… І долі змиг у часоплині

(Початок у №11-12, 2009 р.)

Незвичайна, унікальна, з великою Сорбонною зрівнянна…

Тепер захопливих від­гуків та епітетів про Академію, про українське диво на ім»я МАУП можна почути немало. А як та дивовижа творилося — чи багато людей знають? Про нинішню Міжрегіональну Академію управління персоналом мовлять ще як про феномен Щокіна, його дітище, уособлюючи з його ім’ям народження й становлення одного з найкращих навчальних закладів освіти недержавної форми власності.

Василь Григорович Короткін, нині секретар Наглядової ради Академії, кандидат юридичних наук, усі ці двадцять літ пліч-о-пліч ішов разом із фундатором МАУП Георгієм Щокіним, хоча з плином часу команда, чи, точніше, — когорта перших хоробрих, змі­нювалась, а залишилися тільки най­вірніші й найвідданіші. На початку нашої розмови з ним («Персонал плюс», №11-12, 2009 р.) ми вже торкалися деяких миттєвостей із життя Академії, тепер же маємо намір порозмірковувати про це докладніше, згадавши людей, так чи інакше причетних до успішного творення МАУП, поглянути на ювілей Академії через призму особистої долі мого співрозмовника.

 

Успіх любить відважних

— Отже, Василю Григоровичу, поговорімо спершу про успіх, — той самий, про який кажуть, що до нього веде чимало доріг…

— …але жодної дороги до успіху, погодьтеся, не буває без праці. Без постійного, безперервного, цілеспрямованого, наступального руху до мети. Ми йшли і йшли, не зупиняючись, під орудою свого керівника, котрий постійно нагадував нам, що тільки в русі нас ніхто не наздожене. Щоденно робили те, що наближує до успіху. Вірили: якщо його не буде через рік, то — через два, три… Бо, зрештою, не доля творить нас, а ми – долю.

— Кажуть, ціна успіху, якщо його розділити з іншими, зростає стократ.

— Це так. Як і те, що в успіху завжди є і заздрісники, і недоброзичливці. Однак Георгій Васильович, започатковуючи МАУП, безумовно, думав про необхідність особистого самовираження, але водночас відкриваючи для себе нову справу, розумів її величезне суспільне значення, адже ця справа вдячна й благородна в усі часи. Освіта! Наука! Книговидання! До того ж це було значно ризикованіше, ніж, скажімо, торговельна чи посередницька діяльність, що могли одразу приносити помітні дивіденди.

— Напевно, успіх любить не тільки працю, а й відвагу?..

— А я додав би, що й досвід, і розрахунок, і про це, напевно, ми ще поговоримо. А зараз зазначу лише, що успіх Академії — це правильно підібрана ідеологія, яка максимально враховує сучасні реалії, правильно підібрані керівники і правильно піді­браний колектив. Така тріада, якщо хочете. Це основне, і багато ще того, про що у своїх публікаціях писав Георгій Щокін, а їх сьогодні понад триста.

А повертаючись до вашого, Олександре, запитання щодо успіху, розділеного з іншими, то, аби не бути наодинці самі з собою, ми постійно шукали однодумців, привертали на свій бік симпатиків. І вони знаходилися, — наші прихильники, переконані в необхідності змін. В Міносвіти, в інших міністерствах та відомствах, у Кабміні, у місцевих владних структурах. Люди із щонайширших суспільних верств і фахових середовищ підтримали нас, це було чи не найголовніше – їхня довіра. Вони увіч переконалися, що, ставши нашими студентами, отримають конкретні знання, конкретні методики, необхідні в практичному бутті. Не так, як часто траплялось у радянські часи: після інституту приходить людина на роботу, а їй кажуть: «Забудь те, чого ти там навчався — слухай нас».

— Ситуація майже анекдотична, але тут, звичайно, не до сміху.

— А уявіть наш стан. Ми були, так би мовити, в середині тієї, здавалось би, парадоксальної ситуації, в серцевині людських драм, викликаних нею. Люди не мали можливості здобути кваліфікацію, аби за високопрофесійну працю одержувати належну зарплату, а відтак — і гідно жити.

Тож роботи у нас було — непочатий край. Впродовж 1991-го перенавчили понад три тисячі людей з усіх куточків Радянського Союзу. Непросто складався 1992-й, адже сімдесят відсотків отримувачів наших освітніх послуг були громадяни Російської Федерації, з Казахстану, Середньої Азії, лише тридцять – українці. А року 1992-го було заборонено перераховувати з-за кордону кошти за навчання, і ми переорієнтувалися на внутрішній український ринок…

— Довелося забути про міжнародний інтерес?

— Та ж ні. Продовжували відкривати філії і в Російській Федерації, і в Казахстані, і на інших теренах колишнього Радянського Союзу. Нині ж принагідно зазначу, що філії, осітньо-методичні центри й представництва МАУП є у понад десяти зарубіжних країнах. А тоді кожен рік в історії Академії був і складним, і водночас цікавим, навіть по-своєму прекрасним. Бо зрештою нам вдавалося долати перешкоди на шляху до успіху. Це був, скажу так, — рух по спіралі, але віра в удачу нас не полишала ніколи.

 

Боротися,

щоб перемагати

— Тим часом наближався перший ювілей…

— Час так непомітно сплинув!.. Десятиріччя МАУП відзначали, а 1994-го нам виповнилося лише п»ять років, і, по щирості, було не до цього, сказати б, іще маленького ювілею. Ми зростали, розгалужувалися, і той рік також увінчався неабиякою подією: наш заклад, який займався переважно перепідготовкою і підвищенням кваліфікації, став Академією, ми набули вищого статусу, а відтак – право готувати фахівців вищої кваліфікації з багатьох важливих для суспільства спеціальностей. 1996-й – перемога над ретроградами з міністерства та іншими недругами, котрі хотіли загальмувати розвиток недержавної системи освіти.

Ми стояли на тому, що вона — елемент громадянського суспільства, те, що не підлягає вольовим, а точніше – волюнтаристським рішенням чиновників, прагнули відстояти право людей на свободу вибору.

Провідні державні вищі навчальні заклади – такі, як університет імені Т. Г. Шевченка, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого в Харкові та інші — брали за навчання дуже значні кошти. А ми заповзялися: люди мають право за порівняно невисоку плату одержувати ґрунтовні фахові знання! І досягли свого.

— Пригадую, як зрадів один зі знайомих мені студентів, угледівши на столі підручник, що побачив світ у Міжрегіональній Академії персоналом. Перед екзаменами він був йому наче знахідка!..

— Так, ми майже одразу розгорнули видавничу діяльність. І забезпечували не тільки своїх студентів підручниками й посібниками з економіки, управління, маркетингу, психології, юриспруденції. Цього жоден навчальний заклад тоді не робив, та й зараз ніхто не забезпечує студентів такою розмаїтою літературою, як Міжрегіональна Академія управління персоналом. Її у нас купують, дуже багато реалізуємо. Наша новація, дуже важлива; кожний рік — щось нове: нові спеціалізації, нові інститути на центральному майданчику в столиці, філії в обласних центрах та великих містах.

 

Незвичайне — поруч

— Щось незвичайне, як на мене, можна бачити, вийшовши з навчальних корпусів, розташованих у Києві за адресою – Фрометівська, 2, відомою тепер чи не всьому світові.

— Так, ви самі були свідками, як обіч стрімкої автотраси повнозросто являвся на постаменті князь Святослав Хоробрий; за його спиною виникав парк Трипільської культури, пам»ятники княгині Ользі та хрестителю Русі Володимиру Великому, макети єгипетських пірамід і Садів Семіраміди, інших найвідоміших чудес світу…

Не заради ювілейної похвальби скажу, а в ім»я істини: за своєю унікальністю другого такого вищого навчального закладу немає. Навіть сама територія академічного містечка – це ж музей під відкритим небом! Пам»ятники видатним діячам культури України, погруддя вчених різних часів і народів; «Сад України», де перед тобою розгортаються драматичні сторінки вітчизняної істо­рії.

— Здається, що тут кожен крок навчає, викликає небуденні відчуття…

— Бо школа! Я сказав би, — щокінська школа, дуже ґрунтовна і справжня, вивірена часом.

Скажу ще й таке: боротьба за демократизацію освіти й суспільства, яку ми ведемо чимало років, загартовує і наших студентів. Бо ми видаємо літературу, засоби масової інформації, доносячи нашу позицію з суспільно значимих питань до кожного студента, до кожного викладача. Наше слово відлунюється і в їхніх родинах, і в колективах, куди вони приходять після закінчення Академії. Тільки випускників шістдесят тисяч. А по скількох структурах вони працюють, скільком людям передали свій досвід, свої навички, свої знання. Лік, напевно, йде на сотні тисяч.

Після закінчення Академії люди йдуть, збагачені неабияким досвідом, на вищі посади, досягають життєвого успіху. Скажімо, із чотирьохсот мерів українських міст двадцять – випускники Академії. Це не лише свідчить про розвиток і рівень знань, які надає МАУП, а й про величезний вплив її на суспільно-політичні процеси в Україні. Усвідомлює це хтось чи не усвідомлює.

 

І депутати,

і дипломати

— На території Академії незрідка можна бачити машини з дипломатичними номерами. Вочевидь, це теж невипадково?

— Ми налагодили широке міжнародне співробітництво, створили Міжнародну Кадрову академію, до якої входять нині більше трьохсот передових підприємств, установ та організацій. І не тільки українських, а й понад півтори тисячі відомих жіячів освіти, науки, виробництва з майже шістдесяти країн світу.

До того ж в МАУП, крім високопрофесійно організованого навчально-виховного процесу, відбуваються Всесвітні науково-практичні конференції з найактуальніших проблем сучасності. В них беруть участь науковці багатьох країн з різних континентів, в тому числі й дипломати. На окремих зібраннях – майже з двадцяти країн світу. В якій ще організації, крім МАУП, можна таке побачити? Таку плеяду визначних політиків, дипломатів, видатних діячів дозволяють собі зібрати тільки визначні вищі навчальні заклади світу.

Двері Академії відчинені для всіх, хто сповідує високі гуманістичні ідеали і дотримується демократичних суспільних цінностей.

— Відомо, що школу управління в Академії пройшло чимало людей з українського політикуму.

— Свого часу Піклувальну раду МАУП очолював перший президент України Леонід Кравчук. Директорами інститутів були перший міністр оборони Костянтин Морозов, колишній прем»єр-міністр України, голова Спілки промисловців і підпри­ємців Анатолій Кінах; колишній посол України в Білорусії, голова Ради міністрів Криму Віталій Курашик; заступник міністра фінансів Володимир Матвійчук. До речі, після роботи в МАУП він сказав своїм колегам в одному з міністерств: якщо хочете побачити, як працюють по-справжньому, то підіть в Міжрегіональну Академію управління персоналом, де гармоніюють одна з одною справді потужна, кваліфікована, ефективна навчально-виховна, наукова, виробнича та інші види діяльності.

Школу Академії, яку я вже назвав щокінською, пройшло чимало людей, котрі працювали в Кабінеті Міністрів, у Верховній Раді, в інших структурах. Нинішній президент України Віктор Ющенко очолював один із наших інститутів. Директорами інститутів були Борис Іванович Тарасюк, Юрій Федорович Кравченко, Віталій Федорович Бойко, колишній міністр юстиції і голова Верховного суду України, був віце-президентом Академії; віце-президентами МАУП були також колишній голова міста Львова, нині – міністр будівництва та регіонального розвитку Василь Степанович Куйбіда, заступник міністра закордонних справ Дмитро Ткач. Почесним доктором Міжнародної Кадрової Академії є і нинішній прем»єр-міністр України Юлія Володимирівна Тимошенко, яка під час огляду території академмістечка зазначила, що МАУП – це маленька Європа у великій Україні. Ціла плеяда, яка збагатила навчальну, наукову і виховну скарбницю Академії. Кожен із них визнавав, що робота в МАУП пішла йому на користь, збагативши знаннями і досвідом. Мої колеги-юристи зазначали, що в Академії темп роботи у три-чотири рази вищий, ніж у державних установах.

За такого новаторського підходу до справи і такій активній діяльності – хіба дивуватися далеко не ординарним, воістину високим досягенням Академії? Не дивно, що не тільки працівники МАУП різного рангу, а й усі студенти націлені на успіх. І вони його досягають. Про це свідчить суспільний попит на випускників Академії та відповідальні посади, які займають у різних організаціях і фірмах тисячі випускників МАУП.

 

Розмовляв Олександр Кавуненко