Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

ЗНАКИ МИНУЛОГО

Географічний центр нашої держави виглядає до екстравагантності незвично неукраїнським. Як ще інакше можна кваліфікувати той факт, що тицьнувши пальцем в середину мапи, читаєш незрозумілу чужинську назву — Кіровоград.

Дітки, яким зараз по 12-14 років, не знають нічого про «дядю Кірова» (Кострікова), що до України не мав ніякого стосунку. Та цією географічною назвою справа не обмежується, бо навколо в області «миготять» назви безлічі Ленінок, Кіровок, Першотравенок, Свердловок, а окрім них, є Ульяновка та увіковічені імена Фрунзе, Петровського та інших. А якщо вийти на вулиці міст і сіл, то можна знепритомніти від швидких обертів в голові, бо на всі 90% все навколо «ленінське», «комуністичне» і «червоне». Та все ж є «зрушення» в напрямку перейменувань, про які одного разу чув від одного з кіровоградських колег журналістів. Він розповів, як знайшовши в переліку вулиць — вулицю Мазепи, він спочатку здивувався, а потім за допомогою плану міста подався на її розшуки. І це йому вдалося, хоча їхати довелося далеченько, аж на саму околицю міста. Вулиця складалася всього з одного будинку і перспективи забудови.

В самому центрі Кіровограда все на своїх старих місцях — і вулиця Леніна, і Кірова, як годиться для такого міста, та вулиці Володарського, Луначарського, Калініна, Фрунзе, Дзержинського, Карла Маркса і проспект Комуністичний. В обласному центрі, що є колискою українського професійного театру, і де налічується близько 750 назв вулиць та провулків, з Україною безпосередньо пов’язано всього 84. Отака шалена «любов до свого» рідного та до неньки України. «В якій державі живемо?»- вигукують час від часу місцеві патріоти, і луна від вигуку губиться в «коридорах влади». «Чия влада в Кіровограді?» — запитують городяни, слідкуючи за ходом перейменувань, і розгублено висловлюють різні здогади.

Випадок з вулицею Івана Мазепи не поодинокий і зовсім невипадковий, а скоріше, мабуть, показовий. В Кіровограді вже більше десяти років насаджується «цікава» доктрина перейменувань, умовами якої є гасло: «новим вулицям — нові імена». Завдяки таким установкам місцева, не дуже українська влада витісняє все українське на околиці міста. В той же час населенню розповідаються байки про дорожнечу вуличних перейменувань. Ще одним прийомом крутійства є обґрунтовання для широкого загалу різних викладок про якісь відсоткові відношення географічних, ботанічних, поіменних та інших класифікацій, яких тільки заманеться назв. Це такі справи з перейменуванням вулиць та провулків, і в той же час двічі робилася і повторюється знову спроба перейменувати сам Кіровоград, але в яку б ви думали назву?! Не більше, не менше, як на «історичну» імперську — Єлизаветград. При цьому все підноситься «під соусом», що це нібито зовсім не ім’я цариці, а ім’я святої Єлизавети. Ідуть молебни, широко афішується Свята Єлизавета, а перейменування міста подається, як «останній шанс врятувати гріховне місто», Якщо це дійсно було так, тоді чому на старому гербі міста не образ святої, а вензель імператриці? На це запитання псевдоісторики відповідь дати не наважуються. Підходяща для цього випадку від­повідь на протязі кількох років ще не підготовлена. Ці «фахівці-історики» розробили і проштовхнули на затвердження «новий герб міста» з зображенням на ньому контуру російської колоніальної фортеці та «вензелем св. Єлизавети». Звичайна нахабна брехня. Святі ніколи не мали вензелів!

Перша хвиля зміни назви обласного центру, вибачте за тавтологію, в центрі України була здійснена українофобами ще в 1992 році. Було розроблено майже геніальний план на черговій сесії міської ради тихенько відмінити рішення... 1924 року про перейменування міста (тобто автоматично повернутись «з Кіровограда в Єлісаветград», проминувши проміжні стадії Кірово та Зіновьєвська). Тоді місцеві націоналісти, яких, до речі, тоді не знайшли, зірвали «геніальну» спробу, шокувавши депутатський корпус відповідного змісту листівками, розповсюдженими в се­сійній залі міської ради. Друга хвиля була здійснена вже в недалеких 1999-2000 роках, приєднавши до «великої загальнонародної ініціативи» ще і «маленьку місцеву». І того разу «народ», навіть місцевий, ніякий та спантеличений заплутати та обдурити не вдалося. Місцевий «квітневий референдум», не зважаючи на листівки та галас російськомовного населення в засобах масової інформації, дав організаторам «нульовий ефект», бо цього разу, нічого не пі­до­зрюючи, комуністи та українські патріоти допомогли один одному. Кожний голосував за своє. «Червоні» за Кіровоград, а українські патріоти та небайдужі за нову українську назву міста.

А чи робилися спроби замінити чужу топоніміку в середині міста? Були, і не одноразові, але працювала «дуже кваліфікована комісія», що складалася з певної, необхідної для успіху кількості крутіїв науковців, які з року в рік давали «необхідні» рекомендації, завдяки яким справа перейменувань просто заклякла на місці на довгі десять і більше років української незалежності. Рекомендації комісії було до того науковими, що майже все українське зробили якимось недоречним. Для прикладу слід зазначити, що перейменовано ледве вісім вулиць і з’явилося лише одне українське ім’я — Маланюка, і при тому з великими боями, бо зважили лише на постанову Кабміну. Як би не згаданий документ, то «буржуазний націоналіст» Маланюк не мав би ні вулиці, ні премії свого імені, ні згадки на малій батьківщині.

З малої, на перший погляд нічим непримітної справи української топоніміки починається і зовсім велике. Уявіть собі картину, коли виходить вранці людина на вулицю, а їй вмикають «червону читанку», завдяки якій в очах мерехтять назви: Ленін (виходить тут ще зовсім живий), Карл Маркс, жовтнева революція, герої Сталінграда (не Чорнобилю чи космосу), Дзержинський, губитель рідного батька Павлік Морозов та імена подібних переліченим «великих українців». В центрі самого Кіровограда ця веселка розчиняє в собі три українських прі­звища — Гоголя, Маланюка та Шевченка. Зовсім «не густо», як кажуть за пів­нічним кордоном. «Рябить» в очах у нас, у наших дітей і в наших онуків, і не дай Боже, щоб до цієї ганьби дожили наші правнуки. Механізм зміни назв вулиць у міськвиконкомі запрограмовано на незмін­ність. З цією метою створили «зовсім свою» топонімічну комісію та «передрали» в одному з міст на сході держави «Положення про перейменування». Згідно з цим диво-документом, на який посилаються при «диспутах» з українськими патріотами, перейменовувати можна лише через десять років після події або смерті особи. В зв’язку з цим відомий український поет Валерій Гончаренко, тепер вже після своєї фізичної смерті, вимушений буде «простояти» в черзі згаданий термін на «свою вулицю».

Можливо, хтось в Кіровограді ще чекає зміни влади, або місцева влада готує великий подарунок до якоїсь річниці незалежності у вигляді площі або вулиці? Але, не чекаючи ювілейної дати, просто до чергового дня міста вичистили до блиску пам’ятник Кірову за 5000 гривень (з повідомлень в місцевій пресі) та ще одному «українцю-державнику» Леніну. На це знайшли гроші і можливість їх витрачати. Одне слово (вірніше два) — «червоний пояс» на українському горлі.

Замислюєшся про такий стан справ, і жах охоплює. Невже ми ніякі люди на ніякій землі? Є у цієї землі справжнє власне ім’я, і дехто з нас навіть, не одягнувши шаровари, все ж наважується називати себе українцем. Багатьом іншим сміливості вистачає лише їсти сало та борщ. «Неукраїнська Україна» — інших слів тут підібрати важко. Місцеві рухівці мляві та сварливі лише між собою і лише зараз починають чітко усвідомлювати, що їх поставили в становище «гостя у власній хаті». Прикро вражає ще те, що містом бігають «натовпи хохлів» (навіть з депутатськими значками), що городять маячню про повернення місту «історичної російської назви». В той же час джерела, про назву Новокозачин, що мало поселення, ще у 1755 році, спритно замовчуються. Патріоти, кожний з своїм проектом назви, яких майже десять, чубляться один з одним. Вся їх енергія поки, що іде лише на ворожнечу, а не на який-небудь конкретний конструктивний план дій в питанні нових перейменувань. Невже патріоти здатні гуртуватися лише за гратами або в таборах? Живемо в часі, коли табір навколо з вище наведених назв вулиць, провулків, міст і сіл. Виникла велика «зона» відчуження від української незалежності та реалій потреби в змінах. Якщо комусь минуле дуже миле серцю і таке ностальгійне, то після остаточної і неминучої перемоги справжнім українцям слід зробити тим «ностальгенам» подарунок чи джентльменську поступку, зарезервувавши саме для них (лише для нових вулиць) 5% назв — «провулок дешевої ковбаси», «вулиця інвалідів перебудови», «тупик ворогів Степана Бандери» та «майдан утопічного комунізму». Хай їм буде ця «зона» чи маленький «заповідник» на згадку про славне минуле, в якому було місце для голодоморів та репресій.

Анатолій Авдєєв
narodnapravda

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com