики, науки, живопису, освіти, музейної справи і, звісно ж, медицини ще потребуватимуть не одного спеціального дослідження. Академік НАН України Іван Дзюба наголосив: «Тут хочеться назвати ще одного подвижника української культури, на жаль, уже небіжчика, — лікаря-онколога з Луганська Юрія Олексійовича Єненка, який створив унікальний журнал «Архіви онкології», а за час свого нетривалого перебування на посаді заступника голови обласної держадміністрації (1992 — 1994) організував видання альманаху «Бахмутський шлях», відновив музей Бориса Грінченка, вів радіопередачі «Літературна карта Донбасу».

Однак, характеризуючи його життєвий шлях, не можна обминути стрижневого, головного: він був насамперед національно свідомою особистістю. Народився Юрій Єненко 4 березня 1939 року в давній, історичній частині міста Луганська — Кам’яному Броді. До речі, коли почав будуватися ливарний завод, поселення Кам’яний Брід уже було давно відомим як один із зимівників запорозького козацтва. У 1995 році в історично-краєзнавчому нарисі під суто козацькою назвою «…Пугу! Пугу! Пугу!» Юрій Єненко писав: «…Історія міста починається не з катеринівського указу, а з того моменту, коли на початку 17 століття січовики влаштували на Лугані охоронний пікет та зимівник, навколо яких виросло село Кам’яний Брід, а поблизу нього з часом і завод був побудований, із виникненням якого дехто нині пов’язує день і рік народження нашого міста». У цій публікації він також обґрунтував необхідність спорудження пам’ятного знака запорозькому козацтву в Кам’яному Броді — засновникам нашого міста.

Ще й тепер старші за віком мешканці Кам’яного Броду в побуті спілкуються українською мовою, а в часи дитинства і юності Юрія Єненка корінне населення більше говорило українською. Українцем був і батько Олексій Олексійович, який усе трудове життя працював у енергетичній службі на оборонному заводі міста Луганська, там трудилися також дід і прадід. Однак у сім’ї частіше вживалася російська мова, адже мати Зінаїда Іванівна походила з Липецької області. У 1956 році Юрій Єненко успішно закінчив середню школу №3 міста Луганська. Але для вступу в медичний інститут треба було мати трудовий стаж, тому й став студентом у 1958 році. А в 1963 році одружився зі своєю однокурсницею Тамарою Семенівною, яка після закінчення інституту вже сорок п’ять років працює лікарем у міській дитячій лікарні №1.

На початку шістдесятих років, навчаючись у медичному інституті, Юрій Єненко почав працювати лаборантом на кафедрі патологічної анатомії, якою завідував професор В.В.Нестайко, ентузіаст-краєзнавець, популяризатор і пропагандист літературної творчості та медичної діяльності Володимира Даля. Тоді ж він уперше потрапив до художньої майстерні талановитого луганського скульптора Іллі Пантелійовича Овчаренка. Тоді тут часто проводили неофіційні зустрічі представники інтелігенції міста. Захопленими очима стежив Юрій Єненко за вправними руками майстра, адже сам із дитинства любив малювати. Здавалося, ще одна мить — і скульптурний портрет буде закінчено. Сам художник на хвилину припиняв роботу, щоб сказати кілька фраз, які мимоволі переростали в ще одну розповідь про життя Володимира Даля. Таки недаремно він обрав літературний псевдонім Козак Луганський, бо збе­ріг і любов до міста свого народження, і найбільш емо­ційно наснажені перші відчуття дитинства.

Перш ніж прийти наступного разу до затишної майстерні, Юрій Єненко уважно читав усе, що можна було знайти в бібліотеці про Володимира Даля. Потім виникали думки, чому так мало говориться про зв’язки Володимира Даля з Україною, адже він чудово знав українську мову, літературу, фольклор, спілкувався з такими видатними діячами української культури, як Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ’яненко, Федір Лазаревський.

Звісно після таких роздумів розмови в майстерні скульптора ставали все більш насиченими. Письменник Микита Чернявський звертав увагу на те, що в Україні теж був видатний письменник і лексикограф — Борис Грінченко, але про нього знають набагато менше, ніж про Володимира Даля, а на Луганщині не згадують зовсім, хоча він у селі Олексіївці Перевальського району шість років працював. Знову продовженням розмов ставали вечори, які проводив у бібліотеці. Незабаром придбав у букіністичному магазині дорогоцінну книгу «Словарь української мови» за редакцією Бориса Грінченка, який підготували до друку Сергій Єфремов та Андрій Ніковський в 1927-1928 роках. Вийшли тіль­ки три томи й видання припинили, бо видатних українських учених заарештували в справі вигаданої спілки визволення України, а Бориса Грінченка навіть мертвого репресували, адже книги його з 1930 року припинили видавати.

У 1964 році випускник Лугансько­го медичного інституту Юрій Олексійо­вич Єненко отримав направлення до об­ласного онкологічного диспансеру. Він обрав найважчу лікарську спеціалізацію — онкологічну хірургію. Цей медичний заклад для молодого лікаря був добре знайомий, адже навчаючись, постійно працював тут, виконуючи обов’язки медбрата. Зробити хотілося дуже багато, і мета поставлена значна — поєднувати працю лікаря з науковою діяльністю, яку розпочав ще в студентські роки. Але, незважаючи на зайнятість, завжди зна­ходив можливість приходити до май­стерні Іллі Овчаренка. Одного разу, див­лячись на його вишиванку, повели роз­мову про давній і своєрідний вид народ­ного мистецтва, що впродовж віків на­бував художньої досконалості. Ук­раїнські вишивки мали свої оригінальні витвори в різних місцевостях України. От і в них, у Кам’яному Броді, теж чима­ло збереглося. Трапляється, що людина й мову рідну обминає, а рушники бере­же. Під ними й пісні українські легше співаються.

Тоді ж виникає задум у молодого лікаря зробити своєрідне оформлення одного з кабінетів лікарні: зібрати й роз­містити експозицію українських руш­ників. До цієї роботи, як і завжди, взявся серйозно. І незабаром тішили душу збережені народні скарби. Тому було дуже прикро, коли після повернення з аспірантури рушників тих він не поба­чив...

Вражень від прочитаного ставало все більше. І з 1968 року в обласних газетах «Прапор перемоги» та «Молодогвардієць» почали з’являти­ся перші літературно-краєзнавчі замітки під назвами «Кобзар і Козак Луганський», «Слово про Даля», «Козак Луганський», «Козак і Квітка», «В.І.Даль і українська культура».

З 1966 року по 1971 рік поряд з основною лі­карською працею в обласному онкодиспансері Юрій Єненко працює викладачем основ медичної підготовки в Луганському державному педагогічному інституті імені Тараса Шевченка. Тоді він організовує літературні вечори під символічною назвою «Далеві четверги». Їх учасниками були переважно студенти луганських вузів — майбутні вчителі та лікарі. Щотижня запалювалась свічка поряд із портретом великого земляка. Спершу виступав Юрій Олексійович, потім звучали літературні твори Володимира Даля, дослідницькі повідомлення про його життєві стежки, захоплення, уподобання, наукову та літературну діяльність, дружні взаємини з видатними діячами української та російської культури. У республіканській газеті «Культура і життя» зазначалося: «Цікаві матеріали для організованої у Ворошиловграді виставки, присвяченої 170-річчю з дня народження вченого-діалектолога і лікаря Володимира Івановича Даля, подав хірург Ю.О.Єненко».

Побільшало знайомих серед письмен­ників, художників та журналістів, які радили не припиняти цього, на перший погляд далекого від лікарської справи, краєзнавчого захоплення. У 1972 році в місті Донецьку побачила світ кни­га краєзнавчих нарисів та статей «Здесь каждое место свято», там був опублі­кований ґрунтовний нарис Ю.О. Єненка «Слово о Казаке Луганском». Ця пуб­лікація, як і стаття в обласній газеті «Прапор перемоги» (тепер — «Наша га­зета») від 4 жовтня 1972 року, засвідчи­ли серйозність намірів на нелегких, але таких захоплюючих стежинах літератур­ного краєзнавства. Високу оцінку дістав і від Івана Білогуба, завідувача кафедри української літератури Луганського дер­жавного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка, який у методичних вказівках «Літературна Ворошиловградщина» (1977 р.) тричі процитував його публікації, відзначаючи їх новизну. Тоді ж укотре переконався Юрій Єненко, що на відміну від нехай і маловідомої теми «Даль і українська культура», будь-які дослідження про Бориса Грінченка над­рукувати значно важче. У редакціях доводилось чути: «Та він же був украї­нським буржуазним націоналістом!» Юрій Олексійович гаряче починав дово­дити протилежне, за­пе­речу­вав, навіть посилався на вагомий аргу­мент: наявність Словника української мови за редакцією Б. Грінченка в кремлівському кабінеті. Зрідка таке допомагало, і читачі мали змогу дізнатися й упевнитися, що Луганщина, і тоді, в кінці XIX століття, як і зав­жди, була невід’ємним складником украї­нської духовної культури.

Постать Володимира Даля теж захоплювала його все більше, оскільки той був не лише письменником, лексикографом, але й лікарем. Тому вже головний лікар обласного онкодиспансеру, кандидат медичних наук Юрій Єненко вирішує клопотатися про встановлення погруддя славного земляка на території лікарні в за­тишно­му сквері.

Тисячі кілометрів проїхав Юрій Єненко слідами Козака Луганського. Не раз працював у архівах Москви, Нижнього Новгороду та інших міст країни, вивчав цінні документи про дружбу Володимира Даля з Тарасом Шевченком, Євгеном Гребінкою, Григорієм Квіткою-Основ’яненком. Цілеспрямована і систематична дослідницька і пропагандистська робота дозволила в 1982 році започаткувати в Луганську Далевські наукові читання.

Наступним важливим етапом увічнення пам’яті Володимира Даля на луганській землі стала робота над створенням літературного музею. Першим директором на громадських засадах обрали саме Ю.Єненка.

На одну із літературних передач, що були підготовлені Юрієм Єненком і показані по Центральному телебаченні, відгукнулася правнучка В.І.Даля — Ольга Володимирівна Станішева. Потім у 1983 році вона писала Юрію Олексійовичу: «Я пишу вам потому, что верю в вашу любов к Далю…».

Завдяки зусиллям Юрія Єненка піаніно родини В.Даля, яке зберігалося в Московському політехнічному музеї, перевезли до Луганська і тепер це один із найцінніших експонатів літературного музею Володимира Даля. Також О.В.Станішева передала музею ряд цінних документів та фотографій із сімейного архіву.

А от із популяризацією творчого над­бання Бориса Грінченка було важ­че. Офіційні негативні оцінки його твор­чої діяльності майже не змінились. Однак перша телепередача вдалася, і окрилений успіхом Юрій Олексійович усе частіше поглядав на незакінчений скульптурний портрет Б. Грінченка, автором якого був, тоді вже покійний, І.П. Овчаренко. Та подарована робота зберігалася в його кабінеті. Знову ж таки розуміння й бажання допомогти знайшов у письменника Микити Чернявського, і той запропонував, зважаючи на ідео­логічні зміни в житті суспільства, розпо­чати ді­яльну роботу над увічненням па­м’яті видатного діяча національної куль­тури, присвятивши її 125-річчю з дня народження. Творення пам’ятника про­довжив скульптор І.М. Чумак. Тоді ж вирішили обладнати музейну кімнату в Олексіївській школі, де Б. Грінченко вчителював з 1887 по 1893 рік. До цієї робо­ти приєдналися учитель-краєзнавець, біблі­офіл Богдан Па­стух, письменники та педагоги. А в педа­гогічному інституті, завдяки професо­рові Іванові Білогубу, розпочалася ро­бота над підготовкою республіканської науково-практичної конференції.

...Добре пам’ятаю той грудневий день 1988 року. До Луганська, а потім в Олексіївку приїхали письменники, вчені з усієї України. Особливою радістю світилися очі в Юрія Єненка, коли він говорив, що тепер багатотрудне і по­движ­ницьке життя Бориса Грінченка буде слу­гувати духовному відродженню Ук­раїни.

На високому акорді пробуджуваної національної самосвідомості відбулися через п’ять років наступні ювілейні вша­нування Бориса Грінченка на Луганщині. Тоді вже Юрій Єненко — заступник голови Луганської обласної державної адміністрації — намагав­ся надати цій події справді державного звучання. Всеукраїнське значення мали цикл телепередач, автором і ведучим яких він був, науково-практична конфе­ренція, святковий концерт. У тому ж 1994 році в Олексіївці впе­рше побувала студентська фольклорна експе­диція імені Бориса Грін­ченка. А вчена рада Луганського педагогічного інституту імені Тараса Шевченка прийня­ла рі­шення про заснування науково-краєзнавчого центру — Інститу­ту грінченкознавства. Директором було обрано Ю.О.Єненка. Інститут грін­чен­кознавства із його участю підготу­вав до видання перший зошит вісника «Слово і пісня Бориса Грінченка».

Майже трьохрічну від­повідальну ро­боту в державній установі Юрій Єненко виконував, не покидаючи свого постійно­го місця праці, — головного лікаря й діючого хірур­га. Як і в попе­редні роки, не зважаючи на величезне збільшення обов’язків, він не зменшив ні лікарської, ні наукової, ні літературної діяльності. І скрізь працював напруже­но, з максимальною віддачею. А ще до цього додалося виконання обов’язків головного редактора заснованого з його ініціативи літературно-публіцистичного журналу «Бахмутський шлях», участь у роботі обласної письменницької органі­зації, головування в громадсько-політич­ному об’єднанні «Державність», спрямування і координація роботи обласної організації ВУТ «Просвіта», особливо щодо збереження культурних та історичних пам’яток, встановлення у місті Луганську пам’ятника Тарасу Шевченку,турботи про створення українсько-канадського культурного центру «Відродження», археологічної науково-дослідної лабораторії «Спадщина», видан­ня першого в Україні журналу «Архіви онкології»... Актовий зал онкодиспансеру, відремонтований і оформлений у національ­ному дусі, став центром зібрань усіх національно-культурних органі­зацій і товариств міста й області.

Не помилюсь, коли скажу, що всі ці роки Ю. Єненко був не тільки ідейним натхненником національно-культурних діянь в області, але й своєрідним ідеалом патріотичної особистості українського інтелігента. Виявляючи постійну увагу й толе­рантність у ставленні до всіх на­ціональ­них культур, він настійливо й послідов­но домагався утвердження й розвитку української духовної культури, правиль­ного розуміння міжнаціональних взає­мин. І в тому, що це не просто голосні сло­ва, підтвердженням є насамперед його літературні твори.

У 1994 році Юрій Єненко видав два нариси-есе: про Бориса Грінченка «Промінь добра» й про Володимира Даля «Слово про Козака Луганського». Провідною думкою у цих книгах є з’ясування української національної ідеї на прикладі життя і творчої спадщини письменників-земляків. Варто з цього приводу процитувати саму книгу, де з великою проникливістю говориться: «Даль добре розумів, що культура завжди національна, і що мова є одним з найважливіших чинників, які гарантують нації її державність. Шкода, але сьогодні дехто стверджує, що головне — це загально­люд­ські цінності, загальнолюдська культура. Забувають, що коли міліють та забруднюються річки національних культур, то забруднюється й міліє океан тих самих загальнолюдських цінностей».

У сумний день 30 жовтня 1996 року провести Юрія Олексійовича в останню дорогу прийшли багато луганців. Невдовзі на території з’явився ще один скульптурний портрет — письменника-лікаря Юрія Єненка.

У 1999 році побачила світ книга спогадів «Юрій Єненко: талант людяності» — перше на Луганщині мемуарне видання про славетну особистість — письменника, лікаря, культурного й громадського діяча, у Луганському медичному університеті проводяться конференції, пам’яті видатного випускника. Усі ці роки діє меморіальний кабінет-музей в обласному онкодиспансері, яким опікується його родина, засновано благодійний фонд імені Юрія Єненка, який щороку проводить обласний літературний конкурс «Борітеся — поборете», головне спрямування якого переконати, що людина здатна перебороти будь-які труднощі, зміцнити духовно і фізично. Також видаються збірники кращих творів учасників конкурсу.

Наш великий земляк продовжує говорити з нами. Чи зможемо почути його?

Олексій Неживий,
доцент Луганського національного
університету імені Тараса Шевченка