ЗІЙТИ НА ВЕРШИНУ

І зупинитись, оглянутись
на вир і вихори подій,
аби душа могла
всміхнутись
всім, хто колись
всміхнувся їй.

— Георгій Щокін за ці два десятиліття явив світові не багато й не мало, а стільки й такого, як ніхто й ніде на осві­тянських теренах. Цього неможливо повторити…

— Чи хто й наважився б на щось подібне? Двічі в одну річку не ввійдеш, як мовили давні мудреці.

(З розмови)

 

То була каторга, хоча й солодка

З просторого тепер кабінету Георгія Васильовича Щокіна на другому поверсі президії Міжрегіональної Академії управління персоналом відкривається панорама створеного ним вишу: корпуси інститутів, пам’ятники в символічному саду України, парк Трипільської культури, величний монумент князеві Святославу…

Два десятиліття тому все було інакше, а чи не найбільшим багатством — орендована кімната з розсохлими стільцями, в якій тіснилося кілька працівників. А в «перспективі» перед очима тоді наймолодшого в країні, тридцятип’ятилітнього ректора, ніби тіні минулого, стояли закіптюжені будівлі склозаводу.

Відтоді — два десятиліття за плечима. Ті сірі, похмурі споруди стали корпусами Академії — світлими й легкими, як вітрильники під пружним весняним вітром. Набуто досвід творення — з дня у день — унікального вищого навчального закладу, прийшло справедливе й майже повсюдне визнання явленого ним дива на ім’я МАУП. Напевно, хтось був би задоволений тим, як склалося життя, ті­шився здобутками, спочивав на лаврах. Хтось, але не Георгій Щокін, знаний науковець, голова Наглядової ради МАУП, котрий охоче відгукнувся на прохання редакції поспілкуватися з читачами газети. Для багатьох із них, до речі, таїною залишається різнобічний феномен Щокіна, багате на барви життя, подвижництво на освітян­ській та науковій ниві.

Врешті, як почувається ювіляр напередодні свого п’ятдесятип’ятиріччя? Адже це пора, коли душа оглядається на свою дорогу, щоб осмислити пройдене.

Розмова з Георгієм Васильовичем від перших слів зворушує вас щирою, сповідальною інтонацією, роздумливим поглядом на час, коли Академія тільки народжувалася, коли формувалася й виростала її душа до нинішнього повноліття. Й тепер ніби разом з її ровесниками він, як у юності, дошукується істин, що хвилюють і досі.

Мовить:

— По щирості, пане Олександре, я не дуже тішуся тим, що відбувається зі мною сьогодні. Принаймні, мій ни­ніш­ній стан не порівняєш із від­чуттями щасливої людини. От двадцять років перед цим — так, я був щасливий. Коли створював Академію, коли розвивав її. То була каторга, хоча й солодка. Здавалось, я був стожильний, і мене вистачало на все. На розбудову Академії, на творчість; саме творчу складову свого нинішнього буття хотілось би підсилити...

— А як же «Людство та Віра», черговий том якої ось-ось побачить світ; знаю, що триває праця над наступним?..

— Так, я начитуюся, насичуюся матеріалом. Четвертий том справді виходить у нашій друкарні. П’ятий має бути начебто найцікавіший. Але дуже непросто триває праця над ним. Поки що збираю матеріали зі слов’янської, взагалі — європейської релігій. Але щось змінилося в мені самому.

 

Молодість моєї старості

— Так буває. Можливо, момент зрілості, новий відлік буття. А водночас — і переосмислення цінностей; зрештою, ювілей, — подія для багатьох небуденна…

— Щодо ювілею, то ним завжди вважалася дата, яка ділилася на двадцять п’ять. Отож і виходить, що після п’ятдесятирічного віку пішов відлік третього етапу мого життя. Так би мовити, молодість моєї старості.

— Що ті п’ятдесят п’ять, Георгію Васильовичу, для чоловіка, вченого мужа? Особливо в галузі, освіти, зокрема філософії освіти, соціології, релігієзнавства, де Ви навдивовижу вільно й розкуто почуваєтеся; це — пора, коли здійснюються найсміливіші творчі задуми і плани.

— Але водночас треба не забувати, що це все-таки перехід до однозначно зрілого періоду. Перші двадцять п’ять років триває нібито пошук людиною самої себе. І якщо вона себе знаходить, то наступні двадцять п»ять їй вдаються.

Я розумію людське життя як своєрідне відрядження. Бо наша батьківщина для нас, християн, — на небесах. На землі ми — тимчасовий проміжок часу, проте дуже відповідальний. Як у будь-яке відрядження, ми одержуємо завдання. І його або чесно виконуємо і затим звітуємо на небесах про виконання, або всіляко ухиляємося від того, що належить виконувати, або не розуміємо нашого завдання. Місія такої людини залишається невиконаною. Через те у неї й виникає внутрішнє невдоволення й покарання там, де було видано відрядження. Впродовж тривалих років мені здавалося, що я знайшов завдання, що я його правильно зрозумів, що я не уникав його, а правильно виконував.

— Навіть упродовж своїх перших двадцяти п’яти?

— Відверто вам скажу, що перші двадцять п’ять років мого життя були різні й дуже часто нещасливі. Бо і робота була важка, одноманітна, гнітюча. Металургійні заводи, димовище, що чаділо з численних заводських труб над Запоріжжям, середовище не дуже цікавих людей. Але це був пошук.

— …і відчуття, що вирветеся з цього пекельного одноманіття?..

— Була навіть впевненість у цьому. Бачите, я дуже довго себе шукав. Тільки у двадцять два вступив до педагогічного — тоді як мої однолітки закінчували його, — ті, хто вступив у свої сімнадцять. А я встиг попрацювати перед армією, відслужити, попрацювати два роки після служби у війську. Тобто я намагався визначити, що мені потрібно.

 

Система з казарменим духом

— Цікаво, а як, зрештою, в освіту прийшли?

— Прийшов, сказати б, од протилежного. Коли навчався в школі, то був учнем «незручним». Через те, як тільки десь відкривалась нова школа, то мене й намагалися туди перевести.

— Інакше кажучи: позбутися?

— Атож, позбутися. І з середньої освіти я виніс незадоволення і рівнем підготовки вчителів, і їх ставленням до учнів. Бо це була система з дуже виразним казарменим духом. Вона всотала в себе, напевно, ще сталінські часи. Комуністичний дух, коли старший за віком, за посадою вважався таким собі незаперечним авторитетом.

— Роби тільки так, а не інакше, крок вправо, крок вліво — покара?

— Так, щокроку маєш бути ніби на повідочку!..До того ж ханжество, лицемірство процвітало. Наприклад, ми, учні, бачили, що ось цей учитель — п’яниця, але на уроках він розтовкмачував, як нам поводитися. Й вочевидь було, що його слова розходяться з тим, який спосіб життя він провадить насправді.

Або директор школи на прізвисько Горбатий, він був офіцер-невдаха; його чи вигнали з армії, чи сам був змушений піти. Проте вдавав із себе дуже моральну людину. А потім його застукали, коли він у вчительській займався з учителькою тим, чим займатися не повинен.

Це означає, що люди не відповідали своєму призначенню. Безумовно, я був незадоволений тією системою освіти і вважав, що вона не повинна бути такою. А насамперед — створювати умови для самоосвіти студентства. Навчати вчитися. Не можна вдавати з себе всезнаючої людини, яка свої знання передає безпосередньо учневі. Вважаючи при цьому, що він їх повністю засвоює. Це модель чистого аркуша або порожньої посудини, куди можна вливати готові знання.

Коли згодом я служив в армії, гадаю, що і ви це знаєте, то нас примушували вивчати напам’ять військові статути. Статутів було багато, і я ті численні тексти вивчав також. Однак сьогодні не згадаю жодного абзацу. Жодної фрази, хоча знав колись, як «Отче наш…» Отже, зубрьожка нічого не дає.

І взагалі: «праця примусова є праця непродуктивна». Тобто не можна нікого ні до чого примушувати, навіть до навчання. А треба заохочувати, створювати систему інтересів, коли людина починає сама тягнутися до знань. Проте її треба навчити, як ці знання можна отримати навіть без учителя. Тобто має діяти система бібліотечного, зараз — електронного пошуку, система джерел. Дуже важливо взагалі сформувати у людини потяг лише до справжніх знань. Тобто — як в інформаційних технологіях. Є інформація, і є шумовиння. Нині, на жаль, дуже багато того зайвого й непотрібного шумовиння.

 

Знайшов Трою, бо знав, де вона

Колись всесвітньовідомий Шліман — пригадуєте? — відкрив Трою. В археології — аматор, але був дуже освіченою людиною. Археологи-спеціалісти ніколи не могли подумати, що Гомер писав про реальні події. Зате освіченість Шлімана дала йому переконаність у тому, що Гомер писав правду, і Трою треба шукати саме там, де він вказав у своєму творі.

Так от: Генріх Шліман склав для себе список книг, які, вважав, необхідно було прочитати. І вийшло, що треба ні їсти, ні спати, не робити нічого іншого — тільки читати! — протягом трьохсот років.

Гадаю, він максималістськи підійшов до складання того списку. Але ідея правильна. Тобто кожна дитина повинна знати певний обов’язковий перелік літератури, без якої не обійтись. На мій розсмисел, крім нашої української класики, російської, світової, треба було б ознайомитися хоча б зі священними текстами різних народів. Бо вони — не просто міфи, це — згустки інформації, які необхідно всотати в себе. Маю на увазі священні тексти індо-аріїв, ірано-аріїв, Шумерський етнос, який за багатьма оцінками є початком Трипільської цивілізації. Грецька міфологія. Тобто треба розуміти, який ми одержали спадок нашого земного Всесвіту.

І коли людина опановує цими прадавніми знаннями, згодом переходить до класики, яку нагромадило людство, до світової історії, — то розуміє, що вона не сьогодні прийшла на цю землю. Що вона — продовжувач прадавніх, дуже високих традицій. Що вона нині не є неперевершеним знавцем, а ще за багато років до неї люди вже знали те, що сама вона нині тільки-но пізнає. Коли такий принцип закладено у програму навчання, то люди, безумовно, можуть спілкуватися на одному й тому ж рівні.

— Здається, колись так і було?

— Коли двоє людей з університетською освітою, зустрівшись, могли оминути підготовчий етап й одразу переходити до конкретної розмови на ту чи іншу тему. Бо вони мали однакову базу знань. Нині ж одна людина з вищою освітою не є рівною іншій людині з такою ж вищою освітою. Бо — різні рівні знання закладені в програми того чи іншого інституту, університету. До того ж і освітянські стандарти, які пропонуються міністерством, не завжди відповідають високим взірцям підготовки сучасної освіченої людини. Тож мій прихід у педагогіку, в освіту був спротивом системі, яка панувала тоді. Я бачив, як не можна робити в освіті. На власній шкурі, на власному досвіді переконався, як це викривлює свідомість дитини, травмує її психіку, заважає їй ставати справжньою особистістю.

 

«Я йшов од протилежного…»

— У дитини виникає внутрішній спротив такій подачі знань?..

— Безумовно. Через те заснування Академії, її розвиток одразу спирався на іншу модель; я йшов од протилежного, вважаючи, що студент має одержувати насолоду від процесу навчання, а не сприймати його як важкий, обтяжливий, не дуже любий обов’язок. Щоб він міг тішитися від спілкування зі своїми однолітками, з обдарованими педагогами. Від можливості проявити свої здібності у творчості, в художній самодіяльності, спорті. Врешті — зробити справді незабутніми студентські роки, які припадають на один з кращих періодів людського життя.

— Тут є певна «загроза», що, так би мовити, ввій­шов­ши в раж, людина починає навчатися впродовж усього подальшого життя.

— Так і має бути. Бо, як відомо, існує три види діяльності: ігрова, навчальна, трудова, і вони поєднуються. Ми впродовж
усього життя граємо, вчимося, працюємо. Але на кожному з життєвих етапів має домінувати якась одна. На першому — гра, на другому — навчання, на третьому — трудова діяль­ність.

Так от: наш обов’язок на рівні вищої освіти — підготувати людину до трудової діяльності. Аби згодом вона змогла сама навчатися за будь-якої нагоди і будь-якої необхідності. Навчити студента навчатися в межах Академії.

— Наскільки це Вам вдається?

— Напевно, цілком ніколи нікому не вдається. Тому відповім так: ми багато робимо для того, аби це здійснилося. Але треба більше уваги звертати на зворотний зв’язок, на запити студентів. На тих людей, які працюють у нас викладачами чи керівниками. І разом створювати цю справді інноваційну модель навчання.

 

Ми були дітьми героїв

— Георгію Васильовичу, кажуть, аби краще зрозуміти людину, треба бодай подумки, уявою побувати там, де вона вперше побачила небо над головою…

— Народився я в Запоріжжі, йшло перше десятиріччя після закінчення другої світової війни, Великої Вітчизняної. Роки були важкі. Але ми, повоєнна дітвора, розуміли, що ми — діти героїв. Багато оповідей про війну чув я з уст свого батька, який уже наступного дня після оголошення війни став армійцем. І навіть після перемоги продовжував служити, демобілізувався тільки наступного, 1946-го. Всю війну пройшов рядовим бійцем, був кулеметником.

Героїка Великої Віт­чизняної, велич Перемоги, — на цьому своєрідному тлі того часу ми виростали, йшли у самостійне життя. То інша справа, що один тоталітарний режим воював з іншим. Це не має значення, бо люди захищали Батьківщину. А те, що цю Батьківщину тоді захопили більшовицькі чужинці, то це, безумовно, була біда загальна. Коли на 9 травня збиралися татові й мамині родичі зі своїми дружинами, чоло­віками, то одягали ордени, медалі; хтось — форму, в якій повернувся з війни, згадували її за столом…

Хоча дуже рідко. Взагалі тема війни була болісною. Люди намагалися уникнути її. І треба було дуже просити батька, аби він щось згадав, розповів, бо це було всенародне горе.

 

За бухтою Піратською

— Запоріжжя — своє­рідний благодатний край, Дніпро там широкий, з численними островами; саме там, напевно, як писав Гоголь, рідко який птах долетить до середини Дніпра-Славутича; там — Хортиця, славнозвісний козацький край...

— Так, виріс я на березі Дніпра, була у нас бухта, чомусь називалась Пірат­ською.

Розташовувалася за двісті метрів від нашого будинку в приватному секторі, де ми жили. Будинок той був цегляний, його два чи три роки будували батько з матір’ю. Батько мав золоті руки і більшу частину робіт виконував сам. Мама допомагала, а ми зі старшим братом Ігорем були ще малі. Мені два роки виповнилося, коли з’явився цей будинок, і ми перейшли туди жити. Якогось раннішого житла я й не пам’ятаю.

Хортицю міг бачити зі свого подвір’я, але їхати до неї було далеченько. Найближче — по воді, майже навпростець, і ми туди найчастіше діставалися човнами.

 

«Хіміки» — теж люди

— Цікаво, які люди оточували Вас тоді, як впливали?

— Запоріжжя, колишній Олександровськ, — осередок козацтва, відколи ще там князь Вишневецький створив першу козацьку Січ. Проте історія козацтва тоді замовчувалася. Запоріжжя, за моєї дитячої та юнацької пам’яті, бу­ло провінційне місто, пронизане компартійною ідеологією. Працювало там дуже багато колишніх зе­ків. Причому не політичних, а кримінальних. Це була так звана хімія. Будови народного господарства — на хімію, казали. Туди, на ті будови, відправляли тих, хто свій термін не відсидів, але сумирно поводився в колонії, їх переводили на поселення в гуртожитки, бараки. Жили во­ни за своїми законами. Ко­ли на пляж вийдеш, то побачиш цілу картинну галерею. Татуювання скрізь — на грудях, спинах, на руках, ногах.

Було це заводське передмістя. Околиця. У приватному секторі жило чимало тих, хто переїхав сю­ди з українських сіл. А з іншого боку, морально при­гнічувало збіговисько людей кримінального гатунку. Без роду, без племені, вони приїжджали на спорудження заводів, перегодом залишалися там працювати. Це був конгломерат людей, ві­дірваних від землі і водночас — тих, що не прижилися в місті.

Не дуже певне середовище. Мама дуже не любила його.

— І боялася за Вас?

— Так, бо дуже багато моїх перевесників там сіло в тюрми. Чимало спилося.

Кримінальна субкультура несла з собою тютюн, випивку, карти. Такий собі блатний примітив, примітивне заохочення інстинктів.

— І жорстоке воднораз?..

— Жорстоке! Бійки були дуже часті. Вбивства, і в нашому селищі теж. Кічкас називалося, та й зараз називається. Типова околиця міста.

Безумовно, середовище не дуже приємне, але це — теж досвід. Бо й «хі­міки» — також люди, хоча й своєрідні. Але досвід спілкування з ними, вважаю, дав багато чого мені.

— В якому сенсі?

— Я міг порівнювати: є люди такі й такі. Освічені й не дуже. Високомора­ль­ні й кримінальні. Це був досвід, якого я не міг ніде отримати. А вони його мали, і я не міг не поважати їх за це. Бо від тюрми та суми, як кажуть, не зарікайся.

З тих років я виніс розуміння, що треба поважати різних людей. Бо кожен із них має досвід, якого не маєш ти. І невідомо, як би ти повівся в тій чи іншій ситуації, а вони, можливо, повелися пристойно. Як люди. Не втративши в собі чогось людського. Тому апріорі казати про людину, яка відсиділа, що це — погана людина, не можна.

Зростання в такому середовищі дає розуміння поведінки інших людей.

Бо ти дивишся завжди з точки зору ризику існування в тому середовищі. Там теж треба було виживати. Мало того, ще й намагатися жити, почуватися якось комфортно.

— Утвердити себе?

— Утвердити, поставити себе так, щоб тебе не чіпали. Щоб ти не був ізгоєм.

 

Двобій за лідерство

— У школі добре навчалися?

— Добре, десь до п’ятого класу. А потім у мене почали виникати запитання до вчителів, а вони не хотіли на них відповідати. Настала втрата інтересу до навчання. Тоді я захопився класичною боротьбою, був у флотилії юних річковиків-моряків. Вітрильним спортом захопився. Дуже багато читав, і бібліотекарі від мене ховалися. Бо я приходив і казав: дайте мені Ріккардо чи Адама Сміта. А я наївно думав: якщо бібліотека, то в ній повинно бути все.

Міг знати стільки й те, чого не знав учитель. Розумів: не тому, що він поганий, а тому, що в нього була родина, город і ще чимало клопотів, про які я й не здогадувався. Не було грошей, і в них справді не залишалося часу на те, щоб вдосконалюватися в педагогічній майстерності чи бодай належно готуватися до уроків, щоб вони були змістовними. Щоб, зрештою, відповідати на запитання таких допитливців, як я. Але такий у класі був я один. І саме через те мене переводили щоразу в нову школу.

— Проблема лідерства у вашому шкільному середовищі — як вона вирішувалася? Суперечки були, які, можливо, переходили і в гостріші способи з’ясування стосунків?

— Було по-різному. Принаймні, мені притаманні лідерські риси, це напевно. Здається, я не зразу це зрозумів, але — зрозумів.

— Може, передалися з генами, ще від батька, наприклад?

— Не знаю, не впевнений.

— Вчителям були зайвим клопотом?

— А для чого їм, крім слухняного й покладистого старости класу, мати ще й лідера неформального? Того, що клас збурював, вносив елементи чогось непередбаченого нав­ча­ль­ними чи виховними планами. Який завжди щось з’ясовував, дошукувався справедливості. Звісно, це нікому з учителів не було потрібно.

Пригадую, одного разу, після чергового переведення в іншу школу я потрапив до класу «старожилів». І не намагався там якісь свої принципи встановлювати. А сталося так, що там уже був лідер. І я був борцем, і він — також. В одній і тій самій ваговій категорії. Тільки я — класичного стилю, а він — вільного. І дуже добре один одного знали. І так: стримувалися, стримувалися… А затим — іскронуло! Ми зчепилися в бійці на великій перерві. Скоро ця бійка поширилася на весь коридор, уже й учителі поховалися, й учні розбіглися. Ще б пак: два таких важковаговика!.. Врешті-решт я влучив йому в брову, і з неї, розсіченої, бризнула кров, яка залила лице супротивника.

— Чим завершився цей «лицарський» двобій?

— Я повів свого однокласника у медпункт, а дорогою туди ми помирилися остаточно. Згодом — товаришували. І востаннє минулого року він заїздив до мене зі своєю дружиною. Не скажу, що це дру­жба, але товариські стосунки залишилися. Кажу це не для того, аби сказати, що я, мовляв, такий герой. А для того, щоб наголосити: бійка у шкільному, молодіжному середовищі доволі часто стає аргументом для остаточного з’ясування стосунків.

І ще: лідерство, безумовно, весь час тримає людину, яка цього прагне (а прагне не тому, що хоче, вона — просто не може без цього) вимагає певної уваги до середовища, напруги і постійної готовності до відстоювання свого лідерства.

— Працюй над собою. Інакше лідером годі стати?

— Тут — іще одне: якщо є два претенденти на лідерство і один з них програє другому, то він не посідає другу сходинку в колективі. Він стає ізгоєм. Через те тут дуже важливо або не прагнути до перших позицій, або якщо вже «ідеш на ви», то треба перемагати.

— До армії пробували вступати в інститут?

— Так. До педагогічного інституту у Запоріжжі. Склав три екзамени на п’ятірки, проте англійську знав погано. Бо вчителі іноземної у мене були щоразу інші. А головне, мабуть, що не було мотивації. Закрита ж країна! І я подумав: три іспити на відмінно склав, а на англійській… Думаю, скажу чесно: не знаю, вистачить і тих балів.

А вони поставили дві­йку, і я пішов у військо.

Служив у Миколаєві артилеристом. Обслуговував гаубиці, важкі й величезні, ще довоєнні, 1938 року випуску.

Це була навчальна частина, школа. Я її через півроку закінчив, отримав звання молодшого сержанта. І мене там залишили. Командиром відділення, а згодом — заступником командира взводу. І якийсь час — навіть старшиною.

Пропонували, до речі, залишитися там на понадстрокову. Хотіли, щоб я екстерном склав екзамени на лейтенанта.

— Але військова служба вас, напевно, не привабила?

— Не привабила. Хоча якийсь потяг до військового життя у мене був. Точніше: до життя офіцерського. Мабуть, дали про себе знати лідерські яко­сті.

Але муштра!.. Затим — цілком алкогольне середовище серед офіцерів.

Пияцтво було най­більш виразною рисою офі­цер­ства. Ходила навіть така байка. Питають в офіцера: «Чим відрізняється офіцер радянської армії від росій­ської?» Відповідь: «росій­ський офіцер був до синяви поголений і трошки п’яний. А радянський — до синяви п’яний і трошки поголений».

 

Жили по шестеро в кімнаті

— Два роки служби. А затим?

— Після армії треба було хоч якісь гроші мати. Двадцять років! А з дівчиною в кіно, в кафе сходити — як без грошей? Морозиво…

— У батьків не дуже й попросиш?

— Батьки все робили, щоб нас із братом якось забезпечити. Але змоги не було.

Де працювати? Тільки металургійні й хі­мічні підприємства. А це я вам так скажу — передпокій пекла. Доменні, марте­нівські печі. Щойно одягнув робу, а потім, через півгодини, бригадир може сказати, що на цю зміну тобі нема необхідності виходити, то все од­но — іди в душову: мийся! Бо ти весь закіптюжений. До того ж шкід­ли­вість величезна. Але люди працювали. Вмирали, щоправда, дуже рано або ставали інвалідами. Хто доживав до п’ятдесяти років, ішов на пенсію. За першим переліком, за другим — у п’ятдесят п’ять ро­ків. Але система виснажувала, витягувала життєві соки. За копійки. Вирішив учитися. А куди?

Узяв довідник для вступників до вищих навчальних закладів. Обрав Київський педагогічний інститут, бо на Запорізький була, сказати б, легка образа. Одразу склав.

— Англійська була?

— Ні, серед вступних екзаменів англійської не було, і це, мабуть, також була підстава для вибору саме цього вузу і факультету.

— Здається, дещо незвичного: дефектологія.

— Дефектологія — це педагогіка і психологія спеціальної категорії ді­тей.

Психологія мені за­вжди була цікавою. Осо­бливо з точки зору патології. В радянські часи це приховувалося, ніби людей з фізіологічними вадами не було в тодішньому СРСР.

І я навчався добре, отримував підвищену стипендію.

— Жили в гуртожитку?

— Попервах. Але у кімнатах тіснилося по п’ять, по шість чоловік. Ми після армії, то втрьох жили. Але все одно — на голові один в одного. А я між лекціями підпрацьовував. То сторожем, то артистом мімансу в Національній опері.

— Випадково туди втрапили?

— Мені цікаво було подивитися на театр не з глядацького залу, а з-за куліс.

Якось в одному спектаклі з Дмитром Гнатюком був задіяний. Зрозуміло, що не на сцені. А я ж то знав його. Мені цікаво бу­ло побачити якісь дії навколо нього.

Ну і уявіть: студентові переглянути увесь репертуар столичного театру!.. І я там цілий сезон «мімансував».

 

Спілкувався Олександр Кавуненко

(Далі буде)