РАДЯНСЬКИЙ СПОСІБ СМЕРТІ

Ще з піонерського минулого зачепилось у пам’яті прізвище одного з персонажів так званої «Ленініани» — приятельки сім’ї Ульянових по Симбірську мадам Кошкодамової. Пригадується, саме вона повідомила вдові Бланк, що її старших сина і дочку пов’язали у Санкт-Петербурзі за спробу царевбивства. Як донедавна казали, розстрільна стаття. Це вже зараз, на зрілості років раптом замислюєшся: чому симбірська мадам дізналася про все це набагато раніше місцевих жандармів? Справді, чому?

А нещодавно в мандрівках по Інтернет-форумах це чудернацьке прізвище знову сплило з пам’яті. Виявляється, в Ульяновську таємниче згоріла будівля «Кошкодамівської школи», в якій здобував ази знань майбутній вождь світового пролетаріату. Подальші пошуки вивели на сторінки російського сайту «Аргументи тижня».

Спочатку про етимологію прізвища. «Кошкодавами» зневажливо називали на Русі бродячих гицелів, котрі вимінювали у селян за дріб’язок кицьок, душили їх і вичиняли шкірки. Пригадуєте класику: «На польты пойдут для пролетариата». Ми не випадково процитували Булгакова, саме стосовно одного з персонажів «Ленініани».

Мадам Кошкодамова, дещо змінивши непристойне прізвисько предків-живодерів, тримала у Симбірську початкову школу для підготовки майбутніх гімназистів. Взагалі — цікава там підібралася компанія: подружжя Ульянових, подружжя Кошкодамових, а ще подружжя директора гімназії Федора Керенського. А були ще такі собі Петрови, чий син, ровесник Володі, сидів з ним на одній парті, а потім став міністром землеробства Російської Імперії і членом Державної Думи. Ідеальний ґрунт для зростання майбутніх революціонерів!

Вдруге прізвище Кошкодамових виринає в анналах радянської історії в 1917-му році. Такий собі професор-гігієніст Василь Павлович Кошкодамов з протекції В.І.Ульянова-Леніна стає головним санітарним лікарем Петрограду. Йому й належить ідея і наступне втілення радянського способу смерті. Найперше «червоного професора» найбільше турбувало, як прикрити бездіяльність власного відомства. Мешканці Петрограду в роки громадянської війни вимирали так масово, що не вистачало ні лікарень, ані моргів, ані землі на цвинтарях. А от товаришів Леніна і Троцького більше хвилював ідейний бік цієї справи. Церква, бачите, відділена від держави, шляхом психологічного і не тільки психологічного терору кількість вінчань і хрещень вдалося знизити, але ненависні попи монополізували процес прощання з померлими. Панахиди, розумієте, правлять, релігійний дурман своїми кадилами навівають. Треба з цим щось робити.

Отоді в генах професора Кошкодамова спрацював поклик предків-гицелів. І він сформулював гасло: «Крематорій — кафедра безбожництва!». Практичний бік цього богохульства реалізував такий собі Борис Каплун, племінник зловісного шефа Петроградської ЧК Соломона Урицького. В.І.Ульянов-Ленін підтримав ідею відповідним декретом, а Лев Давидович Троцький закликав радянських вождів власним прикладом підтримати радянську кремацію. Парадоксально, але ця його ідея знайшла втілення у вигляді колумбарію в Кремлівській стіні.

Ми недаремно вжили слово «блюзнірство». Бо самими гаслами справа не обмежилася. Каплун особисто водив екскурсії представників громадськості і трудових колективів у перший радянський крематорій — в Петрограді. «Родзинкою» таких акцій була присутність при спаленні тіл померлих. Наш земляк Михайло Кольцов обмовився в одному фейлетоні, що до такого споглядання змушували і родичів покійних. Були випадки інфарктів та інсультів зі смертельним фіналом.

Дивовижно, але весь час, доки ми вивчали діяння Кошкодамова і Каплуна, нас не полишало відчуття, що ми вже з ними десь здибалися. І раптом осінило: це ж класична парочка з булгаковського «Собачого серця» — голова домкому Швондер і відповідальний за санітарну очистку, гицель на генному рівні Шариков.

Фінал був заслужений. В середині 30-х років ленінградський крематорій обладнали найновітнішими німецькими печами, котрі дозволяли спалювати до півтора тисяч трупів за добу. У 1937-му році, з-поміж інших розстріляних ворогів народу, тут кремували і Шарикова-Каплуна. «Червоному професору» пощастило: він помер у 1941-му році своєю смертю, навіть не скуштувавши повною мірою, як його земляки, блокадної пайки.

В.Н.