ДОПОКИ?!

Нині чимало з тих українців, хто не зчерствів душею і не забув, що таке совість і порядність, запитують себе: де ми перебуваємо сьогодні і в яке завтра прямуємо? Що намагаємося побудувати?

Журналісти з владної кухні вранці і ввечері, по радіо й телебаченню, сурмлять, що — суверенну, незалежну, соборну, правову державу. Можливо, й так, але будуємо її хіба що для окремої купки магнатів, котрі захопили політичну й економічну владу в Україні.

Трохи статистки. Якщо в Німе­ч­чині заробітна плата між найнижчими і найвищими полюсами становить різницю у 6-7 разів, а в цілому по Європі — до десяти разів, то в Україні така різниця сягає декілька тисяч разів.

Через те кіль­ка тисяч родин збагачуються нечуваними темпами, тоді як мільйони простих громадян перебувають за межею бідності.

Ми живемо в ситуації невизначеності, коли, за словами Ліни Костенко, у минулому в нас відніли майбутнє, в майбутньому нам віддадуть минуле.

Нині стало зрозуміло, що після помаранчевих подій з обойми старої влади випав тільки Кучма, вся система управління залишилася старою. А щоб її зберегти надовго, приймаються «демократичні» закони, які захищають не громадян України, а цю систему.

Відтак не дивно, що в країні відсутні дієві механізми за етапами п’ятирічного перебування при владі того чи іншого лідера держави — президента, прем’єр-міністра, голови парламенту. Можливо, варто було б запровадити декілька нескладних технологій, які б дали змогу  у майбутньому відстежувати реальні наслідки діяльності того ж президента та підбивати підсумки наприкінці встановленого законом терміну. А саме:

1. Кожен із кандидатів у Президенти після проходження реєстрації має оприлюднити декларацію про наміри політика, котрий прагне посісти цю високу посаду, щодо зрушень в соціальній та економічній сфері.

2. Після того, як кандидат, вигравши вибори, гоується посісти посаду Президента, він має від імені держави укласти договір між державою і українським народом, а  не обмежитися словесними обіцянками, які ні до чого не зобов’язують.

3. Як доповнення до договору має бути офіційно зафіксований додаток, у якому відображено: рівень інфляції, рівень безробіття, основні показники екномічного зростання, реальні доходи на душу населення, обсяг державного боргу та інші важливі показники, що визначають дієздатність функціонування державних механізмів.

Після закінчення терміну перебування на президент­ській посаді підбивають під­сумки і зіставляють показники положень декларації про наміри та аналізується виконання самого договору між державою та українським народом. Якщо результати президентства гірші, ніж показники до початку вступу на цей пост і не співпадають із узятими на себе зобов’язаннями, то полі­тичний лідер втрачає право висувати свою кандидатуру на другий термін, а ним займається прокуратура.

На мою думку, це був би інститут персональної відповідальності кожного з тих, хто претендує на вищий державний пост. Сьогодні ж посада Президента порівнюється в цьому сенсі з посадою голови колгоспу. Розвалив господарство — і замість гратів переводять працювати в інший колгосп. Розвалив державу — обирають на другий термін, а перший зараховується як прожодження стажування.

Таке стажування дорого коштує народу України протягом вісімнадцяти років новочасної  незалежності. Через те така безвідповідальність породжує аж вісімнадцять претендентів на цю «годівницю». А бажання у претендентів одне: докрасти те, що не докрали попередники. Так думає, напевне, відсотків дев’яносто українців.

Дивлячись на те, що сталося за ці п’ять років після помаранчевих подій, мимоволі задумуєшся: як могло статися, що на тлі загального національного піднесенння до влади прийшло бездарне президентське керівництво в економіці, політиці, в інших важливих питаннях державного будівництва, що привело державу і суспільство в глухий кут занепаду. А щоб прикрити свою недолугість, усе списують на комуністичне минуле, голодомори тридцятих, хоча нині насувається новий мор — вслід за духовним, який настав.

У такий спосіб намагаються викликати співчуття до державних структур, без кінця сурмлячи про здобутки так званої демократії. Вона не відповідає національним інтересам і незрідка розглядає її як тотальну вседозволеність. Відтак в Україні склався симбіоз сил, зацікавлений в слабкій недієздатній аморфній владі. Суспільної думки вона не боїться, а «четверта влада» — в їхніх руках. Їх складові: місцева політична еліта стверджується насамперед економічно, за слабкої центральної влади; злочинний світ, який у перехідний період (у нас він затягнувся надовго) завжди претендує на роль «п’ятої влади». І свого таки добився: нині, як гриби, ростуть підприємства, бізнес яких грунтується на шахрайстві й злодійстві.

Тепер дещо про підбір кадрів, що складають основу будь-якої держави та її розбудову. Прийшли ми з помаранчевих мітингів — і нумо відсовувати вчорашніх спеціалістів-кучмістів. Натомість взяли «демократів»-ющенківців, тих, які найгучнійше й найбільше кричали на Майдані, щоб їх помітили, а не по-справжньому людей спроможних. І що? На жаль, і донині борсаємося, даючи «зелений» так званій тіньовій економіці.

Зараз нація продовжує виставляти за своїх геніїв і талантів простеньких її представників, а то й зовсім сіреньких особистостей — кум, сват, брат, родичі родичів і т.д.). Водночас люди по-справжньому обдаровані, талановиті — беззахисні і через свою делікатність неспроможні протистояти нахабному безсоромному «інтелектуалові». Чимало з них виїжджає в близьке й далеке зарубіжжя, розуміючи, що вони не потрібні сьогоднішній владі. Відтак нині стало навіть не престижно навчатися, щоб стати гарним спеціалістом. А престижно, «із грязі в князі», одержати все одразу й на шару, висловлюючись сучасним сленгом.

Не мовлю тут навіть про те, що нас нині залишилося 46 мільйонів, з них — 16 мільйонів пенсіонерів. От і виходить, що ми поступово перетворюємося на біомасу, з якої наше суспільство навряд чи одержить, сказати б, готовий продукт, який називається нація. А без неї ми ні за п’ятнадцять, ні за сто п’ятдесят років не побудуємо державу на ім’я Україна.

Адже нині Україна йде не шляхом процвітання, а «розігрує» сценарій 1917 року. Лише з тією різницею, що тоді повстання проти економічної несправедливості підготувала й очолила нацменшина, тепер же буде навпаки: більшість повстане проти вкрай знахабнілої  меншини, яка захопила в державі економічну й політичну владу, явила режим економічного терору. Новоспеченим магнатам простимо, що вони не знають законів природи, бо вони мало освічені люди. Але те, що надворі двадцять перше століття, треба знати всім.

М. П.,
викладач історії Київська область

Від редакції. Напевно, що не з усіма думками автора цієї статті можна погодитись, але загострений її тон, сподіваємося, викличе і бажання висловити ваше, шановні співвітчизники, бачення непростого й суперечливого сьогочасся. Тож чекаємо на ваші відгуки, на продовження теми. Поштова й електронна адреса редакції вказана на останній шпальті газети. Пишіть нам.