Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Система, яка робить вільних рабами

Двадцять шість років тому я пішов працювати вчителем в школу. У моєму дипломі написано, що я є викладачем англійської мови і літератури, але це не зовсім те, чим я займаюся. Я вчу дітей тому, що вважає важливим і потрібним шкільна державна система. У різних штатах США діють різні учбові плани, їх вміст деколи сильно відрізняється один від одного, але є сім предметів, які викладаються скрізь. Ці предмети складають реальний національний учбовий план, який впливає на дітей в набагато більшій мірі, ніж ви можете собі уявити.

Безсистемність і хаос

Перший урок, який я даю дітям, — це урок безсистемності. Все, чому я учу їх, дається поза всяким контекстом. Ніщо ні з чим не пов’язане. Я розповідаю їм про рух планет по орбітах, про закон великих чисел і про рабство. Я викладаю їм креслення, танці, гімнастику, хоровий спів. Я учу їх, як вести- себе при появі несподіваних гостей, а також, як поводитися з незнайомими людьми. Я учу їх поведінці при пожежі, учу мовам комп’ютерного програмування, учу умінню проходить стандартизовані тести. Я даю їм досвід вікової сегрегації, що не має нічого спільного з реальним життям... Що я маю на увазі?

При найближчому розгляді навіть в кращих школах вміст і структура учбових планів страждають відсутністю логіки, вони повні внутрішніх протиріч. На щастя, діти не можуть висловити ту розгубленість і роздратування, які вони випробовують від нав’язуваного ним під маркою якісної освіти постійного порушення природного порядку речей. Метою шкільної системи є формування у дітей поверхневого лексикону з області економіки, соціології, природних наук і так далі, а не реальній захопленості чимось конкретним. Але якісна освіта передбачає глибоке вивчення чого б то не було.

Здорові люди шукають сенс, а не набір незв’язних фактів, і освіта дає їм можливість обробляти інформацію і знаходити в ній сенс. Вікове прагнення людини до пошуку сенсу насилу є видимим за клапттковою ковдрою шкільної програми і одержимістю школи фактами і теоріями. Це не так видно в початковій школі, де освітня система, заснована на простих закликах «давайте зробимо це», що передбачає деякий сенс.

Уявіть собі природні послідовності — народження і розвиток людини; рух сонця від сходу до заходу; дії древніх селян, ковалів, чоботарів; приготування святкового столу до Різдва — кожен етап гармонує з іншими етапами, виправдовує себе, обумовлюється минулим і визначає майбутнє Шкільний же розпорядок — ненормальний. У нім не закладено жодного сенсу. Лише подекуди вчитель наважиться критикувати шкільні догми, оскільки все повинно прийматися в тому вигляді, в якому є кимось закладено.

Я викладаю повну незв’язність, найдрібнішу роздробленість, протилежну до єдності цілого. В світі, де домашнє вогнище стає фікцією через надмірну зайнятість батьків, стає дедалі важче підтримувати нормальний родинний порядок. І до цього додається ще хаотичність у школі, яка учить дітей приймати хаос як неминучість і долю. І це — перший предмет, який я викладаю.

 
Сепарація і розділення

Я учу дітей тому, що вони повинні залишатися в тому класі, в який їх визначили. Я не знаю, хто розподіляє дітей по класах, але вони пронумеровані, як бройлери на птахофабриці. Отже, якщо комусь удасться вислизнути, він тут же буде повернений в потрібний клас. Впродовж багатьох років способи розподілу і систематизації дітей так вдосконалили, що важко стало розгледіти реальну людину під тягарем ярликів, які йому навішали. Систематизація і сегментація людей є поширеною і дуже прибутковою справою, проте від мене сенс цієї дії вислизає. Я навіть не розумію, чому батьки дозволяють творити таке зі своїми дітьми.

В будь-якому разі мене, як шкільного вчителя, це не стосується. У моє завдання входить зробити так, щоб дітям подобалося бути замкненими в одному класі з іншими дітьми, що носять схожі ярлики. Або, принаймні, аби вони стійко терпіли це. Якщо я добре впораюся зі своїм завданням, моїм учням навіть не спаде на думку, що вони могли б зараз знаходитися в іншому класі, оскільки я вчу їх заздрити сильнішим учням і зневажати слабших. При такій дисципліні діти самі шикуються по ранжиру. Таким чином, я учу їх, що людей треба ділити на групи.

Проте, я відкрито закликаю дітей добиватися кращих результатів в навчанні і переводжу їх в сильніші групи. Я часто даю їм зрозуміти, що їх майбутні професійні успіхи залежать від їх шкільних оцінок, хоча насправді я переконаний, що це не так. Я ніколи відкрито не брешу але на своєму досвіді переконався, що щирість і викладання в школі по суті своїй несумісні. Результатом сепарації є те, що кожне дитя займає в піраміді певне місце і вирватися з цього кола можна лише випадково. А піраміда ця тужливо нагадує мені піраміду знань жерців Давнього Єгипту і символізуючу рабовласницьку систему суспільства.

 
Байдужість до всього

Третій урок, який я даю дітям, — це урок байдужого ставлення до справи. Фактично я учу дітей не вкладати душу у справу, причому роблю це дуже витончено. Я вимагаю, аби вони повністю віддавалися моїм урокам, підстрибуючи на своїх місцях від нетерпіння, і люто змагалися один з одним за мою увагу. Серце радіє такій поведінці: воно справляє враження на всіх, навіть на мене. Коли я буваю «на висоті», я добиваюся прекрасного прояву ентузіазму. Але коли лунає шкіль­ний дзвінок, я вимагаю, аби діти тут же кинули все, чим ми до цього займалися, і швидко бігли на наступний урок. Вони повинні включатися і вимикатися, як електричний прилад.

Дійсно, шкільні дзвінки учать, що жодна робота не коштує того, аби її завершити, так навіщо глибоко переживати через це? Роки життя за дзвінком привчають до того, що в світі немає нічого, що було б важливішим за дотримання розкладу. Дзвінки знищують минуле і майбутнє і наповнюють будь-який почин байдужістю.

 
Емоційна залежність

Четвертий урок, який я даю дітям, — це урок емоційної залежності. За допомогою зірочок, червоних галочок, посмішок, похмурих поглядів, призів, почестей і покарань я привчаю дітей підпорядковувати свою волю командній системі. Права можуть даруватися людині або бути відібраними якоюсь вищою владою без можливості оскарження, оскільки в школі поняття «прав» не існує — навіть свободи слова.

Звичайно, діти постійно намагаються проявити свою індивідуальність.

Але я швидкий на розправу. Прояв індивідуальності суперечить принципу сепарації і є прокляттям будь-якої класифікаційної системи.

Поширена ситуація: діти відпрошуються з уроку під приводом, що їм потрібно сходити в туалет або просто необхідно попити води. Я знаю, що це не так, але дозволяю їм «обманювати» себе, оскільки це ставить їх в залежність від моєї прихильності — вони не просто роблять щось, а роблять це за дозволом. Хоча, з точки зору здорової логіки, вимушувати дитя просити дозволу сходити в туалет — це приниження. Інколи діти виражають свободу волі, проявляючи гнів, пригніченість або радість без чиєї-небудь санкції. Проте вчителі не можуть визнати за ними право на подібну поведінку; вони можуть дозволити його лише окремим учням як привілей, який може бути відібраний.

 
Інтелектуальна залежність

П’ятий урок, який я даю дітям, — це урок інтелектуальної залежності. Учні чекають, коли вчитель скаже їм, що треба робити. Найважливішим уроком, який отримують діти в школі, є теза про те, що в житті можна і потрібно покладатися на думку інших людей — розумніших. Лише я, вчитель, маю право вирішувати, що саме учитимуть мої діти, вірніше сказати — ті, хто мені платить, приймають рішення, які я потім втілюю в життя. Якщо мені говорять, що еволюція є фактом, а не теорією, я передаю це далі, не міркуючи про це і караючи відступників, які відмовляються думати так, як вважають потрібними начальники від освіти. Право контролювати думки дітей, вирішувати, що саме вони повинні думати, дозволяє мені легко розділяти учнів на «успішних» і «не успішних». Успішні діти думають так, як я їм велю, особливо не чинячи опір і демонструючи навіть деякий ентузіазм. З мільйонів речей, гідних вивчення, я (мої працедавці) вирішую, яким з них ми можемо приділити увагу. Допитливість не відіграє значимої ролі в моїй роботі, цінується лише пристосуванство.

Неуспішні діти чинять опір цьому, саме вони відстоюють право самим вирішувати, що і коли їм учити. Чи може вчитель дозволити їм таку поведінку? Звичайно, ні. На щастя, є випробувані способи зламити волю бунтарів. Складніше йде справа з дітьми, яких підтримують їх батьки. Але таке відбувається дедалі рідше. Жоден із батьків не визнавав, що не права може бути школа, а не їх дитина. Жоден батько за всі двадцять шість років мого викладання! Це не дивно, бо вони засвоїли сім основних предметів нашого учбового плану. Вони прихильні до системи, а не до дитини.

Люди чекають, коли фахівець скаже їм, що треба робити. Не буде перебільшенням сказати, що вся наша економіка залежить від того, наскільки добре засвоєний цей урок. Лише подумайте, що може статися, якщо наші діти не будуть привчені до залежності: соціальні служби навряд чи уціліють. Консультанти і психоаналітики з жахом спостерігатимуть, як вичерпується масив їх клієнтів. Всілякі комерційні розваги, включаючи телебачення, відмиратимуть, у міру того як люди знов вчитимуться розважати себе самі. Ресторани, індустрія напівфабрикатів і готових блюд, а також всілякі інші служби, пов’язані з громадським харчуванням, значно здадуть свої позиції, якщо люди повернуться до домашньої їжі і перестануть покладатися на сторонніх людей у її виборі. Значно скоротиться потреба в юридичних, медичних і інженерних послугах, так само як і в пошитті одягу і навчанні школярів.

Але всього цього можна уникнути, якщо наші школи щорік випускатимуть потоки безпорадних людей. Не кваптеся голосувати за радикальну шкільну реформу, якщо ви хочете як і раніше регулярно отримувати зарплату. Ми побудували систему, засновану на тому, що люди роблять те, що їм говорять, оскільки самі вони вирішити нічого не можуть.

 
Залежність самооцінки від думки оточення

Я учу дітей тому, що їх уявлення про себе визначається думкою тих, хто їх оточує. Наша суспільна система не витримає потоку упевнених в собі людей, тому я учу дітей, що їх самооцінка повинна залежати від думки фахівця. Мої учні постійно піддаються тестуванню і оцінюванню, тестуванню і оцінюванню, і... осуду і приниженню осудом в разі незадовільної оцінки.

Я переконаний, що в складанні звітів про успішність сенсу дуже мало, ці документи змушують дітей робити про себе певні висновки і приймати несамостійні рішення. Умовою існування нашої системи навчання, так само, як і джерелом підтримки комерційної економіки, є негативне і залежне від інших уявлення людей про себе. Самооцінка, що є засадничим чинником будь-якої серйозної філософської системи, повністю ігнорується. Основний урок всіх цих атестацій, оцінок і тестів наступний — дітям не слід довіряти самому собі або своїм батькам, їм слід покладатися на думку дипломованих фахівців. Люди потребують того, аби їм вказували, чого вони варті.

 
Повна підконтрольність

Сьомий урок, який я даю дітям, зводиться до того, що сховатися від зовнішнього контролю неможливо. Адже вони знаходяться під постійним наглядом. У дітей немає особистого простору, немає особистого часу. На перехід з однієї класної кімнати в іншу відводиться рівно триста секунд, аби максимально обмежити неформальне спілкування дітей одне з одним. Заохочується «стукацтво» на однолітків і навіть на власних батьків. Безумовно, я також закликаю і батьків повідомляти мені про які-небудь відхилення в поведінці дітей.

Школа продовжує свій вплив на дитину і удома, задаючи йому домашні завдання, які він обов’язково повинен виконувати, під страхом покарання. Відчуття постійного нагляду поширюється, таким чином, і на домашнє життя, в якому за наявності вільного часу учні могли б почерпнути що-небудь несанкціоноване у своїх батьків, навчитися чому-небудь на власному досвіді або в результаті спостережень за чиєюсь мудрою поведінкою. Нелояльність ідеям шкільного навчання — це те, чого відчайдушно боїться школа, вона сприймається нею як небезпека, завжди готова вирватися назовні.

Постійний нагляд і заперечення права на особистий простір і час означають визнання того факту, що нікому не можна довіряти. Особисте життя дітей фактично є чимось незаконним. Будь-яка свобода — поза законом! Аби зберегти жорстку централізовану владу в сус­пільстві, дітей потрібно тримати під постійним контролем.

Всього лише декілька поколінь назад справи в США йшли зовсім інакше. Оригінальність і різноманітність були поширеним явищем. Наше вільнодумство зробили нас сильними. Соціально-класові кордони можна було легко долати. Наші співгромадяни були упевнені в собі, винахідливі, незалежні у вчинках і думках. Ми були особливими, ми — самі по собі, без всюдисущого уряду, що суне свій ніс у всі аспекти нашого життя.

Суспільство в Сполучених Штатах попало під централізовану владу незадовго до Громадянської війни, а такому суспільству для своєї підтримки потрібна обов’язкова шкільна освіта, що знаходиться в монополії держави. До цього школи не віднімали у людей надто багато часу, і кожен вчився стільки, скільки вважав за потрібне. При цьому люди прекрасно читали і писали. Деякі наукові дослідження вказують на те, що в епоху американської революції письменність серед вільного населення східного побережжя була близька до загальної. Книга Томаса Пейна «Здоровий глузд» розійшлася накладом в 600.000 прим. при населенні в 3.000.000 осіб, з яких 20% були рабами і 50%, — прислугою!

Суть в тому, що мотивованій людині для навчання читанню і арифметиці потрібно лише близько ста годин. Хитрість полягає в тому, аби діждатися, коли людина сама про це попросить, і тоді діяти без зволікання. Мільйони людей самі осягають ці науки, в цьому немає нічого складного. Візьміть підручник п’ятого класу із математики зразка 1850 років, і ви побачите, що його зміст відповідає рівню нинішніх коледжів. Безкінечні крики про необхідність «базових навиків» — це димова завіса, під прикриттям якої школи віднімають у дітей дванадцять років з метою привчити їх бути залежними.

Централізований контроль впливає зараз на все — на одяг, їжу, розваги, роботу. Наркоманія, суїцид, розлучення, насильство і жорстокість є наслідками дегуманізації нашого життя, наслідком зниження ролі особи. І все це викликано централізацією влади. Школа позбавляє наших дітей можливості брати активну участь в суспільному житті — по суті, вона знищує саме це суспільне життя, передаючи виховання дітей дипломованим фахівцям. В результаті наші діти не можуть вирости повноцінними. Школа в тому вигляді, в якому вона зараз існує, є стовпом певної моделі соціального пристрою. Ця модель прирікає більшість людей на те, аби вони були всього лише каменями в піраміді, що звужується у міру наближення до верхівки влади. Школа — це структура, покликана показати неминучість подібного пірамідального суспільства.

Ми зрадили демократії, відродивши до життя загальну субординацію.

Сучасні дебати відносно необхідності єдиного національного учбового плану є профанацією. Такий єдиний учбовий план вже існує і полягає в тих семи предметах, які я тільки що описав. Результатом його впровадження є фізичний, моральний і інтелектуальний параліч. Жодне наповнення учбового плану вмістом не зможе переважити його страхітливої дії. Зрозумійте, що вміст шкільної системи освіти вторинний. Первинна в системі освіти методика побудови учбового процесу.

Школи учать саме тому, чому вони покликані учити: як бути хорошим єгиптянином і залишатися на своєму місці в піраміді знань — піраміді рабства.

Проте, ми можемо вибирати, як виховувати нашу молодь. Ми — не раби системи. Ми б це побачили, якби шукали сенс свого життя там, де цей сенс криється: у сім’ї, в друзях, в зміні пір року, в природі, в допитливості, в щедрості, в співчутті і взаємодопомозі, в порядності і незалежності, в особистому просторі і коханні. Ми були б тоді настільки самодостатні, що не потребували б навіть того матеріального «достатку», про який, на наполегливу думку наших глобальних «експертів», нам слід постійно турбуватися.

 
М.Гатто, вчитель (США)
Підготувала Катерина Громницька
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com