Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Нашого цвіту — всьому світу!

Приводом для сьогоднішнього політвертепного есе стала подія, здавалося б, аж ніяк не політична. Минулої п’ятниці й суботи в Києві проходив уже дев’ятий Міжнародний джазовий фестиваль «Єдність». Вдев’яте — виключно на ентузіазмі організаторів з музичної агенції «Театр джазу» та спонсорів. І без жодної підтримки державних інституцій. Українських. Бо, приміром, без підтримки посольства Литви в Україні ми б іще 20 років не почули гру унікального світової слави квартету Леоніда Шинкаренка. Ми не помилилися, «Шинкаренко-бенд» — це Литва. Він там живе, творить і уславляє своїм талантом цю маленьку балтійську державу.

А з Монголії прилетів на один вечір ще один унікальний музикант — Дмитро Таган. Член спілки композиторів Монголії. І знову ж таки, улюбленець цієї далекої степової країни.

Минулого року на Восьмому фестивалі «Єдність» давали жару наші українські хлопці, що представляли Німеччину. Звісно, за найактивнішої підтримки посольства цієї країни на історичній батьківщині цих джазменів.

І це лише в царині мистецтва джазу. А скільки наших золотих голосів назавжди прописалися на зарубіжних оперних сценах? А хто з українських майстрів пензля і різця віддав перевагу європейським та американським арт-салонам перед рідними київськими? Одразу всіх і не пригадати. Один лише Марчук поки що тримається поміж нас, в Україні сутніх. Та й то погрожує махнути рукою і повернутися на свою Ньюйоркщину…

Куди не глянь — скрізь наші. Переможниця останнього конкурсу «Місс Росія» — Ірина Антоненко. Класик італійського детективу — Джорджо Щербаненко... Перераховувати можна ще, ще і ще. Можна самовдоволено констатувати: нашого, мовляв, цвіту — по всьому світу. От тільки який пожиток від цього власне Україні?

Та поклавши руку на серце, визнаємо: а звідки йому, тому пожитку взятися? Повернемося до політики, бо куди від неї, триклятої, дінешся. Кажуть, кількість так званої трудової міграції з України щороку зростає. А от кількість наших земляків, що приходять на чергові вибори у дільниці за кордоном, все скорочується і скорочується. З мільйонів — саме так, мільйонів — до кількох тисяч.

Можна подивуватися, можна образитися. А можна запитати відверто: а що той, сучасний остарбайтер, байдуже, хто він — світової слави співак чи звичайний тесля, зустрічає під час свої коротких відвідин рідної землі? Хамське мурло прикордонника, хабарницькі очі митника, відвертий рекет чиновника і нарешті — арію непрошеного гостя у виконанні п’яного сусіда: «Ви там на валюті спите, а ми тут…» А ми тут — що? За жалюгідну подачку чергового параноїка-клептомана в мери столиці пхаємо?

А людина, між іншим, на валюті не спить, а заробляє тяжко. Аби своїм дітям забезпечити бодай подобу людського життя. До речі, нас не тому до ЄС не приймають, що бояться надмірного напливу бажаючих працювати. Всі, хто хоче і вміє це робити, вже давно працює в країнах ЄС. От тільки кому від цього легше?

Серед перших рішень нової владної команди одне відверто нас порадувало. Нарешті відправили у відставку пані радницю, котра чи не при трьох попередніх президентах визначала демографічну політику. Це завдяки її «порадам» Україна перетворилася на відстійник маргіналів з країн Третього світу. Але скільки довелося чекати?

Дехто з наших політиків бідкається, що їх, мовляв, кепсько знають на Заході. Але це ж нормально для Заходу. Там імідж країни визначає не якийсь міністр чи голова департаменту, а талановиті письменники, майстри кіно, музиканти, спортсмени, звісно. І навіть зірки подіуму. У нас же в Україні культура перебуває навіть не на рівні плінтусу — її під той плінтус загнали брудною шваброю. Новий міністр культури, хлоп із Дрогобича, між іншим, котрий має три вищі освіти, відверто визнав днями, що боїться заходити до свого робочого кабінету. Бо його попередник пофарбував там стелю і підлогу… у чорний колір. Чи то він так свою ауру бачив, чи то у нього почуття гумору таке — визначити не беремося. Тільки знову і знову спливає у пам’яті іронічна фраза корифея радянського театру Бориса Ліванова (батька неперевершеного Шерлока Холмса): суть не в міністрі культури, а в культурі міністра.

До речі, на тому ж джазовому фестивалі прозвучало твердження вельми і вельми авторитетного в світі європейського музиканта, що найспівочіша країна — це… Камерун. А ми з вами — доспівалися. Дотанцювались і дострибалися.

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com