КОЛИ ПОЧИНАЄШ ЛЮБИТИ ЖИТТЯ

…Робочий стіл біля вікна, з якого відкривається парк Трипільської ку­льтури, далі пам’ятник Свя­тославу Хороброму, а ще далі, як мовив поет, «шугають сріблясті і чорні», та й узагалі різної масті авто.

Академічне й споконвічне

Аж двигтить Червонозоряний, вищать гальма маршруток, з їх металевих нутрощів один за одним вигулькують студенти й, обминаючи кіоск «Бібліону», вервечкою здіймаються до своєї альма-матер, до навчальних корпусів, розташованих на центральному майданчику.

Дякувати Богові, не припиняється цей потік. Ось уже два десятиліття, відколи академія стала його, Василя Короткіна, буднями й святами. Частиною душі, частиною, а можливо, й серцевиною долі. Кращі роки їй віддані.

Зустрічаюся з привітним поглядом господаря кабінету на другому поверсі президії Міжрегіональної Академії управління персоналом. Кілька їх уже змінив, цей — найпросторіший, найкомфортніший, а починав, кажуть, разом зі Щокіним, «розташувавшись» в єдиній тоді орендованій кімнаті з кількома напіврозсохлими стільцями.

«Кажуть», а як було насправді?

Є нагода з’ясувати це, однак запитую чомусь не про час, що ховається в досить далекій історичній ретроспективі, а про день нинішній, один із численних сюжетів якого відкривається перед очима з вікна цієї кімнати.

— Василю Григоровичу, якби довелося читати першу, вступну лекцію новобранцям Академії, то на чому б наголосили насамперед?

— Чи не занадто патетичною вийшла б ця лекція, — застерігає. — А втім… Ми ж не тільки під час лекцій спілкуємося зі студентами. Дні відкритих дверей для майбутніх абітурієнтів проводимо, та й у навчальних буднях говоримо про речі, важливі не тільки для освіти, а й про вартості значно цінніші. Про академічну свободу, наприклад. Як розуміти її, стоячи віч-на-віч з викликами нинішнього дня.

Кажемо ж їм, учорашнім школярам: огляньтеся довкола, і ви побачите, що Академія — це живе дзеркало всесвіту, що це — спільнота, своєрідна держава, де свобода й обов’язок невіддільні. Що наші закони ми виробили самі, вони є законами справи, якій служимо. Що академічна свобода й розгортання важливих цінностей буття в процесі навчання — взірець і джерело всіх інших життєвих обставин, з яких визріватиме ваша доля. Що вона, свобода, так само далека від сліпого підкорення авторитетові, як і від необґрунтованого релятивізму думок і вчин­ків. Академія, поріг котрої ви переступили, скажу я новобранцям, стоїть на міцному підґрунті істини, поєднує в собі теорію і практику, релігійне й світське, загальне й індивідуальне начало в людині. Вона веде вас в історію народів і цивілізацій; драматичні сюжети розвою й падіння їх — у скульптурах сучасних митців, які розгортаються перед вами, ціла галерея образів найвизначніших особистостей різних часів і народів.…

Василь Григорович зупиняється на мить, зважуючи думки, погляд його тепер десь далеко. Перші промені літа перебігають на його обличчі й зникають, коли він одвертається од вікна й продовжує свої розмірковування.

— Звісно, й на конкретніших речах зупинився б я у тій вступній лекції до курсу реального студентського буття. На витоках Академії, на тому, з чого все починалося, радив би ознайомитися з досить розлогою публікацією на цю тему засновника, першого ректора, президента, а нині голови Наглядової ради МАУП Георгія Щокіна в книзі «Віват, Академія!». Докладніше зупинився б на його особистості, вважаю, належно ще не поцінованої в нинішньому часі та суспільстві, на Кодексі честі студента, в розробці якого Георгій Васильович узяв безпосередню участь. Наголосив би зокрема, що яприйшов «до Щокіна» через півроку після того, як він розпочав свою нову серйозну справу, у 1989-му, тридцятипя’ятилітнім, очоливши Всесоюзний заочний університет управління персоналом. Тоді він був наймолодшим ректором країни, для якої ще не зовсім звичними були прагнення людини зреалізувати себе сповна, не сподіваючись на тих, хто й не думав тобі допомагати, а від імені держави лише демагогічно декларував наміри.

 

«Не та» тепер молодь?

— Кажуть, історію людства кожна новоявлена людина вивчає екстерном. Молодим часто ніколи — та нібито й рано ще — зупинитися, оглянутися, до того ж ритм життя нечувано пришвидшився, проблеми — он які й скільки перед ними!.. А як би Ви, Василю Григоровичу, визначили своє ставлення до ни­нішніх двадцятилітніх, до тих, хто йде слідом?

— Люблю спостерігати за молодими, бачу їх у різних ситуаціях, чимало з них приходять у цей кабінет на роботу влаштовуватися. Зважаю й на «дрі­бниці» у поведінці, в жестах, у тому, як говорять з тобою про службові справи. За цими, начебто й не дуже значущими деталями, також можна розгледіти душу, характер, або натуру, як казали колись у селі Павлівка на Харківщині, де я народився.

Нехай хтось, як завжди, ремствує, що не та тепер молодь. Таки й справді не та, вона різна. Різна, з різних родин приходить до нас в МАУП. Вони, двадцятилітні, — ровесники: академія і ті, хто переступає її поріг, аби навчатися тут чи працювати. Головне — хочуть! Прагнуть бути не гіршими серед ровесників своїх. По щирості, в них я й себе тодішнього впізнаю, — у прагненні не лише з дня у день належно вершити свою справу, а й гідно утверджуватися в житті. Знаю, що їм дуже непросто існувати у світі, сповненому нечуваних катаклізмів і колізій.

Саме дивлячись на них, незрідка замислююся: а в чому, власне, полягає мистецтво жити, за твердженням давніх любомудрів, — найскладніше з усіх мистецтв, які будь-коли винайшло людство? Немає тут універсальних формул, рецептів. Кожен шукає себе серед інших, а спробуй знайти себе в собі. В родині, у друзях, в улюбленій справі, у книгах чи мандрах. Щоб постати перед іншими не в банальному вимірі повсякденних клопотів, хоча й без них не обійтися, а збагаченими знаннями й душею.

Переконаний: важливо, що людина окремішньо шукає себе, і чим глибше, тим більше близьких по духу й за переконаннями людей знаходить. З молодих мені ті імпонують, хто не марнує часу, не розмінює життя на брязкальця сумнівних втіх. Приятелюю з ними. Та й сам дедалі більше ціную час, не розпорошую його на сидіння біля телевізора, відучую від нього і своїх дітей, хоча й не завжди успішно. Хай би і їм пощастило у житті так, як щастило мені. Нехай би їм також не зраджувала віра в себе і близьких за духом та світовідчуттям людей. Нехай би на все вартісне знаходився час — на родину, друзів, на дозвілля, яке б вивищувало душу, а не лише забирало час.

Кажу їм, що в молодості я захоплювався багатьма видами спорту, досить пристойні успіхи мав у кожному з них, був розрядником, зокрема, з бігових видів легкої атлетики. А життя — хіба не своєрідна бігова доріжка? Спринтер мчить швидко й на короткі дистанції; марафонець — повільніше, але довго. Треба вміти розраховувати сили. Не вмієш — зіпсуєш біг. А отже, й життя.

А гадаєте, я у молодих не вчуся? У життя, в книжок, понад три тисячі їх маю у власній бібліотеці. Нині захопився афоризмами, і відчуваю — чому. Час ніби стискується, щодалі — щільніше, а хочеться й те знати, й туди заглянути. Очі розбігаються, коли дивлюся на книжкові полиці. Читання ніби нагадує, для чого живеш на світі, сприяє самозаглибленню, а в афоризмі знання сконденсовуються, згущуються. В одному словесному звороті, виразі, в парадоксальному змигові думки, фрази, — новела, ціла повість життя.

 

Мандрувати — себе відкривати

Чимало нині речей переоцінюю, продовжує розмірковувати мій співрозмовник. Каже, наприклад, що зовсім по-іншому почав ставитися до мандрівок.

— Головне для мене тепер не кількісний вимір чи екзотика. Раніше часто їздив у Крим, вперше в 1982-му, а пізніше — майже щороку. Що я міг запам’ятати? Згодом уже й не міг туди їхати через оте мигтіння вражень, екскурсійну метушню, гамір мор­ської набережної, де з мегафонів закликають на прогулянкові катери…

А поїхав якось у Залізний Порт, що на Херсонщині, потім — ще раз, і двічі з»їздив у Затоку. Стільки вражень!.. Залізний Порт — це степ і море. Заповідник. Заїдеш туди — ти-и-ша!.. Коники-стрибунці під ногами, коршуни у піднебессі. Переливчаста музика цикад. В очікуванні далеких ще вітрів завмер, зачепившись за стеблину полину, рудий клубок перекотиполя, із шурхотом спурхнула ввись така густа пташина зграя, що аж заряботіло небо в очах.

Спиняюся зачаровано, зводжу очі догори, де тоне, розчиняється в маревній далечіні сонце. Куди течуть думки, звільнені від суєтного і поверхового, хто, з яких узвиш нашіптує мені слова, що звучать в унісон серцю:

Життя одвічне між і між,

хай не потьмарить душу

будень, —

вам любий суєтний Париж,

мені цей степ

трипільський любий.

Ступаю степом, а в мені —

душа в очікуванні дива,

ще тільки крок — і ось ці дні,

де юний був я і щасливий.

 

Тут ніби здалеку любов

мене покликала на втіху.

Ступаю степом — так, немов

почав я жити, а не дихать.

— Василю Григоровичу, — запитую, — світ, як відомо, широкий, і чимало степів, та й не лише їх, вбирає в себе…

— Так, за свої шістдесят я немало мандрував, чимало бачив, і, звичайно, кожна мандрівка в різний час сприймається по-різному.

— Це таки важливо: коли і з ким?

— Звичайно, і нехай відповіддю на це запитання, певною мірою, стануть світлини, зроблені під час мандрівки Європою разом із Георгієм Васильовичем Щокіним. Наприклад, ця: Єгипет, 1999 рік; поруч з нами на знімку — посол України в цій країні Іван Кулеба. Поїздку шеф організував на вищому рівні, у нас був мікроавтобус «мерседес» із кондиціонером. Удвох по всьому Єгипту, уявляєте? Дивовижна поїздка, про кращого гіда, ніж Георгій Васильович, годі й мріяти. Він дивився на ті краї не стільки як турист, скільки як дослідник; поглиблюючи свої знання, майже не розлучався із записником, хоча має пам»ять, якій позаздрив би не один молодий науковець.

Немало з побаченого, відчутого під час і тієї мандрівки й багатьох інших лягли в основу його книг. Зокрема, вважаю, такого унікального видання, як «Людство та віра». Перечитайте — й переконаєтеся, наскільки вони по-науковому переконливі й водночас — настроєві; історичні факти в книгах Г. Щокіна подано так, ніби вони побачені автором зсередини, наповнені небуденними почуттями.

А це — Монте-Карло, світлина зроблена поблизу відомого казино. Неподалік — драмтеатр; надзвичайно цікавий архітектурний комплекс, дивовижний гірський краєвид відкривається за старовинними будівлями. А ось Єлисейські поля, Париж, 2002-й рік…

Воістину: життя — не ті дні, що минули, а ті, що запам’яталися.

 

Де свято й будень обнялись

Переглядаємо ці та інші фотографії, деякі з них давні, і не зайве, докинув я, було б написати на звороті, де, коли, з якої нагоди зроблено той чи ін­ший знімок. Принаймні, читачам було б цікаво.

— Можливо, — погоджується Василь Григорович. — Хоча Шопенгауер, по-моєму, слушно зауважив: дуже добре, коли у людини веселий характер, або веселий нрав, так він висловився.

Веселий, звісно ж, не в значенні сміхотливий, легковажний. А життєрадісний, життєстверджуючий. Тоді не важливо, скільки тобі років: двадцять, п»ятдесят чи, дякувати Богові, усі сімдесят. Це — стан душі.

— Прикро, коли хтось поруч не розуміє цього?

— Так, бо ти ж цей настрій, ауру створюєш, поширюєш на інших. Важливо, щоб лад твоєї душі відлунився такою ж струною в іншій людині, в соціумі. А якщо ні?.. Принаймні, не чекати, поки тобі хтось усміхнеться чи приязно заговорить до тебе. Усміхнися перший, якщо хочеш, аби й тобі усміхнулися навзаєм. Хіба не так?

Справді: у будь-який момент життя ми повинні намагатися шукати не те, що нас відрізняє від інших людей, а те, що у нас із ними спільного.

Тим часом нові й нові фотографії з рук Василя Григоровича лягають на стіл. Їх у нього безліч, світлин його мандрів, які омолоджуть речі. А ось будні, тих знімків — не менше, вони повертають до зосередженості на звичному, повсякденному. Часто — найважливішому, бо саме в буднях наснажується душа, гартується серце.

— Це — святкування Дня юриста в Інституті права МАУП, — коментує Василь Григорович один із знімків,— моя доповідь. Вибирайте самі, Олександре, я не хочу, щоб ви подумали, нібито я щось нав’язую, — каже, виймаючи з чималенького стосика фотографій ще одну світлину.

— Це — з Ігорем: треба не треба?.. — кидає на мене швидкий позирк, тримаючи в руках уже інше фото.

— Знаю, що він також юрист, пішов вашими слі­дами. А донька — чим займається?

— Юриспруденцією, трудове право вивчає, пише дисертацію. Хоча мені хотілося, щоб вона займалася соціологією. А їй запраглося юриспруденцією. Я не вмовляв: хочеш — займайся!..

Сину Ігореві в сімнадцять років дав прочитати книжку про економістів: Адам Сміт, Давид Рікардо. 16—17 століття. Йому сподобалося.

Але потім він книжками й статтями, пов’язаними з правом, захопився. Й сказав, що його душа більше до юриспруденції лежить.

Я його ще раз запитав: може, все-таки — економіка чи, приміром, політологія? Проте вже й сам бачив, до чого він схильний. Та й усі ми в родині знали: Ігор за своєю душевною організацією — гуманітарій, з-поміж іншого музикою серйозно займався. Врешті я схвалив його вибір. І не помилився: нині це — сильний фахівець, і на посаді начальника юридичної служби Міжрегіональної Академії управління персоналом — далеко не зайвий. З третього курсу був помічником адвоката, брав участь у судових процесах, має неабияку практику, пов’язану зокрема з правовим захистом інтересів МАУП.

— А закінчував теж Академію?

— Так, і бакалаврат, і магістратуру. Зараз утверджує себе у цій царині. До речі, як і дружина його — юрист і кадровик в аеросвіті на майданчику в Борисполі. Там її цінують і як фахівця, і як людину…

Ще один позирк на кабінет, серед якого — господар в антуражі звичайного будня. Стоси паперів, розкладених по всьому периметру столу; кожен з них має своє чітке місце й своєрідну ієрархію: що за чим? Ясна річ: лад на столі вивільнює думку. Але все-таки подивовуєшся мимоволі: як тримає він усе в голові, як встигає, як уникає цейтноту, розгуби й знервованого розпорошення сил.

— Не проблема. Давній гарт, — з усмішкою докине вам. — Ще на виробничому об’єднанні «Електроприлад» його здобував. Адже там як? Усе через тебе, юриста, через твої руки переходить, починаючи з елементарного: прийом і звільнення з роботи, візування різноманітних наказів, атестації-перекваліфікації…

Ще відлунює в його серці двадцятиріччя Академії. Минають свята скоротічні, та душі ніколи сумувати. Втома напосідає, але душі ніколи відпочивати. Бо:

Чи ти правий, а чи

провинний, —

душа твоя не склепле віч;

душа трудитися повинна

безперестанку день і ніч.

… Я й не зчувся, як закінчилася обідня перерва, та година перепочинку серед будня, котрий вривається до кімнати телефонними дзвінками, майже безперервною вервечкою колег та відвідувачів. І поки Василь Григорович з’ясовує ті чи інші питання, оглядаюся на картини, що прикрашають кабінет. Упереваж — це заміські краєвиди, лірико-оптимістичні барви яких, на мій погляд, досить промовисто свідчать про характер співрозмовника з його незмінно життєрадісним відчуттям світу.

Думаю: а що ж ті шістдесят за плечима?

Не на одну годину розмова. А будень дедалі настійливіше нагадує про себе, і йому не скажеш «Зачекай!», як випадковому відвідувачеві. Можливо, й поговоримо колись про це, але вже не зараз, не сьогодні.

Та й хіба перекажеш життя людини, котра допитливим хлопчаком вирушила колись із села Павлівки, що на Харківщині, у незнані світи?

 

Олександр Кавуненко