Так, треба вчитись так, як треба!

Постанова Донецької міськради щодо вивчення історії в школах міста ідеально лягає в рамки нашої рубрики. Шкода лише, що дискусія навколо цього документу, на нашу думку, одразу пішла в «не ту стєпь». Не в донецьку — і взагалі ні в яку. Замість аргументів залунали заяложені кліше: «нема їм чого робить, не лізьте не в свої справи» і, звісно ж, «все це рука Москви».

Тож спробуємо об’єк­тивно розглянути цю ситуацію, свідомо відкинувши її політичну складову. Бо, як відомо, в заполітизованій Україні вміють відшукати негатив і компромат навіть у табличці множення. Не кажучи вже про Закон Ома.

До речі, вищезгаданий Закон пом’янув у своїй репліці автор розкритикованого на Міськраді підручника: «Так це завтра депутати змусять нас переписати Закон Ома?»

Відповідаємо: доведеться переписувати, за умови, якщо невдовзі новий геніальний український юнак-математик рівня легендарного академіка Остроградського виведе революційні формули, що змінять наш усталений віками погляд на певні закони фізики. Чому згаданий саме Остроградський? Та тому, що на основі його формул ще одна геніальна слов’янська дитина — хорватка Мілєва Марич — вибудувала теорію відносності, яку потім безсоромно привласнив собі її зрадливий коханець.

Тепер щодо «а то не ваша справа». Ми чомусь забули, що кожен депутат — це, перш за все, батько чи матір. І донецькі народні обранці, схоже, на відміну від освітянських чиновників, проймаються вже зараз дуже важливою проблемою. Річ у тім, що не встигнемо ми відсудитись за Євро-2012, як українські школи перейдуть на профільне навчання у старших класах. І тоді історія в класах гуманітарного циклу стане основним предметом.

Тепер щодо конкретних пропозицій авторів постанови. Що крамольного є в заклику розширити вивчення історії свого регіону? Дозволимо собі нагадати, що ще в 20-х роках минулого століття нарком освіти Скрипник, якого справедливо вважають одним із ідеологів українського «розстріляного» Відродження, запропонував щоб у кожній губернії, а як є можливість, то й у кожному повіті вчителі самі укладали підручники і програми, перш за все, з гуманітарного циклу, враховуючи особливості регіонів. Це вже після Великого Голодомору в СРСР адміністративно ввели єдині підручники для всіх шкіл і республік. Нам доводилося бачити, приміром, виданий у Кам’янець-Подільському підручник біології, який і досі можна вважати шедевром екологічного виховання дітей.

Що страшного є у заклику детальніше подати донецьким школярам історію самопроголошеної в 1918-му році Донецько-Криворізької Радянської Республіки? Абсолютно нічого. Як, до речі, варто було би школярам Одещини дізнатись, яким таким робом на початку 20-х років частина їхнього рідного краю раптом стала Молдавською АРСР (нині це самопроголошене Придністров’я). І вже на рівні історичного детективу варто подати саме донецьким підліткам трагічну історію аж трьох українських державотворень на території сусідньої Кубані в роки Громадянської війни. Йдеться про забуті нині Незалежну Українську Кубанську Республіку, Кубанську Радянську Республіку і Кубанську Козацьку Автономію в рамках Білогвардійської республіки Півдня Росії. Особливо повчальним має бути фінал цього роздраю та доля трьох лідерів Української Кубані — червоний диктатор командарм Сорокін стратив свого найближчого соратника командарма Кочубея і невдовзі сам був розстріляний московськими чекістами, після чого Червона Кубань захлинулась у крові. Незалежну Українську Республіку підступно знищили білогвардійці, а її лідерів публічно повісили. Лідер білогвардійської «автономії» генерал Шкуро зустрів свій ганебний фінал у гаражі МДБ СРСР у 1946-му році, де його повісили після короткої пародії на суд.

Можна ще багато говорити на цю тему і наводити численні приклади, але нас стримує обсяг рубрики. Дискутувати треба, бо без чіткого знання не лише довільно вибраних фактів, а й аналізу всіх аргументів і контраргументів історії, неможливо дати відповідь на чимало пекучих питань сьогодення. Тож дискусія конче необхідна. Але без політиканства.

В.Н.