Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗА ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ...

Тоді, в дев’яностому році минулого століття, Спілка письменників животріпотіла, мов болючий енергетичний нерв. Для тих, що мали в серці хоч краплину совісті й патріотизму, наївно здавалося, що ось-ось настане святая воля-воленька, і ми, браття-українці, «запануєм у своїй сторонці». Як не трагічно й на сором наш усвідомлювати, Україна й досі не н а ш а, а українці не лише не кермують державою, а на десятиліття підступно відсторонені від реального впливу, щоб запобігти геноцидній ситуації, коли саме українського етносу меншає до катастрофічної межі.

Якраз у тому обнадійливому дев»яностому і зустрівся я з Нечипором Никифоровичем Петренком з села Мисайлівка, що на Богуславщині. І, хоч судилося впродовж журналістської, а пізніше й письменницької діяльності бачитися з багатьма і багатьма неординарними людьми, Нечипора Никифоровича не міг не запам»ятати. Цей чоловік вразив насамперед своєю делікатністю і якоюсь особливою суворо-зболеною внутрішньою самозаглибленістю, коли ти й сам несамохіть стаєш глибоким і проясненним, ніби народжене ранкове сонце. Він запропонував зшиток своїх документальних розповідей-новел про голодовку тридцять третього (я їх помістив згодом у книзі «Мор»). Робочий день закінчувався. Нечипір Никифорович прощаючись, хотів, було, залишити кабінет, але я попросив, аби він розповів бодай щось про себе. Думалося, розповідь триватиме хвилин десять — аж ні: затрималися більше, ніж на три години.

В пору отієї сторозпроклятої голодовки помер його батько, а мати й наймолодший брат вже так опухли, що були кандидатами на той світ. Нечипір Петренко навчався тоді в педагогічному інституті, що в Києві. З дому, певна річ, аніякої допомоги, тож і змушений, аби не вмерти від хронічного недоїдання, полишити інститут і піти вчителювати в рідне село. Обідрані й висушені голодом, мов сухарі, діти ледве плентались до школи. Обривали та їли липове листя край доріг, цвіт акації, спориш, щавель. Одне слово, травоїдною українська сільська дітвора стала... А в школі ні підручників, ні зошитів, ні чорнила. Платня вчителя 80 карбованців на місяць та 12 кілограмів борошна. В той час за ці гроші можна було купити дві хлібини. В 1934 році вбили Кірова. Надходив терор. М»ясорубка НКВС не припинялася ні вдень, ні вночі. В кінці 1939 року війна й фінами. Нечипора Петренка призвали в армію в Ленінградський військовий округ. На фронті обмороження, запалення легенів. Вже вважали, що він не жилець на білому світі, але після тривалого лікування в шпиталі оклигав. Його зняли з військового обліку, і він повернувся додому. Не минуло й року — війна з нацистами. Поразки наших армій, тріумфальний хід гітлерівців. Чотири роки окупації. Гестапо. Розстріли. Шибениці. В час окупації в Богуславі друкувалася газета «Україна». На її сторінках Нечипір Петренко вихлюпнув свою ненависть до сталінізму. «Колгоспне пекло», «За що можна сидіти в тюрмі», «Епіграма на Сталіна» — такі заголовки тодішніх його оповідань.                       Про те, що сталося далі, я написав документальну новелу. На жаль, раніше, тобто коли ще живий був Нечипір Никифорович, надрукувати новелу не вдалося і — хай хоч і з запізненням, — але роблю це зараз із синівським співчуттям і розумінням, подаючи написане для публікації в одну, як на мене, з найавторитетніших газет в Україні «Персонал плюс».

І Зелені свята не минулися, аж у хату до Петренків ввірвалися, мов хорти, двоє енкаведистів. Їм отой «писака» Нечипір Петренко треба був. А він якраз і вдома. Один з енкаведистів наставив дуло автомата, погрожує Нечипорові «ні с мєста», другий хапливо хапливо збирав помережані дрібним почерком папери на столі. Нечипір Петренко навіть оговтатись не встиг. Й на хвилину не зводячи дула автоматів, його повели в районний відділ НКВС. Всю дорогу горнувся до нього колос обважнілий і поле м»яко й ніжно, ніби мова рідної неньки лилася з вуст, хвилястилося, і жайворони в небі дзвеніли сріблом своєї довірливої пісні.       

Сонце підбилося в зеніт, спекотно зробилося, парко.

— Марш наліво, в сторону лісу, — нагримали конвоїри.

Нечипір мовчки повернув у сосновий лісок, що німував настороженою тишею. З кілометр пройшлися ліском, аж раптом над головою: бах! — з дерева упала білочка, прощально запищала, зводячись на задні ніжки й розпласталася намертво.

— Ха, ха. Ха! — іржали конвоїли. — В штани, бува, не наваляв?

— На кутнях ви сміялися б.

— Мовчать, предатель Родіни, бо друга куля по тобі...

Пополудні заарештованого доправили на місце призначення. Завели в кабінет Лінкова, начальника райвідділу. Той незрушно сидів за столом — повнотілий, опасистий, Ще й сорока йому не було, а вже дослужився до майора.

Лінков зневажливо зміряв поглядом заарештованого. Повагом звівся зі стільця, вийнявши з шухляди згорток з паперами. Тицяв ним перед носом Петренка:

— Ось вони, твої писання... Пізнаєш, ворожа пико?

— Я ні в чому не винний, — спокійно заперечив Петренко.

— Не винний?! — закричав начальник Лінков. Підскочив до арештованого, вхопив обома руками його голову і різко повернув її убік. В шиї щось хряснуло, ноги Петренкові як ватяні зробилися.

— Позвать сюда на очну ставку свідка, — гукнув Лінков крізь прочинені двері.

Увійшов Дивнич — працівник редакції. Опецькуватий чоловічок був Дивнич, очі злякано й догідливо бігали по кабінетові, а на обличчі усмішка догідлива.

— Ви підтверджуєте, товаришу Василю Юхимовичу, вину підсудимого Петренка?

— Так, я підтверджую. — мовив Дивнич, — Петренко Нечипір писав артирадянщину, плакався над долею «неньки» України.

Невдовзі Нечипора Петренка завели в напівпідвальну камеру, а серед ночі покликали на допит.

— Читай і підписуй, бо скалічу! — одразу напав на Петренка слідчий Ковальов. Аж руки в того свербіли вдарити беззахисного Петренка, щоб той юшкою вмився. Поки що він стримувався. Підсудний прочитав звинувальний документ і сказав:

— Це брехня! Підла брехня-фальшивка...

Ковальов скипів. Надів Петренкові наручники, підвів того до стіни і почав бити його головою об цегляну стіну. Петренко впав навзнак і ледве зіп»явся на ноги.

— Підписуй!

— Хіба що мертвою моєю рукою підпишете... — простогнав Петренко, втрачаючи свідомість. Прийшовши до тями, почув погрозливий голос слідчого Ковальова:

— Відмовлятимешся — засиплю тютюном очі й ти осліпнеш, падлюко. Вибирай щось одне: сліпота або підпис.

Повернувшись у камеру, Петренко розповів про пред»явлений ультиматум колишньому своєму шістдесятилітньому вчителеві Мілевському. Нечипір Петренко був у нього улюбленим учнем.

— Такий же ультиматум він пред’являв і мені, — сказав Мілевський співчутливо і продовжував: — Я вже старий і геть знівечений — мені три чисниці до смерті. Щоб не зазнавати ще більших катувань, я підписався. А ти ж, Нечипоре, ще такий молодий... — Вчитель Мілевський заплакав.

Наступної ночі Петренка знову викликали на допит. Ковальов стояв зіпершись обома руками об стіл. Густий запах спиртного відгонив із нього, мов із запліснявілої бочки з-під браги. Посоловіло дивився на Петренка, ніби щось пригадуючи. Потім вийняв з кишені жменю тютюну, демонстративно висипав на стіл. Вхопив наручники з полиці й став наближуватися до підсудного. Петренко відчув недобре, а тому, заспокоюючи себе «двох смертей не буває, а однієї не минути...», вихопив з рук Ковальова наручники, щосили жбурнув у вікно — тільки скло задзеленчало та у вухах дзвенькіт гострий.

Ковальов вихопив з кобури наган і вистрілив навмання вгору. Зчинився рейвах.

Як вовки на здобич, на Петренка налетіли енкаведисти, віддубасили до густого посиніння й ніби якусь гидку дохлятину вкинули в камеру.

Протягом двох діб Петренко повертався зі смерті, а на третій день його знову покликали на допит, організувавши вдруге очну ставку. На цей раз із односельчанином Явтухом Деркачем, по-вуличному Осавулою. Цей підлий тип, з яким Нечипір Петренко ніколи не перекинувся жодним словом, казав:

— Нечипора Петренка я знаю як своїх п’ять пальців. Це ярий націоналіст і ворог совєцької влади, який наших доблесних більшовиків порівнював з чортами, а Сталіна з павуком.

— Все ясно... — переможно потирав руки слідчий, ніби вигравши чергову важливу битву над зловісним, затятим особистим ворогом.

Кримінальну справу Петренка передали до військового трибуналу.

В камері №4 в’язнів як сірників у коробці. Похмурі, змучені, ніби потойбічні. Всі «політичні». В камері задуха й долівка цементована холодна як лід. Під стелею загратоване віконце не засклене, і з нього рятівним струмочком ллється надвірне повітря й скупе, хирляве світло. Щоб зеки не бачили неба й сонця, висять дощані «козирки» ледве не до землі. В тяжких залізних дверях іноді відкривається невелика хвірточка-віконце, коли когось кличуть на суд. Нечипір Петренко також жде, що йому присудять, але думає несамохіть не про це, а про свою стареньку матір. Скільки болю і горя несла і несе вона в своїй душі стражденній.Одного сина забрала війна, а другий оце опинився за гратами.

— Петренко, з речами на вихід! До трибуналу... — нарешті покликав його наглядач.

Речей тих у Петренка, мов кіт наплакав: лише порожній латаний-перелатаний мішечок. Зупинився біля дверей, обвів усіх поглядом:

— Прощайте, браточки...

Повели Нечипора довгим, напівтемним коридором на вихід з тюрми, через двір до превратки — невеликої кімнати біля воріт. Брудна ця кімната й смердюча, мов конюшня. Біля вікна, загидженого мухами, стіл, накриртий засмальцьованим червоним покривалом. За столом трибунал військ НКВС — голова, два засідателі й секретар. У голови приплюснутий ніс, немов у лице вдавлений, і сірі випуклі очі, як у сови. Дослужився, бач, до капітана. Це він у тридцять третьому, будучи ще рядовим, заскакував у вагони і виривав з голодних селянських рук хліб, роздобутий з таким відчайдушним ризиком у Ленінграді чи Москві. Нечипір Петренко його добре запам»ятав. Їхні погляди зійшлися, як два мечі, і вони закипіли гнівом ненависті один до одного. Поруч були засідателі — такі собі аж ніякі й непомітні.Але партійні й профспілкові начальники-засідателі були при повному параді й усвідомленні своєї дутої значимості. Від них пахло дешевим одеколоном і настрій, як на святі.

Петренко слухав обвинувачення: мовляв, писав у пресу контрреволюційні статті, осміював, чорнив квітучу радянську дійсність і владу. А надто партію і особисто Сталіна. Виходило, вчинив злочини, передбачені статею 54, пункт «10», частина друга карного кодексу УРСР.

— Підсудимий Петренко Нечипір Никифорович, признаєш себе винним?

— Перед ким?

— Перед трибуналом, перед усім радянським народом.

— Я писав правду про людське лихо, якого не бачив світ: голодовка, розстріли, тюрми, лагеря. Жорстокість, свавілля...

Головний суддя витримав паузу, мовив із оскаженілим осудом:

— Щось ти, сволоч, бачив не те, що треба бачити совєцькій людині. Труднощі були, але то були труднощі зросту. Ми кожен рік рухалися семимильними кроками вперед! І тільки вперед! До нових висот комунізму. Що тобі ще непонятно, сволоч...

Несподівано суддя на мить заспокоївся, подумав щось своє, схилившись над рукописом Петренка. Відір­вавшись від паперу, знову убивчо насупив на Петренка свої наступальні гострі очі:

— Що означає слово «кат»?

— Кат він і є кат...— пояснював Нечипір Петренко.

Суддя вхопив червоний олівець і, жирно підкреслюючи слово «кат» уточнював:

— Кого це стосується?

— Джугашвілі і всіх його вірних найманців, не виключаючи й вас. Погляньте, голово, на свої руки: чи не по лікті вони в людській крові...

Капітан виходив з рівноваги, вовтузився на стільці, мов на гарячій сковорідці, але волі рукам не давав. Врешті-решт повернув голову вбік засідателів, щось їм шепнув. Ті ствердно кивнули у відповідь, і суддя поспіхом зачитав вирок: «Іменем Української Радянської Соціалістичної республіки постановити: десять років позбавлення волі й п’ять років поразки в правах...»

— Вічне прокляття вам, катюги людські! — вигукнув підсудний.

Капітан скривив у пос­мішці рот, єхидно мовив:

— Ти знаєш, де Воркута, сволото? — Там, у вічній мерзлоті, для тебе вже заготовлена світлиця — два метри довжиною і метр шириною...

— Не лякай мене, мерзотнику, завтрашнім днем. Краще подумай, що жде тебе на твоїй підлій дорозі, — казав відчайдушно, ніскільки й нікого не боячись Нечипір Петренко.

Наглядач ухопив Петренка за лікоть й виволік його, заломивши руку назад, геть.

Петренка, мов загнаного звірка, вкинули в камеру, і він у розпачі думав про те, скільки ж це замордовано в цих казематах праведного українського люду і скільки ще замордують в майбутньому. Невже і його життя згубиться в неволі, як маленький човник у холодному й чужому океані.

Прощалися з Лук’янівською тюрмою — тяжкою, холодною, похмурою. Перед святом Жовтня «політичних» вивозили з Києва. Гнали глухими вулицями на околицю міста, де були запасні залізничні колії, спеціально збудовані для потреб НКВС. Надворі мороз аж тріщить. Калюжі вкрилися тоненькими плівками льоду, і під ногами набридливо чувся гострий хрускіт снігової жужелиці. Київ, а глушина довкруж, як у покинутій Богом і людьми пустелі. Самі лиш чорніють перед очима безлисті неоковирні тополі та осокори гінкі.

Приблизно через годину добрели до довжелезного товарняка, де очікував конвой.

А невдовзі довга дорога за Полярне коло, і хтозна, чи судитиметься ще повернутися на Україну. Ув»язнені брали з собою в хусточку пригірщ дорогої рідної землі, і, щоб, коли й загинуть в чужій стороні, та земелька лежала на могилі...

Стояли тісним гуртом біля вагонів, чекали команди. Аж раптом усі повернули голови вправо. Не минаючи калюж, навпростець бігла якась жінка простоволоса. Невисока, згорблена, підперезана хустиною. В руках сумка невелика. Це чиясь мати. Дивилися етапівці на жінку з пошаною і болем. Ось вона підбігла до сталевих колій, що в кілька рядів. Конвоїри різко перепинили її: «Стоять на мєстє!»

— Тут моя дитина. Я хочу побачити мого синка...

— Стоять на мєстє! Не паложено тут його бачити!

— Ось я, мамо... — обізвався Нечипір Петренко. Сльоза в нього крупна на правому оці випружнилася з-під вій.

Мати знетямлено подалася наперед, простягаючи вперед руки:

— Куди ж тебе везуть, сину мій? На когож ти покидаєш матір свою? Одна ж я тепер як билиночка і батько твій у сирій земля лежить. Голодовка забрала –ааа...

— Я вернуся. Мамо! Ждіть мене...

Пролунала сувора команда:

— Пагрузка! Всє па вагонах! Всє как адін...

Ув’язнені прощально махали руками до Нечипорової матері, ніби їм вона рідною була.

Дорога їжачилася холодним оскалом залізничних колій аж до Льовитого океану.

— Розгружайсь! — по-молодецьки вигукував начальник конвою, бігаючи від одного вагону до іншого, до ув»язненої вкрай зголоднілої й обезсилілої людської маси. Повільно й незугарно збивалась вона в густу купу. Нечипір не міг встояти на ногах. Присів на засніжену чужу землю, аж тут як тут конвоїр:

— Це тобі, хохол, не родная нєнька — це тобі Ягринлаг...

Нечипір, посапуючи і по-старечому спираючись на руки, звівся на ноги.

— Собирайтеся і до бараків! — пролунала загальна команда.

Довгі приземкуваті бараки, побудовані на палях і згори залиті смолою, нагадували чорні труни, виструнчені довгими рівними рядами. Навколо колючий гострий дріт і вежі з вартовими, а під ногами булькотіла драглиста болотяна земля. Сірі хмари довкола пливли низько, немов голів черкаючись, мовби погрожували всіх затиснути до землі. На обрії маревіли низькорослі карликові берези й сосни і зоддалік чувся грізний гуркіт морських хвиль. Хвилі сичавими гадюками наповзали на берег, викидаючи тюленів. Тюлені розгублено озиралися увсібіч, скиглячи голодними беззахисними цуценятами. Ніби цураючись зоднаковілих бараків, на пригіркові самотньо й сумно стояла невеличка дерев’яна церковка. Щороку влітку з Соловецьких монастирів приїжджають сюди священники й монахи, дзвонять у дзвони, здається, на весь ошалілий і грішний світ; в храмі запалювали свічі, справляючи поминки по молодому боярину Юрію, що колись тут купався й потонув. Поки була живою, їздила сюди його стара, вбита горем мати. Ставала на коліна перед Христовим розп»яттям, аби виплакатися вволю за своєю єдиною кровиною, потім ішла на берег моря і довго заніміло вдивлялась у морську незбагненну глибінь.

Почалося лагерне життя. В чотири ранку підйом, двогодинна перевірка на морозі й колючому, аж пекучому, холодному вітрові. Згодом снідали. Сніданок — це шмат хліба й черпак юшки з риб»ячих патрохів. По цьому гнали каторжників на півдобовий лісоповал. Після роботи, як і заведено, шмон перед вахтою. Вечеря, перевірка, а о десятій відбій. Лише шість годин для відпочинку. Заснути б і не встати від такого життя ...

За сім років перебування за колючим дротом Нечипір Петренко став невпізнанним: згорбився, збочився, постарів і посивів як лунь. Глянеш на нього: щоки запали, очі ніби місячне сяйво пожовклі і збляклі, як у незрячого. Молодий чоловік Нечипір, а дивишся на нього — хирлявий дідок. І кашель його мучив— доконував. Але ж на ще більшу біду, провалився Нечипір Петренко по шию в багно крижане. Змокрів до рубця, пробувши на собачому морозі до кінця зміни. Всю ніч марив, тіло вогнем палахкотіло. Ранком відпросився у санітарну частину. Став у чергу й чекає на допомогу медицини разом з іншими. З»явився лікар-енкаведист. Люто: «Геть, придурки, звідси, щоб і духу вашого тут не було. Ховаєтесь від роботи, як собаки від мух...»

— Я нікуди не піду, поки й не вмру отут... — простогнав Нечипір Петренко.

— Ану, заходь — вивідаємо твою хитрість.— Мерщій під руку градусник. Температура зашкалювала за сорок. — Чого це ти наковтався, стерво?

— Ви б ще так ковтали і не виковтували...

— Відправляйся в барак до туберкульозників — поп’єш хлористого кальцію, бо вже, видать, на той світ тобі дорога стелеться...

Знемагаючи від болю, майже не пам’ятаючи себе, Нечипір добрів до бараку, набитого тяжко хворими. Не живуть тут люди — доживають у страшному холодові й сирості. Кожен ранок мертвих звідси виносять. Чіпляючи до ніг бирку; вантажать на гарбу — і на кладовище. «Невже і мені хана...» — думалось у приреченому відчаї. Аж тут від матері лист, мов промінь Божий. «Синочку мій рідний, — зверталася мати. — Дев»ятого лютого відзначала я твої минини — тридцятиліття. Благала Бога, щоб послав мені щастя зустрітися з тобою, побачити тебе і, якщо його ласка, то й умерти. Готовлю тобі маленьку посилочку, а ти кріпись, не падай духом і не забувай, що в тебе є мама...»

І надія враз ожила в Нечипоровому серці від материного листа. Ні, він таки викріпить, він таки не вмре.

І вже дожив Нечипір до березня. Надворі тепліло. Вранці Нечипір вийшов з барака. Бачить, до нього ув»язнений, з яким заприятелював у тюрмі, поспішає до нього і щось кричить радо. Підбіг, ухопив Нечипора за руку:

— Сталін помер! Катюга усесвітній здох...

Це був чи на найщасливіший для Нечипора Петренка день.

...До звільнення лишався ще рік. І його треба було ще пережити.

 

Олесь ВОЛЯ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com