Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Турецький гамбіт (частина друга)

За два тижні, що минули від публікації нашого попереднього коментарю, у політичному житті Туреччини сталися ще дві знакові події. Слідом за президентом США країну відвідала держсекретар Хіларі Клінтон. Вона відверто визнала, що без допомоги Анкари обіцяне рядовим американцям виведення військ США з Іраку можливе лише в одній версії: ганебної втечі. Інший факт: після майже сторічного гострого протистояння Туреччини і Вірменії президенти обох держав підписали документ про поетапне врегулювання стосунків. Це теж сенсація світового рівня, оскільки вона дає приклад цивілізованого вирішення застарілих історичних конфліктів.

Турецьке керівництво не просто вдало скористалося геополітичним розташуванням своєї держави. Зрештою — незалежна Україна теж межує не з Чукотським чи Ямало-Ненецьким округом. Як ми переконані, річ у тім, що Туреччина продемонструвала вміння знаходити вихід навіть із гострих, кризових ситуацій у політиці та економіці. А Україна раз-по-раз доводить протилежне.

На початку квітня за люб’язного сприяння української туристичної компанії нам вдалося ґрунтовно ознайомитися з життям великого регіону на південному заході Туреччини з центром у старовинному місті Анталії. Працівники міністерства культури і туризму Туреччини на наше прохання не просто надали необхідну вичерпну інформацію, а й організували неформальні зустрічі і розмови з представниками чи не всіх верств населення. Це дозволило нам зробити певні аналітичні висновки.

Днями в українському Інтернеті з’явилися посилання на якихось міжнародних експертів, що пророкують крах турецькій промисловості в умовах сучасної фінансової кризи. Маємо сумнів, що ці експерти бодай оком зазирали на турецькі терени інакше, як з вікон дипломатичного кварталу в Анкарі. Бо, по-перше, кредитний капітал у фінансовій структурі Туреччини становить лише 6%. Для порівняння — в європейських державах щонайменше половину. А нинішня криза — це передусім криза кредитного капіталу. По-друге, ще на початку 50-х років минулого століття Туреччина пережила той процес, з якого Україна ніяк не виборсається ще й досі. Платою за вступ до НАТО для Анкари стала вимушена відмова від власного військово-промислового комплексу, який створювався важкою працею всього суспільства у 20-40-х роках. Проблеми, пов’язані з конверсією, турки вирішили за рахунок перекидання інтелектуального та людського потенціалу в інші галузі виробництва. Перш за все — в індустрію туризму та торгівлі.

Спочатку про туризм. Він дає Туреччині щонайменше 30% бюджетних надходжень. Міністерство культури і туризму — одне з головних і поважаних відомств у турецькому уряді. На відміну від України, де ця галузь не просто фінансується за горезвісним залишковим принципом, а й слугує тихим болотом для всіляких там «любих друзів», «кумась» та іншої навколовладної дрібноти. Відтак: якби якимсь дивом в тій же Анталії об’явився тамтешній «Льоня Космос», то його перше посягання на історико-культурні зони міста було би водночас і останнім діянням у політичній кар’єрі. Українські пам’ятки історії та культури, навіть ті, що під самим носом у вищих можновладців, руйнуються, розсипаються або зносяться. В Туреччині в тій же Анталії культурні скарби епох — від еллінів до османів — дбайливо зберігаються, реставруються і дуже ефективно використовуються у туристському бізнесі. До речі, без шкоди для самих пам’яток. І не тільки в столиці чи центрах провінцій, а й в гірській глушині.

В українському туризмі світового рівня досягли виключно ціни. Особливо в Криму. Решта ж… та не будемо сипати сіль на рани. Спробуємо поглянути на питання цивілізованості з дещо парадоксального боку.

Ще за радянських часів один із київських політологів висловив думку, що рівень цивілізованості суспільства визначається рівнем гігієни у громадських туалетах, станом шляхів сполучення і якістю дитячих іграшок.

Так от — рівень чистоти і акуратності у найглухішому придорожньому громадському туалеті біля автозаправки у Туреччині вищий, ніж в аналогічному закладі київського палацу «Україна» навіть у ті дні, коли туди заходять перші особи держави. Поклавши руку на серце: де і коли ви востаннє бачили у громадських туалетах окремі, спеціально обладнані кабінки для дітей та інвалідів-колясочників? На це диво ми можемо подивитися, хіба що приїхавши до міжнародного порталу столичного аеропорту «Бориспіль». В Туреччині це — обов’язкова практика.

Щодо дитячих іграшок, не китайського «ширнетреба», а власних, перш за все, сувенірних: де в Києві можна купити хорошу українську ляльку, окрім Хрещатика та Андріївського узвозу? Та й то — там зараз більше «матрьошки» з політичним підтекстом. В Анталії розмаїття етнографічно довершених і недорогих ляльок в національному одязі всіх провінцій Туреччини тішить око на кожному, навіть придорожньому базарчику.

А щодо доріг — то про це в наступній частині нашої розповіді.

 

(Далі буде).
В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com