Влада як бізнес-проект

Фразу Л.М.Кравчука: «Маємо, що маємо», можна сміливо заносити до будь-якої книги рекордів, як таку, що найчастіше повторюється в Україні. Особливо, коли йдеться про владу. Владу як таку і Владу з великої літери, себто — конкретних людей «там нагорі».

Ось уже майже 20 років українські політики з упертістю, гідною кращого застосування, ломляться в Європу. І ображаються, що їх туди не пускають. Поки що ввічливо. Поки що… Бо Європа не від сьогодні збагнула: єдине, що наші українські владарі розкуштували у владі — це смак самої влади. Пояснимо: в Європі людина йде у владу, аби реалізувати свої амбіції. В Україні прориваються руками-ногами-зубами до влади, аби перетворити її на реальне джерело фінансування власних забаганок. Часом навіть злочинних чи збочених. Ілюстрація — найсвіжіший скандал навколо так званої «Справи Лозинського». Всі писючі та триндячі, бризкаючи слиною, сперечаються: «вбивав чи не вбивав», забувши при цьому, що начальник районної міліції і районний прокурор — це, до речі, теж влада. Ще й яка.

Європа все це бачить, розуміє, а відтак і відгороджується від нас черговою Берлінською Стіною, щоправда, у гламурному дизайні. Але стіна залишається стіною, навіть якщо на ній замість «Не лізь, вб’є!» намальовані квіточки.

Це в Європі за крадіжку з держбюджету тисячі євро на ремонт власного курника політики прощаються з кар’єрою. У нас в Україні сума вкрадених мільярдів часто-густо викликає не стільки обурення, скільки суміш подиву і заздрості: «Ти диви, скільки накрав! Ну і жук!»

Наприкінці минулого тижня на самому маргінесі Інтернет-новин з’явилася інформація, що британські міністри повернули в казну оті самі бюджетні кошти, витрачені на ремонт власних курників. Сума набігла «страшна» — десь 450 тисяч доларів. Теж мені — налякали гламурну мадам високими каблуками! Та у нас один суддя одного обласного суду за один раз «наколядував» суму, вдвічі більшу.

Але не це головне! Суть у тому, що попри благородні жести британські високопоставлені крадії можуть навіть не потикатися на наступні парламентські вибори. Бо не те що за них ніхто не проголосує — народ сміятиметься, побачивши їхні прізвища в бюлетені. А у нас в Україні навіть вищезгаданий «колядник» може вийти сухим із води, якщо до виголошення судового вироку встигне купити собі місце у списку перспективної партії.

Болюче запитання: а чому так — що ми маємо те, що маємо? По-перше, на нашу думку, тому, що наприкінці 2004-го року під боком у Майдану відбувся узаконений дерибан влади — шляхом внесення змін до Конституції. По-друге, народ, котрий, згідно з поки що діючою версією Основного Закону, є єдиним джерелом влади в Україні, цього привілею так і не усвідомив. Для нього, як і 30, і 300 років тому влада — це ті, що там, нагорі, а ми тут, унизу, темні, гімназіїв не кінчали, а якщо пан поділиться тим, що вкрав, то чом би за нього й не проголосувати. Проста істина, що нинішня влада краде не в когось там, а у нас з вами, все ще ніяк не доходить до т.зв. пересічного обивателя. І це затемнення мізків за один день чи навіть одну президентську або парламентську каденцію подолати неможливо.

В.Н.