ЗА БІЛОРУСЬКУ ЗАМОВИТИ СЛОВО

Я до всіх мов завжди cтавився з повагою, це було закладено моїм вихованням, культивувалося в нашій багатонаціональній родині, де вільно говорили чотирма мовами.

Проте, лише за білоруське слово впродовж всього XIX сторіччя карали моїх предків. В 1920-і роки судили моїх бабусь і дідусів, звинувачуючи в націоналізмі. В Білорусі XXI-го століття, за білоруську мову тихо убили ще одного з роду Довнарів.

Я підозрюю, що однією з причин чергового злочину над одним з Довнарів стало те, що хлопець розносив газети білоруською мовою, яка у нас залишається символом опозиції. Отож, знову настали часи, коли «за мову» можна і на той світ відправитися: луплять по голові в під’їзді свого ж будинку, а потім доводять за допомогою судів, що це «нещасний випадок».

Нині в Білорусі не залишилося жодного вищого навчального закладу, де б викладання велося тільки білоруською. Чотири роки тому був закритий в Мінську останній «білоруський ліцей».

За білоруську в наші дні солдатові Франаку Вячорке загрожували кримінальною справою (він писав щоденник рідною мовою). Білоруська зникає з усіх офіційних сфер діяльності республіки, засобів масової інформації, телебачення, театру. Президент Білорусі не говорить мовою предків. Культурна політика, що здійснюється в незалежній державі Білорусь, веде до зникнення рідної мови, нації і, врешті, приведе до втрати суверенітету.

Придушення державною машиною Російської імперії білоруської мови протягом XIX сторіччя дає свої плоди і нині.

За радянський період з’явилося небагато літераторів і поетів європейського рівня. Класики нашої мови народні поети - Янка Купала і Якуб Колас були стерилізовані й роздавлені більшовицьким виховним режимом. «Сталінська національна політика» тримала за горло всіх співців білоруського народу, даючи їм лише попискувати в нескінченних одах про «генія всіх часів і народів».

Радянізація та русифікація Білорусі досягла апогею у післявоєнні сорокові.

За використання білоруської мови знову почали «заганяти за Можай». Білоруська мова дозувалася, нормативні особливості мови, її лексика, фонетика й орфографія часто визначалися думкою російських фахівців. Мову видавлювали цілеспрямовано. Спочатку, в двадцяті роки, її прибрали з радянських установ, потім, у тридцяті, з вищої школи, а після війни, в п’ятдесяті, дісталися і до середніх шкіл.

До другої світової війни в столиці республіки, в Мінську, було близько 200 середніх шкіл, близько половини з них були білоруські. Після війни відкривалися тільки російські школи, а остання білоруська школа в Мінську була закрита вже в наш час. Сьогодні в Білорусі немає жодного вищого навчального закладу, де б викладання велося тільки на білоруській мові.

Білоруська інтелігенція донині сповідує правила вимови та правопису, закріплені на початку минулого століття підручником білоруської граматики Б.Тарашкевіча (1918 рік). Цю мову так і називають «тарашкевицей», а реформована в 30-і роки «нова» мова отримала назву «наркомовка». «Наркомовка» була черговою, насильницькою спробою радянської влади «підігнати» білоруську під єдиний російський зразок. Серйозне реформування мови стало здійснюватися «Правопісной комісією» під керівництвом С. Некрашевича 1927-1929 рр. Проект реформи не був доведений до кінця, оскільки почалися роки «Великого терору». Однією з таких надуманих і жорстоких «справ» став процес щодо «Союзу звільнення Білорусі» (вигаданому ЧК), коли репресували близько 100 провідних працівників науки та освіти, в їх числі — майже всіх провідних мовознавців. Їхні наукові праці були визнані «шкідницькими», картотеки з білоруської мови були вилучені. Сталінські репресії зупинили як реформування, так і багато інших академічних проектів. Можна додати, що в 1931 році в Інституті мовознавства залишилося 6 співробітників.

Робота над проектом реформи була продовжена за участю інших, лояльних Москві фахівців, наприклад, письменника Андрія Олександровича.

Світова війна перервала титанічні зусилля по русифікації східної частини Білорусі. Правда, була приєднана до неї історична, західна частина республіки, з переважаючим трьохмільйонним білоруським населенням (1939 рік), «продана» колись більшовиками за умовами Ризької угоди Польщі. На окупованих німцями з 1941 року територіях білоруси були визнані окремим народом, а білоруська була «у вільному вжитку», було дозволено книгодрукування та видавництво газет рідною мовою. За фашизму було вже не до тонкощів історії та специфічних особливостей білоруської мови. Треба було освоювати нові, приєднані до СРСР західні області, відновлювати промисловість, та й життя цілого народу, який втратив до чверті населення. В Білорусь прибули представники всіх республік СРСР, яким білоруська просто не була потрібна, для спілкування усередині цього багатонаціонального казана вживалася лише російська.

Через півстоліття після другої світової війни історична ситуація для народу Білорусі ще раз круто змінилася, настав час, який вимагає нового осмислення, вироблення стратегії розвитку країни, що стала незалежною. Виявилось, що білоруська може бути не тільки інструментом спілкування, але й політичним чинником для опозиції та відстоювання суверенності нової держави. Русифікація Білорусі прийняла нові форми.

Лукашенко сформулював для всієї нації свою позицію щодо мови так: «по-белоруськи не можна виразити щось важливе або піднесене». Чи знає він літературну мову своєї батьківщини, мені не відомо, ніколи не чув «Роднай мовы» в його виступах, але такі його перли, як «натиснув на яйцы, молоко пропало» і «ператрахивание парламенту», увійшли до фольклору двох народів. Мова, яка він іноді використовує в своїх виступах, є довільною сумішшю біларускої та російської, цю мову називають «трасянкой», що означає — «мішанина».

Та все ж, щоб зрозуміти чому це відбувається зараз, треба повернутися до витоків, до початків багатовікового знищення й приниження білоруської мови.

Не знаю інших прикладів, коли мова цілого народу піддавалася б регулярному знищенню протягом декількох століть. Можливо, потрібний і новий термін для цього знущання, на зразок «геноциду мови». Коріння нашої мови, її писемність сягають глибокої давнини. Впродовж п’яти сторіч, з початку XIII століття, це була мова всього Великого князівства Литовського (ВКЛ), основне населення якого складали етнічні білоруси-литвини. ВКЛ сформувалося на землях, заселених з Х століття слов’янськими племенами, з центром у стародавній Новогрудке, першій його столиці, де вже в 1246 році хрестився, а в 1253 коронувався Міндовг.

ВКЛ охоплював міста і села області практично всієї території нинішньої Білорусі. Або Литви, як було в середньовічних документах.

Як і всі інші слов’яни, литвини-білоруси воювали з сусідами, мирилися, браталися і знову воювали; поступово, із зростанням населення, розширювали свої території, поширюючи свою мову. Старобілоруська мова проникала туди, де був, через різні причини, найменший опір середовища, в найменш заселені місця, в угро-фінські землі.

Перша хвиля її розповсюдження йде в глибину століть і пов’язана з просуванням племен кривичів на північ і північний захід, де вони пізніше створили найраніші князівства східних слов’ян — Полоцьке князівство і Новгородське. Численніші й організованіші кривичі витісняли їх з місць проживання і вони, мабуть, змішувалися з «чуддю». Таке було узагальнювальна назва численних дрібних угро-фінських племінних утворень.

Зіткнення племен, у тому числі й зіткнення мов, породило нову реальність і, на мою думку, старобілоруська (її можна назвати і староукраїнською) поступово трансформувалася в московську російську мову.

Про окремі слова новгородської, смоленської, псковської й тверської земель, як, наприклад, «трохи», «досить», «шкода», «зрабить», «торба», «хатина», «упершиню», «сапсавать» і багато інших, Даль повідомляв, що «слова ці зайшли на північ не з Малої, а з Білої Русі через Тверь і Псков». Окремо Далем була досліджена смоленська говірка (білоруська мова). В.Даль описав цей тривалий процес становлення російської мови: «це четверте з 4-го головного говору, або за нашим рахунком, сьоме, західне, білоруське, або смоленське, — йде від Москви на захід і непомітно переходить в чисто білоруське...» Саме з його легкої руки мову литвин-білорусів стали називати «білоруською», поширюючи цю мову на Тверську і Псковську області.

У наш час всі ці дуже русифіковані області вже не пам’ятають ні свого коріння, ні історії, ні мови своїх предків. Тільки де-небудь в селі під Ржевом або Смоленськом, хто-небудь у хвилину смертельної небезпеки, скрикне — «ратуйте», біларуське слово випірнуло з глибин підсвідомості...

Як чесний учений, В.Даль констатував, що «сильна участь білоруської чується в Чернігівській, Орловській, Калузькій, Тверской і особливо Псковській областях». Полемізувати з тими, хто вже висував нові ідеї, «звідки є, пішла російська земля», йому не хотілося. Даль займався мовою, не вводячи в ці дослідження історичних паралелей, бо вже тоді це було небезпечно.

Кревськая Унія 1385 року з’єднала литвин-білорусів з Європою, з католицьким світом, що на початку не загрожувало нашій мові. Білоруси складали абсолютну більшість у Великому Князівстві Литовському і залишалися на своїх історичних землях.

Пізніша церковна унія врятувала народ від духовної смерті через ополячення й окатоличення, завдяки живій білоруській мові, яка зберігалася в храмах і школах, в церковних співах і на шкільних уроках.

«Білоруси-уніати достатньо скоро зрозуміли, що вони не поляки і не росіяни, а особливе соціальне ціле, з яким себе й ідентифікували. Вперше отримавши як обгрунтування власну, звану «білоруською», віру, етнонім «білоруси» знаходить власне життя поза додатком «литвини». Уніатство рятувало нас три сторіччя від русифікації, часто насильницької, що особливо помітно на прикладі Смоленського краю.

Боротьба за владу феодалів, за місця в органах управління, в сеймі та інших державних, адміністративних структурах, привели, врешті-решт, до поступового витіснення білоруської шляхти з управління державою і полонізацією населення ВКЛ, що посилилася.

У 1654 році на територію Конфедерації вторглися війська російського царя Олексія Михайловича. Ця, так звана «невідома війна», що тривала більше десяти років, привела до скорочення народонаселення наполовину. За межі Білорусі були вивезені не тільки бібліотеки, книжкові збори монастирів, але й освічені люди, ремісники, кріпосні актори і т.д. Значна частина з них загинула в дорозі, а інші були вимушені прикладати свої уміння і таланти на ниві іншої культури.

Після 1795 року до полонізації приєдналася організована царською владою насильницька русифікація. В цей час державний тиск на нашу мову був освячений і використаний московською православною церквою, що відстоює неодмінне вживання в храмах церковнославянского мови замість білоруської. У школах, в побуті, і в уніатських храмах рідна мова була якийсь час «дозволена» російськими начальниками, але, із закриттям уніатських шкіл і введення заборони на уніатське віросповідання, і ця сторона життя народу підпала під жорсткий контроль Росії.

Заборона на мову, на доступ до архівів стала справою державної ваги для Росії і узаконена «Указом» Миколи І в 1840 році, коли були заборонені будь-які згадки в діловодстві терміну «білорус».

Російські філологи та історики, виконуючи замовлення властей, винайшли для мови цих архівів нову назву «західноросійський».

У Росії не стало білорусів: католики, а потім і уніати, зараховувалися до поляків, жамойти стали литовцями, а хто сповідували православ’я в росіяни.

Проте і в таких умовах білоруская земля дала Адама Міцкевіча, Станіслава Монюшко, Федора Достоєвського, Міхала Клеофаса Агинського, Ігнація Домейко, Михайла Глінку, Йосипа Гашкевіча, Івана Черського, Франтішка Богушевіча, Дуніна-Марцинкевіча і багато інших. Хтось вибирав собі мову, польську або російську, для навчання й подальшого просування «по службі». Багато з них спокусив Петербург, частина літераторів стали двомовними. На старобілоруській мові (в Україні вважають, що на староукраїнській, що не міняє суті справи) вперше у східних слов’ян були надруковані Псалтир (1517 рік) і Біблія (1519 рік) великим полочанином Францишком Скариною.

Епохою розквіту нашої ділової писемності стали «Статути Великого князівства Литовського». Вони були першими документами судово-процесуального права, що розділили органи влади і суди, «феодальною конституцією» ВКЛ.

Книгодрукування, справа почате Скориной, було продовжене Симоном Будним вже в його новій друкарні в Несвіже, де в 1562 році була надрукована на папері власного виробництва перша його книга — «Катехисис». Так, була при друкарні створена і власна паперова майстерня — «паперня».

На старобілоруській мові в цей час писалися декрети сеймів і головного литовського трибуналу, акти «копних», міських, земських і подкоморських судів, акти і прибутково-видаткові книги міських управ, магістратів і документи міст, що користувалися Магдебургзьким правом. Це були документи повсякденного життя городян — «реєстри», «фундуши», «інвентарі» маєтків, «фольварков» і сіл, заповіти, приватні листи йінші документи.

Можна копнути ще в глибшу старовину, XII століття, щоб зрозуміти фундаментальні основи білоруської культури і розповісти про першу жінку — просвітителя в нашому краю, Єфросинью Полоцьку, яка заснувала в Полоцьку майстерні-скрипторії. Або про знаменитого письменника Кирила Туровського, з чиїм ім’ям пов’язують найстародавнішу з відомих науці слов’янських книг — «Туровське євангеліє». Є підстави вважати Кирила Туровського автором «Слова о полку Ігоревім».

Не можна не згадати і про наставника дітей російського царя Олексія Михайловича — Сімеона Полоцкого, — прихильника об’єднання християнських церков, мислителя й просвітника. Він був першим професійним письменником, педагогом і філософом, що володіє і пише чотирма мовами, творцем російських перекладів Біблії та віршованого перекладу Псалтиря, одним з організаторів першого на Русі театру, автором проекту першого російського вищого навчального закладу, по якому потім створювалася в Москві Слов’яно-греко-латинська академія. М.В.Ломоносов осягав мистецтво віршування за підручниками Сімеона Полоцького.

Весь цей історичний пласт найдавнішої культури білорусів, імена всіх її видатних учених і літераторів, кращих представників всього слов’янства були викреслені з підручників радянськими цензорами. Білоруська мова була зневажена. Книги Сімеона Полоцького Російська церква забороняла згадувати як єретичні. Спалювання «рукописів», які нібито не горять, поновилося за радянських часів. Але про це свого часу.

У роки Північної війни сімдесятитисячне російське військо до 1705 року стало табором під Полоцьком. В цей час уніатами були вже більше трьох чвертей населення краю, зокрема, діяло Полоцько-Вітебське архієпископство і дев’ять інших єпископств. Кафедральний Софійський собор став головним центром білоруських греко-католиків, з полоцьких архієпископів вибирали митрополитів.

Актом розграбування, а потім і спалення храму святої Софії в Полоцьку (ХI століття) стала п’яна витівка Петра Першого і Меньшикова в травні 1710 року. Під час биття царем і його вірним сатрапом Меньшиковим священиків храму був убитий вікарій Зайковський. Узявши приклад з царя, офіцери, що супроводжували його, порубали ще трьох священнослужителів.

З ХVIII ст. наша земля була ареною російської експансії на захід і театром військових дій в зіткненні Росії з Литвою або Польщею, або Росії з Швецією і Пруссією. Втім нічого не змінилося ні в XIX столітті, ні в ХХ-му — Білорусь залишилася «танкодромом» для СРСР і Росії нині. «Що далі?» — запитаєте ви. Білоруси мають пам’ятати, що мова робить нас народом. Але в наших умовах треба зберегти і те головне, що відрізняє білорусів від інших націй — національну толерантність, генетичну віротерпимість і, успадкований від предків, історизм. Світ занадто тісний, щоб безоглядно воювати.

А. Прокопчук,
Скорочено. Дякуємо нашим білоруським колегам за допомогу у підготовці матеріалу