ПРАВОСЛАВНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ: НА ШЛЯХУ ДО МОДЕРНІЗАЦІЇ

Говорячи про необхідність і навіть неминучість формування в житті сучасної людини високих духовних і моральних ідеалів, православна думка не завжди звертає увагу на якісний стан сучасного суспільства пострадянського простору, без чого духовний розвиток соціуму перетворюється в ілюзію й метафізичні фантазії.

Дотримуючись євангельської мудрості «пізнавати дерево по плодах його», можна реально оцінити культурний і соціальний стан нашого суспільства. Скалічені і фактично знищені міста, села, селища і ціла країна, корупція, організована злочинність, криміналізація суспільства досягли у нашому житті таких масштабів, що надії і оптимізму перебороти ці наслідки залишається усе менше. Закриті бібліотеки, забуті, напівзруйновані храми в глибинці і на периферії, соціальна ізоляція і низький рівень богословського сприйняття церковного життя, говорять про реальне положення духовності в суспільстві. Аналізуючи сучасну популярну музику, телевізійні канали, пресу, книжки, які читають люди, можна судити і о реальних так званих процесах відродження та оновлення нашої культури.

У цих жахливих і важких умовах життя кожний православний християнин покликаний стати на шлях боротьби з апатією, зневірою і розпачем. Звичайно важко переоцінити роль Православ’я в житті нашого народу, але розраховувати на перемогу в цій боротьби з «духом віку цього» тільки зусиллями духівництва, без активної ініціативи кожного християнина і всього народу, неможливо. Бажаючих освятити великодню трапезу, окропиться святою хрещенською водою, поставити свічку у храмі — у нас багато, а ось людей, що реально прагнуть кардинальним образом змінити своє життя по Євангелію, Заповідях Господнім у нас — дуже мало. Звичайно православній людині відомі подвижники віри і благочестя, люди з високою християнською моральністю, але їх занадто мало в загальному потоці. Для багатьох пересічних громадян нашого суспільства віра у Христа — це не повнота істини і новий рівень буття в єдності з Богом, а нова тоталітарна ідеологія соборного колективізму або націоналізму. Сьогодні можна спостерігати, як у Росії з’являються «православні сталіністи», а в Україні висуваються в якості зразка героїзму постаті, що не мають одностайної підтримки усього населення. Для більшості ж людей, на превеликий жаль, Православ’я — це нова модна психологічна установка самозаспокоєння, успіху, благополуччя і «особистого порятунку».

Православна духов­ність, благочестя, щира віра перестали бути монополією народу як цілісної спільності, а стали в першу чергу прерогативою особистості. Відбулася девальвація таких чеснот, як довготерпіння, смиренність, покаяння, які стали сприйматися сучасною частиною суспільства як патологія, відхилення від нормального, успішного і повноцінного життя. Наприклад, образ козака як збірний образ українського народу замінився образом торговця, у найкращому разі приватного під­приємця. У зв’язку із цим навіть деякі православні богослови, релігійні мислителі і філософи визнають, що віра в Христа перестає бути живим наповненням людського буття й перетворюється в поетичне іносказання, етнографічну дивину або навіть у примітивний побутовий ритуал, що сам по собі нічим не відрізняється від язичницьких містерій давнини. Релятивізм, ситуаційна етика і крайній суб’єктивізм стали визначальними в духовному житті сучасної людини. Християнська місія християнина, місія народу, пошук вищих цілей і духовні орієнтири суспільства залишаються тільки в минулому, у богословських дослідженнях есхатології і філософії історії. Однією з найважливіших складових етики сучасної молодої процвітаючої людини є не релігійні орієнтири, а культ життєвого і фінансового успіху. Сьогодні, на величезний жаль, навіть у православне світосприйняття проникає західне протестантське відношення до життя. Якщо ти бідний, несеш скорботи, хвороби, терпиш фінансове неблагополуччя — ти грішник, невдаха і залишений Богом. А ось, якщо ти багатий, перспективний, успішний — ти благословенний «помазаний» «Небесами». За своєю сутністю соціально-культурні складові країн пострадянського простору являються американізованими та вестернізованими. На сьогодні в соціальному плані церковні інститути, які стають скоріше лише аспектами історії, культури та минулого самі по собі без творчих духовних зусиль православного християнина, на величезний жаль, вже не здатні консолідувати народ і перетворити його в свідків Правди Божої і Царства Його.

Паралельно на тлі соціальних протиріч і постійно триваючих криз, спостерігається величезний розрив між системою духовних цінностей і реальним соціальним положенням. З одного боку, на рівні духовних цінностей суспільство прагне до «нової єдності», воно дуже «патріотичне», збирається «у єдиний кулак» навколо національних інтересів, навколо держави, навколо образа майбутнього. Але, з іншого боку, у реальному житті сучасна людина посттоталітарного періоду нічим не готова поступитися, та понести духовний подвиг. Не має прикладів духовної місії свідоцтва про вищі абсолютні цінності перед усім миром. Духовні цінності багато в чому повисають у повітрі і залишаються не більш ніж пафосними і риторичними деклараціями. У той же час прагнення людини до духовної єдності, запит на формування загальних духовних орієнтирів у суспільстві, безумовно, існує. Це якийсь ідеал, що поки тільки надихає, але не мотивує. Іде спроба формування сучасного проекту єдиної православної цивілізації Святої Русі, пошук її базового змісту, але спроба ця поки що пов’язана з політичним маніпулюванням, соціальними складнощами і філософськими проблемами. До того ж існує небезпека, що паралельно з духовними устремліннями суспільства у країнах колишнього Радянського Союзу, враховуючи специфіку їхнього тоталітарного минулого, можуть виникнути нові тоталітарні моделі політики, які будуть пов’язані з ворожнечею та моделюванням нової «холодної війни».

Гіпертрофованим прикладом цього є «шалена повага і поклоніння» з одного боку, Йосипу Сталіну і його «Великій Радянській Імперії», а з іншого боку, Степанові Бандері і його проекту незалежної України, яка будувалася теж на крові і своїх, і чужих. Вся проблема і трагедія ідеологічних конструкцій країн пострадянського минулого у тім, що національні ідеї, концепції розвитку, «прориву» держави формуються не на фундаменті духовного розвитку, віри, історії, культури, а на передвиборчих лозунгах, обіцянках політичних лідерів і спекуляціях на почуттях народу. Справжня духовна ідея, що консолідує суспільство повинна ґрунтуватися на тім, що справді перетворює, звеличує народ і націю, що звільняє людину від рабства ілюзій, фальші і ідеологічного обману. Наприклад, православна цивілізація, про яку сьогодні багато говорять пишуть, дискутують і сперечаються є синтезом соціальних і богословських ідей. Ідей нашого багатовікового християнського минулого, нашого сьогодення з усіма досягненнями, невдачами, але і прагненнями на майбутнє у світлі Божої правди. Ці надії і можуть бути тим суспільним ідеалом, до якого, виходячи з об’єктивних тенденцій нашого історичного розвитку, має рухатися нинішнє, і майбутнє покоління громадян пострадянського суспільства. На соціально-історичному фундаменті, освяченому духовими ідеями повинно будуватися нове життя країн пострадянського простору. Але реально у площині соціального будування наші країни до цього проекту ще не приступали. У чому цілісність і міцність цього фундаменту православної цивілізації? У багатовіковій традиції духовного пошуку, прагнення до морального ідеалу, до соціальної справедливості, до Правди Божої. Тільки у площині тривалого і мирного досвіду спільного життя різних народів і національностей, що населяють нашу землю; у соборності, у модернізації економіки і господарського життя, а також у високому розумовому, освітньому і культурному потенціалі нашого народу — залог майбутнього стабільного соціального розвитку нашого народу. Але перш ніж приступити до такого грандіозного проекту, що, доки ще залишиться лише мрією про «прекрасне», необхідно зректися від гріховного минулого і сьогодення, що руйнує наше життя. У цьому зміст покаяння: змінити розуму і звершити кардинальний переворот життя у світлі Божої правди. Потрібно відректися від пороків, що знищують, у тому числі і церковнопарафіяльне життя. Зі спадщини радянського періоду нашої історії найбільш шкідливим і настільки ж важким, що піддається лікуванню є байдужність до духовного буття, парафіяльна соціальна апатія, безвідповідальність, моральна деградація. А також лицемірство, злість, двоєдушність, пекуча заздрість до будь-якого успіху брата у Христі, що стала вже воістину національною негативною рисою.

Чому православний християнин не займається модернізацією, соціальними проектами і господарськими перетвореннями? Тому що в дійсності соціального повсякденного буття, навіть у церковнопарафіяльному житті, серце людини більше сповнене хвилюванням, відчаєм, песимізмом, сумнівом, ніж радісно благою звісткою Євангельського Одкровення. У своїй більшості віруюча людина зв’язує події спасіння не з проникненням світла Божого у реалії сучасного життя, а з надією на майбутнє загробне життя або прийдешнє Царство.

Тому і сьогодні щоб православна цивілізація стала життєздатної і надихаючої для нашого суспільства, вона повинна стати свідоцтвом небесної Правди, Істини і Життя, а не політичних спекуляцій і абстракцій. Православна цивілізація зобов’язана зберегти все те, з християнського минулого, що заслуговує збереження, що необхідно цінувати і актуалізувати. Але вона також повинна містити в собі і те, від чого, нам, будь за що буде потрібно назавжди позбутися. Побудова православної цивілізації повинне містити в собі нові завдання, що встають сьогодні перед країною, суспільством і кожною особистістю окремо. Для людини ця духовна ідея може бути привабливою лише в тому випадку, якщо вона буде прямо звернена до нього особисто, до його родини, до його приходу, до його родичів і нащадків. У православній цивілізації Святої Русі повинні бути присутнім соціальна справедливість, що розуміється як рівність можливостей, матеріальне і культурне благополуччя, духовність, моральність, прагнення до краси, простір для будь-якої творчої, конструктивної ініціативи, особиста відповідальність, основні права і свободи людини, безпека всіх умов його життя. Головним принципом і рушійною силою будь-якої духовної ідеї повинен стати страх перед Господом, відповідальність за мир, Церкву Христову і правду Божу перед історією і майбутнім. Православний християнин повинен нарешті звикнути до думки, що облаштованість його життя, життя церковного приходу і його країни, втілення соціальних ідеалів добра і справедливості залежить не тільки від Бога, але і від нього самого. Особливий шлях нашого народу передбачає роботу думки щодо розвитку і модернізації країни. Життя, освячене християнськими цінностями, збереження і зміцнення родини, відродження твого рідного храму, розвиток професійної діяльності — це і є першорядні завдання християнина, його священна місія на шляху до Христового Царства. І це в жодному разі не спрощення проблеми духовної ідеї православної цивілізації, не богословський мінімалізм, а спроба проектування відповідальності за увесь світ. Без необхідності повернення в наше повсякденне життя есхатологічного мислення, духовних і моральних цінностей Православ’я, які лежать в основі православної цивілізації, ми незабаром можемо перетворитися у варварське суспільство, що живе лише за законами кримінального світу.

протоієрей Діонісій Мартишин,
доктор богослов’я, завідувач кафедри православної культури та теології МАУП