Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

НЕВІДОМИЙ НАЧДИВ

Один із сучасних українських істориків слушно зауважив, що реальна біографія реального Миколи Щорса має дуже мало спільного з міфом про «Легендарного червоного начдива», головного героя славетного фільму Олександра Довженка, а також пісні «Йшов загін вздовж берега», опери (так-так!!!) і цілого оберемку псевдодокументальних і начебто художніх творів.

Не кажучи вже про монумент, котрий, за наполегливими чутками, більше схожий на молодого Леоніда Макаровича Кравчука. Але то вже з царини анекдотів. Як і жарти про те, що Щорс, на відміну від інших київських пам’ятників, вказує не в бік Москви, а в бік вокзалу.

Найдивніше те, що до 1935-го року про Щорса не згадувалося навіть у Великій Радянській Енциклопедії. Ажіотаж здій­нявся у 1935-му, коли тов. Сталін публічно «замовив» Олександру Довженку фільм про «українського Чапаєва», себто Щорса. От тоді і почалось, і загуло, і зашуміло. Самих лише кандидаток на вдову Героя, кажуть, було кілька. Чи навіть кільканадцять. Зрештою на цю посаду затвердили відставну чекістку Фруму Хайкіну, якій навіть офіційна радянська пропаганда закидала надмірну жорстокість.

Спочатку про Щорса міфологічного. Народився у сім’ї залізничника, прожив своє коротке життя (1895-1919 рр.) «в голоді і холоді». Так співалося у вищезгаданій пісні. Вчився в церковно-приходській школі. На початку Першої Світової закінчив Київську військово-фельдшерську школу, був на германському фронті, після жовтня 1917-го року перейшов на бік більшовиків, створив перші частини червоної армії в Україні, воював з німцями, білополяками, білогвардійцями, петлюрівцями, гайдамаками Скоропадського. Загинув у бою в Україні, проте похований у далекій російській Самарі. Чомусь…

От і все. Співайте, дітки, пісню — про те, як «слід кривавий стелеться по сирій траві».

Найдивовижніше, що слід кривавий таки стелеться. До справжніх, і досі прихованих фактів.

Для початку: Щорс закінчив не це-пе-ша, а духовне училище, згодом вчився у духовній семінарії. На священика. Не жив у голоді і холоді, бо залізничники в царській Росії були фінансово привілейованим кланом. Приміром, машиніст із Полтави Семен Макаренко власним коштом дав усім п’ятьом своїм дітям вищу освіту. За іншими даними батько Щорса був дуже заможним селянином.

Військовим фельдшером Щорс був недовго. Командування фронту рекомендувало його до навчання у Полтавському військовому училищі за скороченої програмою. За чотири місяці молодий прапорщик Щорс прибув на Румунський фронт, де воював до весни 1917-го. Демобілізований у званні підпоручника (лейтенанта) за станом здоров’я — в окопах підхопив сухоти.

Маленька поправка — Микола Щорс не українець, а етнічний білорус, яких чимало жило і досі живе у колишньому Сновську (нині — Щорс), містечку на межі України, Росії і Білорусі. Ось звідки постать історичного патрона, якого Щорс обрав для назви свого першого полку — Івана Богуна. Той теж був білорусом і, що характерно, Переяславського трактату на вірність Росії не підписав. І вів довгих 10 років свою війну з поляками.

Тепер про більшовизм Щорса. Сучасні історики так і не знайшли підтвердження його поїздок до Москви, зустрічей з Леніним і т.ін. Натомість навіть за радянських часів у серйозних монографіях глухо посилалися на «симпатії Щорса до есерів». Але тут-таки вказували, що з літа 1918-го року Щорс з есерами дружби більше не водив. А взявся активно створювати частини регулярної червоної армії з українців. До речі, і дуже до речі — на відміну від Якіра, Кіквідзе, Желєзнякова та інших червоних начдивів Щорс не допускав у свої загони так званих «інтернаціоналістів».

Стосовно військових талантів Щорса, то тут думки сучасників розходилися. Емісари Троцького доносили своєму шефові, що українські частини під командуванням Щорса — то суцільна анархія, партизанщина і внутрішня загроза, а їхні командири — приховані куркулі. Натомість член Реввійськради більшовик Подвойський доповідав Леніну, що саме Щорс і його дивізія є єдиними на Українському фронті боєздатними, дисциплінованими і висококваліфікованими підрозділами, які, власне, і стримують червоний фронт від повної поразки.

Тепер головне — щодо загибелі. Ще в 1949-му році виникла необхідність перепоховати останки славетного начдива, бо цвинтар у Самарі невдовзі після громадянської війни зрівняли з землею і побудували на його місці металургійний завод. На щастя залишилися живі свідки, котрі вказали, де саме за 30 років до того майже потай закопали цинкову труну. Результати судмедекспертизи були приголомшуючі: Щорс загинув не від кулеметної кулі (петлюрівської) у скроню, а від пістолетного пострілу в потилицю. Причому куля прилетіла з близької відстані. Дуже близької. Практично впритул.

Історики встановили, що крім помічника Щорса Дубового (знищеного в 1937-му році) в окопі був особистий посланець Троцького, такий собі Павло Танхіль-Танхілевич, колишній одеський гімназист, професійний танцюрист, приятель одеських бандитів-нальотчиків, одне слово, характерна для того буремного періоду фігура. Він зник невдовзі після загибелі Щорса.

Уважний аналіз справжніх фактів дозволяє висунути цікаву гіпотезу: Щорс не був більшовиком. Він належав, найімовірніше, до так званих «українських комуністів-боротьбистів». Так назвали себе українські ліві есери, котрі в травні 1918-го року порвали зі своїми правими однопартійцями і оголосили себе союзниками більшовиків. Але тільки союзниками, а не васалами. Боротьбисти виступали за фактичну незалежність радянської України, зокрема за існування ОКРЕМОЇ української червоної армії. Частини, які формував Щорс, а також його соратники Боженко, Богунський та Черняк мали стати ядром саме такої армії. Відтак у 1919-му всі згадані командири і сам Щорс в таємничий спосіб загинули, як було оголошено, від якоїсь сліпої кулі.

В одному з сучасних історичних досліджень є посилання на те, що незадовго до своєї загибелі — після таємничих вбивств соратників — Щорс намірявся разом із дивізією перейти на бік Української Директорії. Але ця версія ще потребує підтвердження.

Останній найвагоміший доказ: коли навесні 1920-го року під потужним тиском Москви і Комінтерну українська партія комуністів-боротьбистів саморозпустилась, Ульянов-Ленін із задоволенням констатував: «Ця подія для нас варта кількох виграних битв». Іронія долі полягає в тому, що автор найгучнішого міфу про Щорса Олександр Довженко був свого часу одним із керівників партії українських комуністів-боротьбистів.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com