Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ТРОХИ СОНЦЯ ІЗ ШІСТДЕСЯТИХ

(Продовження. Початок у № 10, 2009 р.)

В робітні Алли Горської

Шістдесяті — роки його молодості, і не лише творчої. То було саме життя на неповторному відтинку людського віку, де, як водиться на світі, щасливі миттєвості й події чергувалися з драмами й трагедіями. Тепер на фотознімках в його архіві можна бачити, якими молодими були Василь Симоненко, Алла Горська, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко. Якими натхненними очима дивилися вони один на одного, як вірили в себе й кращу долю України. Серед них — і він сам, — тепер знаний учений, професор Василь Яременко, котрий охоче відгукнувся, відлунився в нашій розмові на живу струну того часу. І як мені здалося, — по-особливому теплим, схвильованим словом.

— Наприклад, в Алли Горської, на Філатова, 10, де була її майстерня, ми зустрічалися на свята, особливо новорічні. І вірші читали, і чарку пили, і влаштовували різні веремії, розиграші. Колядували, засівали. В тому числі — у людей на ту пору відомих, — літераторів, художників, музикантів.

У Павла Григоровича Тичини, пригадую, засіяли, господар обдарував нас новорічними гостинцями, потім заспівали пісню «Ішло дівча луцьками». А Тичина, виявилось, ніколи її не чув, вона його зворушила.

— Ще прошу, — проказав Павло Григорович з усмішкою.

І весь перетворювався на увагу, ніби дослухався до внутрішньої струни цієї мелодії, намагаючись вловити її, запам’ятати. Затим сів за рояль, грав її, і як прекрасно грав!..

Ми захоплено аплодували Тичині. А потому я почув од нього, визначного поета доби, воістину дивовижну річ.

— Якби я пішов у музику, а не в літературу, то досяг би значно більшого… — мовив дещо сумовито, але й без особливого жалю, по-філософськи озираючись на минуле.

 

Чинили те,

чого не можна

— Проблема вибору завжди стоїть перед людиною, до якого б покоління вона не належала, в якому б часі не жила, хай це буде академік чи студент; шіст­десятники ж — не виняток?..

— Навпаки, вони на повен зріст поставили проблему вибору, який повинна була зробити кожна молода людина. Такий вибір зробив Василь Симоненко, а його тезко Василь Стус писав:

Розпрозорся,

душе моя,

на чотири татами,

і не кулься від нагая

і не крийся руками…

Ти зробив свій вибір, і нічого вже не поможе, ти знаєш, за що взявся, яку дорогу маєш пройти.

— Такий вибір зробило чимало людей. Але, як відомо, після короткочасного періоду так званої від­лиги розпочалися репресії, молоді бранці волі з України опинялися в мордовських та інших таборах імперії. За дротом.

— Репресії почалися в другій половині шістдесятих, одна з відомих і відчутних хвиль політичних переслідувань накотилася в 1972-му… Тоді ми, шістдесятники, прогавили зміну політичної ситуації. Вчасно не зреагували на те, що прихід Брежнєва на місце Хрущова означав не тільки кінець відлиги, а й зовсім новий репресивний етап, і треба було йти в підпілля.

А ми й далі піднімали голови, ці голови почали стинати, і десятки людей пішли в «мєста нє столь отдальонниє», декого режим знищив фізично, пропустивши крізь жорна тоталітарних судилищ.

— Та, попри це, сам рух, здається, не був спинений?..

— Він диференціювався. Пригадуєте, у Володимира Висоцького:

Уходят, уходят, уходят

друзья:

Одни в никуда,

а другие — в князья.

Одні йшли на заслання, а інші — в «князья». І, між іншим, система дуже щедро використовувала цей принцип батога і пряника. Якщо хтось на пряник не спокушався, тоді діяв батіг.

Це можна простежити на долях десятків людей. Скажімо, Грицька Кириченка, його одним із перших помітили в діаспорі й заговорили як про велику силу в українській поезії. Але він так і залишився без книжки.

Або Надія Кир’ян. Від­бувши свої виїзди у Середню Азію, вона повернулась додому, видала тільки одну книжечку «Лелека». Якби написати історію лише цієї талановитої дівчини, то було б досить повчально.

Про таку постать Наєнко нічого не говорить.

Жодним словом — і про Мамайсура Бориса, яким тоді ми зачитувалися і котрому довелося виїхати в Естонію. Спасибі Івану Михайловичу Дзюбі, який видав книжечку Мамайсура на свій кошт.

Я міг би назвати Людмилу Шеремєтьєву, від якої відвернулися «дру­зі»… Якась дурна баба кинула слово, що вона непевна, і дівчину одмежували від гурту. Вона згодом стала дружиною академіка Ярослава Дашкевича.

І хто тоді, в шістдесятих, міг знати, що та сама Люда Шеремєтьєва, під­клавши подушку під машинку, друкувала у мене на кухні судову справу Кандиби і Лук’яненка. Безліч примірників. Закладки — на цигарковому папері. Одночасно ми їх розповсюдили по всіх областях, щоб кагебе не здогадалося, як кажуть, звідки ростуть ноги...

Все це — сюжети спротиву системі з участю шістдесятників, і я міг би ще немало їх наводити.

Люди всі по-своєму

уперті,

Народившись, помирає

кожна.

Та живуть століття

після смерті

Ті, що роблять те, чого

не можна, —

писав в одній зі своїх поезій Василь Симоненко.

І він, і всі, хто був причетний до цього руху, робили те, що треба. Але з погляду офіційного, і просто погляду, вважалося, що ми чинили те, чого не можна.

 

Людина

проти скелі

— Схоже, то був стихійний вияв протесту режимові.

— Оскільки рух шістдесятництва не був оформлений документально, скажімо, як громадська організація чи як партія, що можливо тільки зараз, то це й справді було начебто стихійне зібрання. Або ось створили ми Клуб творчої молоді при тодішньому Жовтневому палаці. І також — ні списків, ні член­ських внесків чи звітів. А збори скликали тільки тоді, коли необхідно було комусь допомогти, наприклад, коштами для придбання магнітофона, як у випадку з Євгеном Кунцевичем, чи ще комусь, хто потрапляв у матеріальну скруту. Тому треба зібрати спогади шістдесятників. І перевірити їх перехресно. Коли факти збігаються в одного, другого і третього автора, то вважати той чи інший факт встановленим.

— Відомо, що Клуб творчої молоді врешті розігнали…

— Можна було б, Олександре, розповісти також — чому його розігнали; звичайно ж, не за лояльність до тодішнього режиму… Але це — окрема історія, і вона потребує досить докладної оповіді. Можливо, така нагода у мене з’явиться колись. Був би час і здоров’я. Що ж до матеріалів, то в архіві у мене їх стільки, що вистачить написати духовну історію шістдесятництва, розповісти про реальний внесок багатьох представників руху в те, що ми називаємо демократизацією життя суспільства.

— Важливо, безумовно, й те, що Ви самі були не лише свідком, а також — учасником тих подій…

— Чого не скажеш про того ж Наєнка, котрий взявся писати історію, про яку щось читав і чув. А особисто я в сімдесятих роках, наприклад, привозив із Чехословаччини чували книг, що дуже легко перевірити. Бо й нині сущий Богдан Кравченко, котрий тоді очолював інститут українознавчих студій при Альбертському університеті. Він мені, між іншим, у 1989 році організував туди поїздку на роботу.

Так от: як Богдан Кравченко перевозив, то вже його справа, я цього не знаю. Але він доставляв українську літературу, що виходила в діаспорі, у Прагу. Я забирав її від Павла Мурашка і завозив сюди.

— Тоді?!. Долати ту, здавалось, непроникну ідеологічну завісу, могутню імперську машину? Це — як людина супроти скелі.

— Я працював на факультеті журналістики столичного університету, ввійшов у приязні стосунки зі студентом-заочником з Мукачевого, ще й з угорським прізвищем. А батько його працював на митниці. Я їздив у ЧССР на практику із студентами-журналістами і митник знав, коли я повертаюсь. Угоду на моє керівництво практикою уклав член Уряду Словаччини Ян Причанц, з яким я разом навчався в педінституті ім. Горького. Батько того студента проводив митний догляд, зустрічаючи мене; знав, коли я маю повертатися, запитував, як з’їздилось? А в кутку стояв чувал, а то й два з книжками. Для того, щоб у випадку якоїсь серйозної перевірки можна було відмовитися. Мовляв, не моє, не знаю, що то за чували і чиї вони.

Все це можна перевірити. Бо нині Богдан Кравченко живе тут, на наших теренах; живий, мешкає у Празі Павло Мурашко.

На нього кинули тінь, що він буцімто співпрацював з ештебеками, це як у нас кагебе. Але я думаю, що Мурашко зробив це для того, аби розв’язати собі руки і робити корисну для українства справу.

 

Таємниця парних стосунків

Бо якось був такий випадок… Я їхав із Чехословаччини і віз масу літератури, з якою Наєнко, як він пише, познайомився тільки на зламі 80-90 років. А ми їх одержували через мі­сяць-два, як ті чи інші видання з’являлися на Заході. Для обмеженої групи, але вони уже у нас циркулювали, і літератори ці книжки читали. Ніхто ні в кого не запитував, де ти їх узяв, бо цього б ніхто не сказав.

Всі книжки я забирав від Павла Мурашка. І більш ніж певен, що ні Микола Мушинка, який живе там, ні Юлій Бача цього не знали. Бо це були, як правило, парні стосунки, і третій воістину виявлявся зайвим.

А тепер — щодо випадку, про який я вже починав говорити. Так от: у 1980 році, під час олімпійських ігор, Павло Мурашко не дав мені жодної книжки. Пригадую, я хотів покласти в кишеню плаща хоч примірник Біблії, однак він і його вийняв, перевірив, чи не везу я, бува, ще чогось.

І це був єдиний випадок, коли митники зустріли мене не на радянському боці, як завжди, а на чеському. Бо під час олімпіади треба було продемонструвати, що у нас — до того високий рівень демократії, що ніхто нікого не перевіряє. Хоча наші митники того разу лише перебралися на чеську сторону.

І мене тоді обмацали до резинки трусів, чи не везу я чого. Й очевидно, Павло щось знав. Бо він фактично мене врятував, «вилучивши» ще до огляду літературу, яку я віз. Не підставив…

Сьогодні дуже багато важить — виступити на захист честі людини. І не тільки Павла Мурашка. Знаю ще людей, яких через незнання так само опорочили, хоча вони робили дуже корисну справу.

Це тим більш прикро, що Наєнко присвячує цілу сторінку нью-йоркській групі поетів і жодним словом не згадує про українців Словаччини та Чехії, які брали живу, справжню участь у русі шістдесятників. Сюди йшла література із Заходу, а наш самвидав — через Словаччину на захід. У цьому брали участь чимало незаслужено забутих чи «непомічених». Той же Іван Чендей, приміром…

Або Галя Коцурова, словацька студентка, вона потім одружилася з Ві­талієм Конопельцем. Український поет, талановитий хлопець, але й він змушений був утекти на Словаччину. Там вони живуть з Галею Коцуровою, яка перевозила з України в Словаччину масу самвидавівської літератури. Наєнко цього не знає і, безперечно, знать не міг. Це об’єк­тивно. Тільки ж говорити треба не так, як він пише, ніби все сказане — істина в останній інстанції.

Треба ретельно збирати матеріали про представників того цікавого, неординарного й для багатьох, можливо, неоднозначного руху. І чотиритомник Василя Симоненка «Спадщина», що побачив світ у видавничому домі «Персонал», ставить цю, на мій погляд, дуже важливу проблему. І не тільки цю.

 

Розмовляв Олександр Кавуненко

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com