Правда за нами

1947 року польський шовіністичний уряд скоїв один зі своїх найкривавіших злочинів проти українців Закерзоння, назвавши злочинну операцію словом «Вісла», в якій близько 150 тис. українців були насильно вивезені з етнічних батьківських земель на території, що відійшли до Польщі в Помор’ї та Східній Прусії.

У Закерзонні діяла західна частина Української повстанчої армії. Вона воювала проти польських окупантів за незалежність України. Ця частина УПА була не дуже велика (до 6 тис.вояків), але добре організована і під добрим командуванням. Завдяки активній підтримці населення втрати в боях постійно поповнювалися, були свої підпільні шпиталі і добре працювала розвідка. 1947 року польська влада прийшла до висновку, що без переселення українського населення розбити УПА вона неспроможна і тоді спланувала і скоїла акт геноциду — виселила все населеня цих земель на захід.

Ще 2002 року у Верховній Раді України з’явилися два законопроекти (Л. Лук’яненка і С.Стецько) про відновлення справедливості щодо борців за волю України. Законопроекти передбачали зміну радянської негативної оцінки діяльності ОУН-УПА на позитивну. Обидва законопроекти не набрали 226 голосів і не були включені до порядку денного сесії Верховної Ради. Тим не менше, польські шовіністи помітили ці законопроекти і, зневажаючи суверенітет української держави, почали протидію: створили «Загальнопольський комітет від­знааачення 60-річчя людиновбивства польського населення Східних теренів (Кресів), скоєного 1939-1947 років ОУН-УПА». Керівником Комітету обрали пана Яна Невинського.

Комітет написав звернення до парламенту, президенту і уряду Польщі із закликом втрутитися у внутрішні справи Украни і не дати Верховній Раді ухвалити закон з позитивною оцінкою ОУН-УПА.

Звернення характеризує українські організації і події вкрай неправдиво, необ’єктивно і явно в антиукраїнському дусі. Воно закликає парламент Польщі однозначно засудити ОУН-УПА та дивізію «СС-Галичина» як «людиновбивчі».

По-перше, дивізія «СС-Галичина» має зовсім іншу від ОУН-УПА історію і ставити їх поруч як однознач­ні можна або від незнання (у чому навряд чи можна запідозрити авторів Звернення) або зі злого умислу: щоб представити ОУН-УПА за німецьких союзників, чим вони аж ніяк не були.

Друге, ідейний засновок Звернення Комітету Невинського такий: Волинь — польська земля. Убивання польського населення відбулося, пише Комітет, на «Кресах Всхо­д­ніх» (Східні терени). Східні терени означає східні терени Польщі, отже Волинь —не українська земля, а східні регіони Польщі! Це означає, що Комітет, по-перше, не визнає Волинь за українську територію; по-друге, не визнає факт польської окупації частини української території; по-третє, Комітет боротьбу ОУН-УПА вважає не боротьбою проти польської окупації, а внутріпольською боротьбою кримінального характеру, що була спричинена етнічними суперечностями. Таким чином, для цієї частини поль­ського населення 60-ти років виявилося недостатніми, щоб визнати за українцями право на державний суверенітет над Волинню. Для них Волинь — це польські «Східні терени». Цим світоглядом просякнуте все Звернення Комітету Невинського.

Щоб правильно розуміти справжні польські наміри певних кіл поль­ського суспільства, треба знати їхню літературу, їхню менталь­ність, реальну історію взаємин України з Поль­щею. На жаль, провідна верства української держави таких знань покищо має недостатньо, того не вміє захищати українські національні інтереси у взаєминах з Польщею. Яскравим прикладом позаісторичного підходу був проект спіль­ної україно-польської заяви з нагоди 60-ї річниці волинських подій. Трагедією ці події є для поль­ської імперської свідо­мості і зовсім не є трагедією для української нації. Навпаки, усунення з української Землі поль­ської п’ятої колони, є величезне благо, величезна перемога української нації. До цієї перемоги нація прагнула всі століття колоніяльного існування, того радіймо, що цю проблему розв’язали наші батьки (попереднє покоління) і тим звільнили нас (наступне покоління) для інших державотворчих справ.

Шкода, що польські окупанти почали вбивати мирних українців різного віку і статі й примусили українських селян взятися за зброю для самооборони. Шкода, що вони почали етнічну частку Волині і спровокували українців на збройну відповідь.

Я не оплакую жертви загарбників. Мені не жаль німців, що поклали свої голови в українській землі, не жаль татарів і турків, що лягли трупом від козацької шаблі, не жаль московитів, що полягли в 17 сто­літті під Конотопом і в 20 сторіччі в Західній Україні. Мені жаль своїх, що загинули в бою за національну свободу. Проте світ так влаштований, що коли нація хоче мати свободу і незалежність, вона повинна бути готова платити за цю свободу життями своїх синів.

Ці жертви завжди мен­ші від тих жертв, яких зазнає окупований народ. І це ми з Вами знаємо на прикладах власної історії: в бою з московськими загарбниками згинуло в тисячу разів менше українців, аніж згинуло від голодоморів та інших репресій жахливого окупаційного режиму.

Не розповідатиму фа­ктів війни поляків проти українців. Наведу пару цитат історика Ігоря Кічака, що показують політичну ідеологію, яка штовхала поляків чинити злочини проти українців: «Під час першої окупації Західної України більшовиками т. зв. Головний орган поль­ського шовіністичного підпілля (Начельни комітет визволєня Кресув всход­ніх) видав 30 березня 1940 року інструкцію для поляків із вказівками, що і як треба робити, щоб за допомогою совітської влади досягти поставленої мети, яка наголошувала, що «на кресах всходніх мусі знікноць вшелькі сьляд українізму«.

Під час німецької окупації еміграційний поль­ський уряд у Лондоні дав указівку розгорнути на землях західної України збройне підпілля Армії Крайової, яке напередодні повернення совітських військ мало захопити владу й проголосити тут від­новлення довоєнної Поль­ської держави. Польський публіцист Станіслав Вро­ньський 1964 року ствердив: «Якби не було в тому часі програми і дій АК, спрямованих до повного приєднання тих земель до Польщі, сама пам’ять про національний і поміщицький гніт з міжвоєнного періоду не була в стані викликати тих масових винищень польської людності«. А власне, польські села стали базою зорганізованих у них збройних загонів АК… Ці польські відділи отримували від німецької влади зброю ніби для самооборони від совітських партизанів і УПА, але насправді співпрацювали з більшовицькими загонами. Для прикладу: комендант польського відділу в с. Пшебраже Генрик Цибульський у своїх спогадах «Червоне ноце» пише: «Зголосився до мене керівник совітського відділу капітан Коваленко і запропонував проведення спільного нападу на упівське село Омелько. Пристав я на це без хвилини вагання». То хто почав війну між укрраїнцями й поляками, хто планував винищення впень українства і почав здійснювати цю програму, причому не гребував співпрацею з радянськими партизанами?!

«Про польські втрати пише Ігор Кічак у тій же статті, де йдеться у показаних кінофільмах: в одному про 200 тисяч убитих, в другому — 100 тисяч. Але у двотомній книжці В. і Е. Семашків, виданій у Варшаві 2000 року, в таблиці жертв за 1943 рік поміщено достовірну інформацію про 18186 — 18208 убитих». Причому слід мати на увазі, що число жертв значно збільшено провокаційною діяльністю радянської комуністичної влади. Доказ: нападом на село Павлівку керував сотенний Левочко, який з поверненням радянської влади виявився капітаном НКВС!

Запрошую тих, хто хоче знати правду про україн­сько-польські взаємини, прочитати праці Б.Жуківа «Нищення церков на Холм­щині в 1938 році» (передрук з Краківсього «Україн­ського видавництва 1940 р.; праці проф. В.Сергійчука «Трагедія Волині» (Українська видавнича Спілка, Київ-2003); та «Поляки на Волині у роки Другої світової війни» (Укр. Вид.спілка, Київ-2003); працю О. Денищука «Злочини поль­ських шовіністів на Волині» — Книга перша Рівненська область. (Рівне-2003).

Поляки мають комітет під назвою «Загальнопольський громадський комітет відзначення 60-річ­чя людиновбивства поль­ського населення Східних теренів (креслів), скоєного 1939—1947 років ОУН—УПА».

Зверніть увагу на останню абревіатуру. По-перше, УПА створена 14.10.1942 року і, таким чином, у 1939 році не діяла. По-друге, хоча автори заяви в назві Комітету закидують українцям звинувачення за 8 років проте по суті говорять тільки про події 1943 року. По-третє, нелогічно вихоплювати події 1943 року і окремо їх розглядати. Логічно і діалектично їх покласти в хронологічний ряд попередніх і наступних україн­сько-польських взаємин бодай від 1-ї світової війни і розглянути основні події за цей час:

— створення на українських землях польської верстви осадників;

— участь п’ятьох тисяч поляків у придушенні Закарпатської України 1938-1939 років;

— придушення національно-визвольного руху ОУН та інших патріотичних організацій і роль (та жертви) концтабору Берези Картузької у міжвоєнний період;

— співпраця польських формацій з німецькою окупаційною владою у боротьбі проти ОУН-УПА в період 2-ї світової війни;

— поділ пактом Молотова—Ріббентропа, а пі­зніше Сталіним і його союзниками в 2-й світовій війні української етнічної території і передача Поль­щі Під­ляш­шя, Холмщини й Лемківщини та наступна в 1947 році депортація українців зі своїх етнічних земель на захід Польщі (Акція «Вісла»).

Післявоєнні десятиріччя україно-польських взаємин позначені однобокістю: Україна дозволила полякам відкрити в Україні понад п’ятьсот костелів, українці мали один кафедральний собор у Перемишлі і той поляки намагалися закрити.

Верховне католицьке керівництво намагалося заборонити місіонерську діяльність Української греко-католицької церкви на сході України натомість заохочувало туди своє місіонерство.

Поляки звикли зверхньо дивитися на українців. Звідси вирази: «трагедія польського населення на Волині і в Галичині». Але ж трагедію поляків, яких вбивали і виганяли з місць їхнього проживання збро­йні формування українців, супроводжували рівно ж страждання українського мирного населення — жертв поль­ських збройних акцій. Ці події були трагедією для обох наших народів.

Розвиток європейських народів відбувався таким чином, що зі споріднених племен формувалися нації. Етнічні межі розселення перетворювалися в державні кордони. Історично виробився принцип міжнародного права: державні кордони мають збі­гатися з етнічними межами розселення націй. Яс­на річ, теоретичний принцип на практиці не завжди здійсненний у чистому вигляді, але саме він є критерієм справедливого розмежування держав.

Коли в міжнародному праві виробили принцип права націй на самовизначення, то тим самим загарбання чужої території було визнане за несправедливе і незаконне. Тому утримування Польщею українських етнічних теренів Подляшшя, Холмщини й Лемківщини є несправедливе.

У міжнародному праві «Державна територія — це частина земної кулі, що правомірно перебуває під суверенітетом певної держави».

Західні українські зе­млі передала Польщі Паризька мирна конференція 1919 року. Вона керувалася швидкопленними політиканськими міркуваннями кінця 1-ї світової війни, а не засадами справедливості.

1919-1921 років у наслідок радянсько-поль­ської війни за Ризьким договором Західно-українські землі (Галичина, Холмщина, Підляшшя, західна частина Волині й західна частина Полісся) опинилися під польською окупацією.

Позаяк відповідно до сучасного міжнародного права загарбання чужої території не робить її власністю загарбника, причину незалежно від часу утримання її загарбником, то й імперіялістичні акти 1919 та 1921 року не перетворили українські західні землі у польську державну територію. Вони є окуповані Польщею україн­ські землі.

Женевські конвенції 1949 року встановили:

«в) Окупована територія визнана дозволеним театром військових дій партизанів, тобто населення, що взялося за зброю для боротьби супроти окупантів». (Міжнародне право, Москва, 1982 р., с. 515).

Таким чином українці західних теренів законно повстали проти польських окупантів. Міжнародне право захищає наших повстанців і наше повстале населення, а не польських окупантів. Тому несправедливо й принизливо просити в поляків вибачення.

Тільки втративши геть чисто почуття гордості й національної гідности, можна йти на це. Навпаки, принцип справедливості має спонукати українців до започаткування процесу встановлення справедливості у взаєминах України з Польщею, що передбачає:

— визнання Польщею факту геноциду Західноукраїнського населення (акція «Вісла»);

— необхідність матеріальної і моральної компенсації жертвам геноциду та їхнім спадкоємцям;

— повернення україн­ських територій Україні.

Тільки після розв‘язання цих проблем і встановлення справедливости у взаєминах двох націй був би створений надійний грунт для добрих і дружних взаємин для майбутніх поколінь обох націй.

Колишній Президент Польщі Лех Валенса сказав: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі». Ці слова означають, що якщо Росії вдасться упокорити Україну, то вона візьметься й за Польщу. А як Польща діяла в минулому? Вона не підтримувала мирні взаємини з Україною для успішної оборони від Москви, а ділила з Москвою Україну. І хіба не видно, куди спрямовані мрії частини сучасної поль­ської інтелігенції, сучасне польське східне місіонерство?

Світ розвивається ве­ль­ми динамічно і хіба не видно, що сучасні процеси формують початки зовсім нової політичної карти віту. На горизонті бовваніє небезпека створення світового уряду, неофіційного, прихованого, проте надзвичайно потужнього. Глобалізація як об’єктивний процес, потенційно сприяє цьому і якщо їй не буде протиставлений усвідомлений курс на збереження духовних цінностей європейської цивілізації, то ідея світового уряду може набути характеру реальної ймовірности. Творці й керманичі світових корпорацій з їхніми глобалістичними політичними намірами — ось небезпека державному сувернітету, що в недалекому майбутньому перевершить небезпеку російського імперіалізму. Це сила, що зростає. Російський же імперіалізм занепадає. Неминучість його занепаду в тому, що він можливий в умовах диктатури й закритості від світу й неможливий в умовах демократії й відкритості, а саме це утвержується теперішнім потужним рухом технічного, наукового й ідейного розвитку світу. Це означає, що стратегія політики на зміцнення української державності як необхідної умови матеріального добробуту й духовного розквіту нації має бути спрямована на піднесення національної свідомості й ідейну консолідацію нації. Не стільки маневри в коридорах влади та дипломатична гра з сусідами, як ідейна консолідація нації гарантує зміц­нення державності. Цьому сприяє принципове від­стоювання українських ін­тересів, української чести й гідности, української історичної правди.

 

 

Левко Лук’яненко