Гармонія і алгебра Перемоги

З легкої руки О.С.Пушкіна ось уже 200 років вважається, що є певні речі, передусім із царини творчості, котрі не підлягають законам чіткого логічного аналізу. Тобто — гармонія і алгебра речі несумісні.

Не будемо дискутувати з класиком, зауважимо лише, що його хибну тезу найуспішніше використали діячі радянського агітпропу та їхні нинішні нащадки з замаскованих перевертнів. На жаль і на велику шкоду, до розряду тем, табуйованих для тверезого наукового аналізу, втрапила історія, конкретно — історія Другої Світової війни і т.зв. Великої Вітчизняної. З часів генералісимуса Сталіна нічого не змінилося. Суцільні екзальтовані емоції, чаклунські заклинання і чорні прокльони на голови тих, хто «переписує історію, паплюжить світле минуле, ставить під сумнів великий подвиг» і т.д., і т.п., і т.ін.

Для чистоти нашого експерименту візьмемо фрагмент історії Франції. Тим більше, що ця країна є предметом марення багатьох українських політиків: «От би нам свого Де Голля, то ми би швиденько зробили другу Францію над Дніпром».

В роки Другої Світової Франція 5 років перебувала під фашистською окупацією. І приблизно сті­льки ж часу тривав опір патріотично налаштованої частини суспільства. Тут пальма першості належить деголлівському руху «Ві­ль­на Франція». Проте існувало і комуністичне під­пілля. Цього у Франції ні­хто не заперечує, хоча де-юре місцеві комуністи до 22.06.1941 були союзниками… окупантів. Адже вони діяли за вказівками Сталіна, який на той момент був стратегічним союзником і поплічником Гітлера.

Ще одна цікава обставина: радянські джерела любили цитувати вислів лідерів французьких комуністів про те, що у часи війни їхня партія була «партією розстріляних». Емоційне пояснення цьому трагічному факту — мовляв, мужньо бились, не шкодуючи життя. На від­міну від деяких… Мався на увазі деголлівський рух.

Пройшло чимало років, доки з’ясувалося, що французьке комуністичне підпілля аж кишіло гестапівськими агентами, котрі «здавали» не лише вірних ленінців, а й їхніх союзників по боротьбі з «Вільної Франції».

Такі от сумні справи. Але ніхто у Франції на цій підставі не применшує реального внеску чесних комуністів, котрі гинули не лише за примарні чужі ідеали, а й за свою рідну, незалежну Францію. Тема, як кажуть, давно закрита.

Відомо, що Франція повною мірою випила гірку чашу обох світових війн. Десять страшних кривавих років протягом життя одного покоління французів! Та дивна річ, про яку мало хто знає за межами Франції: за ці 10 років країна втратила менше своїх громадян, аніж за часів… наполеонівських війн! Конкретно — менше двох мільйонів вбитими. Є привід для роздумів про ціну перемоги? Про муд­рість керманичів і професіоналізм полководців? Є. Але це не про нас. Ми, бачите, й досі вдаряємо по гармонії.

Історія вчиняє карколомні речі не лише з людьми. Напередодні Пе­р­шої Світової війни чорноморський флот Росії поповнився трьома суперлінкорами, кожен з яких міг самостійно розгромити весь тодішній турецький флот. Доля цих гігантів сумна. Один у 1916-му році був таємниче підірваний в Севастопольській бухті, другий у 17-му підняв червоний прапор аби через півроку з наказу Леніна бути затопленим у Новоросійську. А екіпаж третього спочатку присягнув гетьману Скоропадському, проте лінкор невдовзі загарбали німецькі союзники, від них він перейшов до білогвардійців Врангеля і в 1920-му залишив Севастополь і Чорне море аби стати на вічний прикол в Тунісі, що тоді належав Франції. Французи в свою чергу зняли гармати головного калібру (най­більші у світі!) і продали їх фінам. Фіни переробили їх для стрільби на суші, в 1941-му році підтягли до Ленінграду і… не зробили жодного пострілу. Могли, але не зробили. І взагалі — з наказу Манергейма фінська армія з 41-го по 45-й роки не зробила ані кроку далі старого довоєнного кордону Фін­ляндії.

Історія — надзвичайно вдячний для вивчення предмет. Але не для тих, хто хронічно плутає гармонію з алгеброю, а чіткий науковий аналіз з тупими заполітизованими емоціями.

В.Н.