Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

З правітчизни аріїв

Біля музею Полтавського гірничо-збагачувального комбінату в м. Комсомольську стоїть прижиттєвий пам’ятник «Академіку Шилову Ю. О.», встановлений за ініціативою Польського історичного товариства США, яке таким чином вшанувало автора монографії «Джерела витоків української етнокультури» (К., 2002). А в Дніпропетровську височить обеліск «Культура моєї Батьківщини за 20 тисячоліть», створений видатним московським скульптором за мотивами тієї ж знакової книги. Про яку один із Героїв України сказав авторові: «Ви спасли честь нації». – Чим саме? І наскільки використовує Україна свої визнані світом «Джерела»?

– Почну з того, що пращури та батьки мої із козаків та селян, і що мала батьківщина – село Обіточне на Запоріжжі. А ще постійно пам’ятаю про цегельню під Києвом, де працював у 1975–1987 роках, будучи вже й кандидатом наук. Так що я дійсно є «народним академіком», як нарекли мене недоброзичливі колеги зі столичного Інституту археології Національної Академії наук України. Не заперечую. І наголошую: розкрив, наскільки спромігся, історичну пам’ять народу – передусім українського, але й слов’янських, європейських, індоєвропейських народів; пам’ять, альтернативну офіціозним доктринам історії.

Вершиною доктрин, які творяться на догоду політично-державних ідеологій, є так званий історичний матеріалізм, або марксизм. Розробка його теорії була завершена зі смертю Сталіна, хоча спроби оновлення продовжуються понині. Загальна схема історії, за істматом, така: більше тридцяти тисячоліть панував общинний («первіснокомуністичний») лад, який завершився періодом військової демократії, вихід із кривавого безладдя якого було знайдено у розбудові первинної державності-цивілізації, започаткованої хліборобами Месопотамії, пониззя Нілу тощо. Звідціля науковий висновок і політичні дії марксистів-ленінців: оскільки цивілізація має тоталітарну природу (рабовласницьку, згодом феодальну, насамкінець капіталістичну), то її треба спалити вогнем світової революції, яка оновить-поверне комунізм («общинність», у перекладі з французької мови).

Практика ХХ століття показала нежиттєздатність, смертоносність цієї теорії. А я став одним із тих вчених – єдиним на початок ХХІ ст. серед істориків, – кому випало викривати хиби істмату й вибудовувати новітню теорію формування, стану, перспектив цивілізації. Послідовність зроблених відкриттів та їх систематизації була складною, помноженою на примхливість особистої долі. Але кінець-кінцем (починаючи з газетної статті «Народ – інтелігенція – культура», 1994, і завершуючи, на сьогодні, третім виданням книги «Джерела витоків української етнокультури», що у 2008 році з’явилася в Москві як «Основы славянской цивилизации»), картина вийшла така:

 Перш ніж загнивати й переходити на стадію військової демократії, первіснокомуністичний лад досягнув свого приблизно 5-тисячолітього розквіту. Його я назвав періодом священної демократії, яка очолювалася елітою не із воїнів, а зі священнослужителів («первісною інтелігенцією»). Ця еліта й розбудувала первинну державність («цивілізацію», у перекладі на латинську мову) – общинну, відмінну від тоталітарної державності вторинної, розбудованої під проводом воєнщини. Звідціля висновок, докорінно відмінний від марксистського: цивілізація має не рабовласницько-тоталітарну, а общинно-«комуністичну» основу, яка потребує для свого чергового оновлення не паліїв-революціонерів, а посилення інтелектуальної еліти народу.

Ці висновки були зроблені мною шляхом історизації трипільської археологічної культури (доповнення її даних даними із етнології, лінгвістики, антропології, археоастрономії та ін. допоміжних дисциплін історичної науки). На цьому шляху й відкрилася найперша в світі держава та з’ясувалася її самоназва – Аратта; розкрився її зв’язок із найпершим у світі архівом Кам’яної Могили і найдавнішою у світі священною книгою – «Ведою словена». Ці відкриття зроблено завдяки напрацюванням видатних московських дослідників: шумеролога А. Г. Кифішина й літератора А. І. Асова. А ще про Аратту, рухливе ядро пра- й індоєвропейської спільноти народів, є в індоарійських Ведах та шумерських поемах. Від неї – аротери Скіфії, за її давньогрецькими описами, арт(с)и Русі за свідченнями арабських мандрівників, оратаї давньоруських билин; Артаплот, орачі, Оратів сучасної України… словом, самоназва народу, яка передувала й досі співіснує з його ж таки русичами, слов’янами, українцями.

– Наскільки відкриття Аратти визнано сучасною наукою? – питає наш кореспондент академіка Шилова.

– Влітку 1998 року на VII Всеслов’янському з’їзді у Празі була прийнята Програма Всеслов’янського Собору, яка починається словами про Україну й Аратту. Проект програми подала російська делегація, голова якої спирався на мою «Праисторию Руси», видану натоді самвидавом у Москві. Тут доречно згадати монумент книзі «Джерела витоків української етнокультури» у Дніпропетровську та пам’ятник її авторові у Комсомольську, встановлені за ініціативою поляків США та громадянином Росії. У цьому ж руслі міжнародного визнання найбільш вагомим на сьогодні є каталог виставки «Кукутені–Трипілля: Велика цивілізація давньої Європи», яка відбулася у Ватикані (вересень–жовтень 2008). У тій книзі, італійською й англійською мовами, мої співавтори з Румунії й Молдови висвітлили археологічно-речознавчий аспект зазначеної культури, а я – той історичний портрет держави Аратти, яку ця археологічна культура відображує… Починаючи з 2001 року відомості про общинну, найпершу в світі державу Дунайсько-Дніпровського межиріччя потрапляють до вузівських і шкільних підручників, один з яких пройшов рецензування навіть у Інституті археології НАНУ, не говорячи вже про рекомендації до вивчення Міністерством освіти і науки України. Це, а ще народний музей «Аратта – Україна» у селі Трипілля на Київщині, а також згадані пам’ятник і монумент – свідоцтва визнання відкриття й нашою країною.

Але інерція невизнання й протидії ще вельми потужні. Бо вченим і політикам, митцям і священикам доводиться тепер не тільки переосмислювати фактаж та переробляти пріоритети, але й змінювати теоретичне розуміння історії – від минулого, через сьогодення, до прийдешнього… Отут я знову маю підкреслити, що затверджена мною Нова теорія історії людства (НТІ) зняла з цоколя «історичний матеріалізм» і вказала місце його руїні біля підніжжя новітнього маяка. Під цим науковим переворотом стоять не «шиловські розумування», а факти – невідомі в позаминулому столітті засновникам істмату.

Головна новація коріниться у тому, що «матеріалізм» класичної науки ньютонівсько-марксистського штибу і насправді є лише «речовизмом». Довгий час вчені здогадувалися про іншу, набагато тонкішу основу Світоладу, але такі здогадки Маркс–Енгельс–Ленін відкинули як релігійні, ідеалістичні. Вони, як і майже всі вчені того часу, довіряли лише п’яти людським відчуттям та логіко-аналітичному мисленню. Проте, коли у 30-40 роки минулого століття фізики розщепили атоми, найменші частки речовин (великі згустки яких фіксуються нашим зором, слухом і т. д.), то глибше від речовинних проявів матеріального світу відкрилася його ж таки польова основа (із гравітації, магнітних та інших коливань, які відчуваються лише образно-інтуїтивно). Саме на цьому передньому краї науки розпочалося формування новітньої еліти з її післяістматівським світоглядом та неймовірними здібностями «індиго». Не лірики-гуманітарії, а фізики-природознавці вперше помітили: надсучасне, наукове мислення починає повертатися (неначе весна у черговому році) до міфологічного світосприйняття, а тому інтуїція набуває статусу наукового методу. За фізиками у цьому напрямку потяглися астрономи, геологи, біологи, медики, із середовищ яких вийшло чимало видатних письменників та інших митців. Знаменно, що наприкінці ХХ століття цей напрямок закріпили книги українських дослідників: «Архітектура Всесвіту» М. Д. Руденка, «Бессмертие – это реально» Б. В. Болотова, творчість яких була відзначена тюрмами марксистської влади. Моїй же «Прародине ариев» (заарештованій в 1995 році, у пострадянській вже Україні) випало розпочати впровадження новітньої теорії у гуманітарні науки.

А підготовка до впровадження почалася із серпня–вересня 1971 року, з археологічних розкопок Великої Могили – найбільшого кургану в районі Перекопу. Там мене надзвичайно вразило протиріччя культур – первісно-общиної й соціалістично-тоталітарної. Воно було втілене у різних поховальних обрядах, але ж на спільному рубежі життя–смерті–життя. Ось прадавні (арійські, як довів я у публікаціях 1977-1995) поховання: ембріонально скорчені, у могилах під насипами з символікою Матері-Землі; з обрядом, налаштованим на відродження-воскресіння померлих. А ось останки 1943-1947 років: давніші скручені дротом і кинуті у довоєнний скотомогильник, пізніші так-сяк (без трун, у мілких ямках) поховані на кладовищі – за чверть століття забутому нащадками із сусіднього села так, що не залишилося вже ні хрестів, ані могилок… То яка з двох культур гуманніша й вища? чи слід вважати мертвих за падло, чи вмістилищем душ, які відроджуються і тому потребують піклування живих?

Експериментальні дані для правильних відповідей були відкриті мною (за допомогою геолога Р. С. Фурдуя) восени 1993, при розкопках й осмисленні найперших, аратто-арійських курганів біля Комсомольська. Під час експедиції загинуло двоє людей. Їх загибелі мали густе містичне забарвлення – подібне до того, що супроводило трагедії у експедиції Б. Д. Мозолевського при розкопках курганів біля Орджонікідзе в 1990-1993 роках. Обидві ситуації розгорталися над кар’єрами з видобутку руди… То може, першопричина подій – у геологічних аномаліях? Виявилося, що дійсно так.

На аерофотознімку Комсомольського родовища, суголосному даним геофізичної розвідки, видно клин глибинних розломів земної кори, а всередині клину – 2+2 мантійних канали (як кажуть геологи) або відьмацьких кіл (як називають ті ж канали в народі). Відомо, що ці своєрідні тунелі до центру планет висвердлюються вихорами торсійних полів, які структурують Інформаційне ПОЛЕ Всесвіту (його Всевідаючого БОГА-’Долю’, як розуміли це ж саме жерці Аратти і Аріану – творці священних книг Вед). Відомо й те, що ведмацькі кола діють не площею, а лише периметрами, в які жерці-брахмани і вбудували свої кургани (знані на час розкопок як Цегельня, Стовбувата й Єристівська могили, Кормилиця). Таким чином кургани-могили з кам’яними та земляними спорудами, похованнями й жертвами, календарно-астрономічними орієнтирами тощо стали своєрідними трансформаторами між світами: земним і космічним, речовинним і польовим, тілесним і духовним, смертним і вічним, людським і божественним… А тепер уявіть собі ситуацію: сучасні люди – атеїсти, істматівці, археологи чи ще хтось – ламають оті трансформатори (не електричні, а доленосно-інформаційні) своїми розкопками. Ясно, що розкопщики отримують звідтіля зворотні удари – по долях, своїх і чужих. От і вся містика! – з польовою основою, яка занедбана речовинною культурою сучасності й тому уявляється їй неймовірною.

От вам і відповіді на питання, висунуті фактажем і подіями археологічних розкопок 1971-1993 років. Так, сучасна культура попереду первісної, але нижча від неї, як зимовий стан природних циклів нижче станів весняних. Проблема в тому, що вважати еталоном: «+» чи «–», общинне («дикунське, язичеське») чи тоталітарне («цивілізоване, християнське»)? Візьмемо такий очевидний приклад: європейська культура тоталітарних формацій (рабовласницької, феодальної, капіталістичної) відраховує нові роки умовно, десь від середин зимових сезонів – тоді як занедбані общинні культури (народні традиції, ліпше збережені поза Європою), а також астрономічна та інші науки відраховують від весняного рівнодення, від воскресіння природи. То ж який із двох еталонів правильніший? На цьому і безлічі інших прикладах бачимо, що розвиток культури пульсує-і-обертається, розгортаючись у подобу спіралі річних циклів. Сучасна європейсько-планетарна культура (початку «березня», якщо відраховувати кінець «зими» від світових війн та початку розщеплення атома) стоїть догори ногами із розтиснутим серцем, але вже на початку поступового перевертання у нормальний стан і згасання своєї інсультно-інфарктної кризи.

Враховуючи все вищесказане та багато чого тут несказаного, я напрацював методологію НТІ. Її сконцентровано у формулу

Ф + З – С

де Ф – форми речовинних проявів матеріального світу, С – його ж польова основа; + є полюсом панування буття, – є полюсом тенденції небуття; З – сфера реального існування (Всесвіту, Землі, людства). +С є підсистемою общинного стану формацій, а Ф є підсистемою головування тоталітаризму. Протилежні стани культури у підсистемах можна порівняти з весняно-літнім та осінньо-зимовим півріччями; з періодами перебування в режимах то автопілоту, то ручного управління країнами й усією планетою. В первинному, домінуючому, общинному стані зусилля суспільств витрачаються на якомога контактніше підключення культури до Енерго-Інформаційного ПОЛЯ (до Всемогутньо-Всевідаючого БОГА, за ведично-релігійними поняттями). А у вторинному, підлеглому, тоталітарному стані пріоритети поступово переносяться з «суттєво»-польового на «формально»-речовинне, контакти підгорають й суспільство втрачає мудрість, набуває зарозумілості, божеволіє (аж до самонищення світовими війнами, техногенними катастрофами, епідеміями наркоманії тощо). Можна порівняти ще з протилежністю живої та новорічної ялинки, або зі взаємопрацею та коротким замиканням «+» і «–» електропроводки… Ясно, що у реальному «змісті» буття окреслені протилежності змішані, проявляються завше у тенденціях, у відсоткових пропорціях.

– Страшну, безжальну картину Ви змалювали.

– Це саме повторює один із сучасних світочей українства. Як побачить мене в залі якихось засідань, так і починає свою промову словами: «Он там Шилов сидить, збирається щось нам сказати; я його боюсь!». То я прилюдно порадив тому достойнику порівняти історичну науку з медичною. Сказав, під час презентації «Джерел витоків української етнокультури», йому й усім: «Чи потрібен лікар, який прописує довідку: «безсмертний, вічно молодий і здоровий»? А от від істориків таких дурниць вимагають – як не політики, так патріоти. Але ж хто, крім істориків, поставить діагноз суспільству?...» Не дійшло! Бо й світоч продовжує боятися Шилова та ним інших лякати, й усі осередки української еліти – наукові, політичні, релігійні, мистецькі, освітянські, козацькі, рідновірські – мої публікації не жалують, а мене цураються. Почитайте їх відгуки! Шматують і шматочки зробленого мною або викидають, або замовчують, або приписують іншим… Страшний не діагностик, а вимирання – українців, слов’ян, європейців – на всіх континентах, десь із 1939 року. Вгасання «новорічної ялинки», занадто відключеної від Енерго-Інформаційного ПОЛЯ. От історик-діагностик і радить: слід оживити коріння, контакти підчистити, поміняти режим Ф– на +С. І що, ці діагноз й порада страшніші від вимирання? Ні, це само суспільство (не лише українське, як сказано вище) налаштовано вже на самонищення, як алкоголік чи наркоман; усіх їх дратують і діагнози, й рецепти щодо позбавлення вад, і здорове життя. Чому так і що треба чинити? – про це теж є у моїх публікаціях. Особливо в книгах 2006-2009 років.

Найвеличніший, найщиріший зі знаних мною українців є Анатолій Єрмак – Степовий Батько козацтва й організатор Всеукраїнського товариства Нестора Махна «Гуляй-Поле», народний депутат України. На запитання, що таке національна зрада, Анатолій Васильович відповів: втрата людьми і народом історичної пам’яті. Так от, продовжу думку Єрмака, помножу її доленосним завданням – яке стоїть перед українцями та Україною:

Окрім власної так-сяк знаної історії (на Хортиці нещодавно встановлено стелу державотворцям Вітчизни – без імені гетьмана Богдана Хмельницького), необхідно зрозуміти історію України в контексті світової цивілізації (є у мене підручник під такою назвою – виданий, але вилучений із програми найкращим навчальним закладом країни). Життєво важливо знати і розу­міти історію хоча б 9-ти тисячоліть (від зародження у Дунайсько-Дніпровському регіоні найпершої в світі держави Аратти), як мінімум – останніх 6 століть.

На рубежі XIV-XV ст. світочі розпорошеної тоді ще Італії помітили, що установка Біблії на «кінець світу» дійсно-таки підштовхує у смертоносний тупик, – і розпочали пошук виходу. Надалі естафету італійського Відродження (античного, добіблійного, «язичницького» кореня європейської культури) підхопила епоха німецької Реформації (церкви й суспільства в цілому). Церква була відділена від держави неначе «–» від «+». Бо держава має дбати про життя народу, тоді як церква готує обох до загибелі. Перемога (на рівні форми, почасти і змісту) наукового над біблійним світорозумінням була закріплена епохою французької Просвіти, яка призвела до започаткованої англійцями Науково-Технічної революції. На рубежі XVІІІ-ХІХ століть вченими цих двох країн, а невдовзі німцями і росіянами було відкрито – у Ведах, священних книгах Бгарати-Індії – доантичний, індоєвропейський корінь європейської культури. Це відкриття ознаменувало передодень епохи слов’янського Неоправославія (більш відомого тепер як Неоязичництво)… Не буду тут повторювати й деталізувати відкриття у 1899-1992 роках праіндоєвропейської Аратти-«Трипілля» на теренах України. Наголошу на суттєвій глибині Неоправославія. Щоб завершити ним цикл епох життєдайного Переродження європейської культури, слов’янам слід не тільки переписати історію й змінити її пріоритети: з Давнього Сходу – на ще давніший Захід, з рабовласницько-тоталітарного початку – на передуючий йому первісно-общинний початок цивілізації. Це тільки початок місії слов’ян перед європейцями й людством. А глибше: нам слід замінити тоталітарно-біблійне розуміння Елоя (євр. «Господь») на весняно оновлене, общинно-самоврядоване розумінням БОГА (вед. «щасливої ДОЛІ», спорідненої із сучасним поняттям «Енерго-Інформаційне ПОЛЕ»).

Українські вчені (філософи Блаватська, Миролюбов; історики Хвойка, Даниленко, Шилов; релігієзнавці Шаян, Силенко; митці Франко, Прус, Крижанівський та ін.) багато зробили у напрямку затвердження Неоправославія. Проте це лише початок шляху, яким починає рухатись людство. Показниками і Неоправославія, і шляху є доля книги «Джерела витоків української етнокультури», окреслена протягом нашої розмови. Зараз ця доля продовжується російським й англійським перевиданнями «Джерел». Ще більш наочними показниками є публікації англійських, французьких, американських дослідників, які своїми стежками приходять до висновку: планетарна цивілізація починалася на теренах трипільської археологічної культури Дунайсько-Дніпровського регіону, тут корінь і перспективи. Серед зарубіжних книг, зроблених у руслі епохи Неоправославія, найбільш вражає видана в 2003 році у Меланезії. Два співавтора книги «Atlantis Motherland» не мають ніякого відношення ні до України, ні до попередніх досліджень її історії. Вони спираються на міжнародні дані геології й антропології, а також на легенди Греції й Північної Америки. Одне з індіанських племен розміщує свою прабатьківщину між Чорним і Каспійським морями; тут же, на місці Азовського моря (що дійсно утворилося внаслідок Потопу близько 5600 р. до н. е.), автори розміщують таємничу Атлантиду. А її населення вважають наслідком місцевого змішування неандертальців (що передували кроманьйонській, сучасній расі людства) та обожнених ними прибульців із космосу, зореліт яких автори стилізували під герб України й зобразили на обкладинці своєї книги. Інтуїтивно, але спираючись на історію й природознавчі науки, «Прабатьківщина атлантів» вийшла на ті ж проблеми, які постали перед слов’янським Неоправославієм наприкінці ІІ тисячоліття від Різдва Христового.

Оновлення розуміння Всесильно-Всевідаючого БОГА як Енерго-Інформативного ПОЛЯ розгортається в умовах переходу земної цивілізації з І на ІІ виток її спірального розвитку. На І витку (із VII тис. до н. е.) цивілізоване людство освоїло, в основному, речовинні прояви матеріального світу, простір Землі, час минулий. А перехід на ІІ виток (із середини ХХ ст.: від розщеплення атома як найменшої частки речовини, вильоту людини за межі планети, початку «розбудови світлого майбуття») вимагає від людського єства зміни антропологічної раси – у бік «прибульців» з великими головами тощо. Як би ми не оцінювали Чорнобильську катастрофу, але зміни радіаційного фону споконвіку – щонайменше із часів динозаврів – є обов’язковою умовою змін форм життя на Землі. Отже сучасне людство власними руками та суб’єктивним розумом починає створювати умови для свого переродження. Проте це, насамперед, об’єктивно-природний процес. І у будь-якому разі вибух реактора легше від вибухів атомних бомб. А Україні треба навчатися перетворювати трагедії
«–» на звершення «+». Бо одне без іншого не існує, а правильне співвідношення протилежностей спороджує оптимальну енергію існування та розвитку…

Ось тепер я досить повно окреслив зроблене мною – починаючи від перших вагомих публікацій у 1975-1977 роках – на ниві концептуально-ідеологічної влади з її наукою, релігією, політикою. Залишилося сказати про мистецтво й культуру загалом.

Культура – «вирощене» (з латинської мови) селянином й суспільством у цілому – це не лише мистецтво, а вся діяльність людей, позитивна і негативна. Не дай Боже, зводити культуротворення до одного лише «+»! Тоді з нього природним чином виросте такий мутант «–», який стане смертоносною пухлиною всієї культури (що і сталося із соцреалізмом, істматом, СРСР і всім соцтабором. А якби уважно вивчали творчість хоча б одного М. В. Гоголя, хоча б лише історію творення «Мертвих душ» – катастрофи могло б і не статися…). Ні, кінцевий результат і сутність культури – це зняття протилежності між «+С» і «Ф–» на підсилення першого з цих полюсів буття-й-небуття. Найглибше у цю справу проникає релігія (той розділ культури, який опікується божественною, тобто польовою основою Світоладу й оберігає від смерті), найліпшою інституцією якої є Спас. Проте релігія стає життєдайною (общинно-ведичного типу) лише у нерозривній системі з розділами науки, мистецтва, політики та ін. – тобто у синкретичному, гармонійному стані культури. Коли ж культура набуває тоталітарно-біблійного типу (тобто втрачає гармонійність і розпадається на ворогуючі розділи), тоді релігія перетворюється на отруту – неначе застарілі передозовані ліки. Подібне можна сказати й про мистецтво, сутність якого – окреслення взаємодії між «+С» і «Ф–» та сприяння першому. Всі мої художні твори – історичний роман «Начало начал», поема «Постижение», драматургічна трилогія «Ибо имеем жизнь вечную…»; нариси, оповідання, повісті й роман-трилогія «Зерцало Грядущего» про нашу сучасність – пов’язані темою Спасительства у його різноманітних проявах.

На завершення. Моє головне вболівання: українцям, європейцям і людству необхідно терміново сформувати достатню кількість еліти такої якості, яка відповідатиме вимогам часу, ідеалам епохи Неоправославія. Не випадково Животворящий Вогонь Гроба Господня дається на Великдень у Єрусалимі лише православним священикам. А диво у Фатимі з його вказівкою на місію Русі перед людством? А небесні знамення? Треба відстежувати й нести у світ подібні дива України, не топити їх у істматі та ницості.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com