Пісня про Начальника конвою

Недовчений арзамаський гімназист Аркадій Голіков, котрий у 14 років убив свою першу жертву, в 16 командував каральним полком ВЧК, у 18 був засуджений ревтрибуналом до розстрілу за звір­ства проти мирного населення, відтоді ж став постійним пацієнтом психушок, в перервах працюючи журналістом і дитячим (!!!) письменником, із від­вертим цинізмом назвав власну автобіографію так: «Звичайна біографія у незвичайний час».

Дивно, але він виявився правим. Біографії радянських комуністів з когорти так званих «буревісників революції» наче за одним шаблоном склепані. Поєднання хворобливої амбіції з абсолютним невмінням самореалізації, соціальний статус «вічного студента», котрий перестрибував з факультету на факультет, а то й з вузу у вуз в пошуках себе, доки не прибивався до лівих есерів, анархістів-максималістів, більшовиків-експропріаторів тощо. Після 1917-го року ці «пташечки» вписувались у ВКП(б) і хапалися керувати всіма і всім, куди партія покаже. Партія ж — в особі тов. Сталіна — використовувала цих завжди готових до будь-якої підлянки і злочину недовчених-нетовчених, а потім списувала їх, як дотепно висловився інший радянський письменник, з горизонту життя.

З-поміж цієї публіки наш земляк, син київського лікаря Генріха Ширвіндта Овсій вирізнявся мало не хрестоматійністю. Спочатку вчився на юриста в Одеському університеті. Кинув. І перевівся на медичний факультет Московського університету. Теж набридло, недовчився і подався в Санкт-петербурзьку… консерваторію. Вчитись на скрипаля. Як саркастично охарактеризував ці стрибки в різні боки сучасний історик Микола Сисоєв, «вийшов такий собі недовчений ескулап із законодавчим ухилом і задатками скрипаля з ресторанного оркестру». Що залишалося? Абсолютно правильно — йти в революцію.

Перші роки громадян­ської війни Овсій Шир­віндт займався паперовою роботою у наркоматі юстиції РФСР. Потім його призначили… комісаром військово-топографічної служби генштабу Червоної Армії. Що Овсій тямив у військовій топографії — досі залишається таємницею. З 1920-го по 1922-й рік був заступником наркома юстиції УРСР і водночас членом колегії ВУЧК. Тобто — суддя і кат у одній особі.

Але зоряний час для Овсія прийшов у 1922-му році, коли його, як тоді казали, поставили начальником Головного управління місць покарання і водночас — начальником конвойних військ ОДПУ СРСР (згодом — НКВС СРСР). Цікаво, що Начальник конвою водночас був і головним прокурором по нагляду за тюрмами та виправними таборами. Образно кажучи, його ліва рука контролювала те, що робила права. Він фактично і створив радянські конвойні війська, котрі до самої смерті Сталіна були важливим компонентом усіх збройних сил СРСР.

Звісно, таких, як Ширвіндт, серед червоних карателів було дев’ять через десятого. Ми згадали про нього тільки тому, що фінал його характерної біографії виявився справді незвичайним. У 1938-му його разом із іншими «буревісниками революції» пропустили через «червоне колесо» так, що криваве пір’я полетіло. Та сталося диво: Овсія чомусь не розстріляли. Він відсидів 10 років у таборах найсуворішого режиму. Після чого ще 5 років відбував заслання у глухому закутку Красноярського краю. Колись всесильний і страшний Начальник конвою аби не здохнути з голоду заробляв грою на саморобній скрипочці на сільських весіллях, іменинах, проводах в армію та поминках. Уявляєте цю картину? Очевидно, хтось із Наймогутніших дійшов висновку, що звичайної кулі в потилицю для Овсія замало. Хай повною мірою вип’є ту чашу принижень, яких він завдавав іншим людям.

Через 15 років страху Ширвіндта випустили і навіть реабілітували. Але не повністю. Бо доживав він уже не гебістським генералом, а скромним під­полковником внутрішньої служби на канцелярській роботі в одному з управлінь МВС СРСР.

В.Н.