Влада і опозиція

У Верховній Раді оголошено про створення нової коаліції, яка взяла на себе відповідальність за ситуацію в Україні, за вихід з тих криз, які, на думку Президента України В. Януковича існують, а на думку вчорашнього претендента на цю посаду Ю. Тимошенко фактично не існують. У всякому випадку вона заявила, що передає владу в ситуації, коли кризу зупинено і в економіці розпочалася стабілізація.

Сформовано новий Уряд України. Призначаються голови Державних комітетів, держадміністрацій, очільники місцевих органів виконавчої влади. Проте і без цього є підстави говорити про те, що таку повноту влади, яку швидко отримав В. Ф. Янукович після формування нової парламентської коаліції, Уряду в Україні не мав жоден Президент до нього, окрім хіба що Л. Д. Кучми. Її посилить ще формування пропрезидентської влади на місцях — в адміністраціях. Додамо: все це зроблено без будь-яких змін до Конституції України. Внесені до закону про регламент Верховної Ради України доповнення дали змогу створювати коаліцію в Парламенті України не лише шляхом об’єднання фракцій, але і входженням у неї окремих позафракційних депутатів. А це відкрило пряму дорогу до створення коаліції, обрання Прем’єра і формування Уряду загалом. І тепер заяви несформованої опозиції щодо спростування через суди будь-яких кроків щодо формування влади схлжі скоріше на політичний спектакль.

Що являє собою новий Уряд за великим рахунком? Вік членів Уряду: від 63 років (М. Азаров) — до 34 років (К. Єфіменко — міністр тран­спорту і зв’язку). Біль­шість членів Уряду — представники фактично однієї політичної сили — Партії регіонів. Як і Прем’єр, більшість урядовців — досвідчені топ-менеджери, управлінці, що мають відповідний досвід організаційної діяльності.

Зрозуміло, владу загалом ніде суцільно і сповна не люблять, але до нового Уряду, як ні до кого іншого раніше, не було таких моментальних — з перших днів — претензій. Чи мають вони підстави? Поміркуймо. Кажуть: нова влада — це крупні бізнесмени, відомі чиновники. То й що ж. Бізнесмени мають зацікавленість у бізнесовому розвитку, а це — розширення виробництва, робочі місця, інвестиції тощо. А чиновники — як не як, — досвідчені управлінці, менеджери.

(Початок на 1-й стор.)

Поєднання перших і других в політико-урядових структурах у сучасній українській ситуації виглядає цілком доцільним і оптимістичним. Стримати ж надмірні бізнесові апетити, корупційні дії буде зацікавлений найперше сам Президент України, оскільки саме відсутність такого контролю з його боку і може стати найпершою основою для критики його самого, спроб позбавити влади, принаймні, в перші місяці керівництва країною.

Не можна сказати також, що нова влада — це влада не науковців. Майже половина міністрів — кандидати і доктори економічних, політичних, філософських, юридичних, державного управління та інших наук.

Новий Уряд Ю. Тимошенко називає не інакше, як олігархічним, наголошує на тому, що її опозиція буде не конструктивною настільки, наскільки неукраїнською буде політика Президента України В. Ф. Януковича, його оточення. Поки що важко сказати, на чиєму боці правда. І навіть тоді, коли Віктор Федорович зробив ряд заяв в Україні, а також у Москві щодо газонафтової галузі, української мови, Чорноморського флоту і т. ін. Допоки не буде реальних дій щодо реалізації будь-яких заяв Президента, поспішати з однозначними оцінками перших його політико-організаційних кроків навряд чи є сенс. Зрозуміло, що до нового Президента України можна ставитися по-різному, однак лише політик-самовбивця може свідомо чинити дії, які дестабілізуватимуть суспільно-політичну ситуацію в країні, розділятимуть навпіл український соціум.

Висловлюються врешті побоювання, що і Прем’єр М. Я. Азаров є людиною авторитарного, командного стилю. Але хто заперечуватиме те, що у нинішній ситуації Україні на такому державному посту конче потрібен не теоретик, а міцний топ-менеджер, досвідчений управлінець. Одне слово, поспішати з оцінками ефективності діяльності нового Уряду зарано, необ’єктивно. До того ж, за багатьох обставин судження, ідеї, висловлювання стосовно дій нових політичних сил і політиків нерідко не відповідають реаліям політичного, суспільного життя, допоки вони не мають суспільного резонансу і визнання.

Перші обіцянки нового Прем’єра М. Я. Азарова оптимістичні: зробити з половини населення України середній клас; провести реформи, відповідно до якої медицина стане доступною всім — від Києва до села; провести комунальну та судову реформи, а відтак, стабілізувати економіку загалом. На відміну від оптимізму Ю. Тимошенко, яка зазначила, що передає новому Уряду позитивні тенденції в економіці, М. Я. Азаров перед виборами його Прем’єром у Верховній Раді з сумом зазначив, що… країна розграбована, казна порожня, економічний спад продовжується, а державний борг зріс утричі. Більше все ж віриться нинішньому Прем’єру.

Хто б і як не голосував на минулих виборах, проте всі співвітчизники хочуть бачити зміни на краще. У такому контексті, кардинальним питанням, від якого усі інші є значною мірою похідними, постає питання про те, якою буде надалі модель державного розвитку України, чи буде і якою мірою вона корегуватися, а то й змінюватися.

За нашими аналізами й зіставленнями з практикою функціонування влади в інших державах, ситуація тут виглядає таким чином. Коли б владу в Україні очолила Ю. В. Тимошенко, ми мали б, образно кажучи, вульгарний соціалізм, тобто, поряд з ринковим реформуванням, відбувалося б посилення державного фактора в системі соціально-економічного господарювання. В разі концентрації влади в руках В. Ф. Януковича, матимемо, образно кажучи, вульгарний капіталізм, за якого продовжується, хоча і дещо в інших формах, первісне нагромадження капіталу, завершення незакінченого після Майдану 2004 року перерозподілу власності та капіталів, фінансових потоків і т. ін. Обидва шляхи, на тлі реально існуючих проблем сьогодення в Україні, принципово і радикально все-таки не відрізняються між собою. Проте окремі обставини й ситуації потребують більш принципового і глибокого аналізу і пояснення.

У зв’язку з формуванням певною мірою майже однопартійної політичної системи в Україні на двадцятому році її незалежності, звернемо увагу на такий важливий елемент нашого суспільного буття. До 1990–1991 рр. політична система СРСР, України базувалася виключно на єдиній — комуністичній ідеології за беззастережним керівництвом усіма суспільними, політичними, соціальними та іншими процесами КПРС, КПУ. Після розпаду СРСР, видалення з політичного та суспільного життя КПРС, інтенсивно почала формуватися багатопартійна система як реальне відображення розмаїття політичних ідей, ідеологій, ціннісних орієнтацій громадян. У перші роки цього процесу достатньо помітними були ідейні і навіть, певною мірою, організаційні відмінності між політичними партіями, навіть певна їх орієнтація на окремі соціальні групи прихильників тієї чи іншої ідеології. Досить швидко, однак, класичні ознаки формування партійної системи (ліві, праві, комуністичні, соціалістичні, ліберальні, соціал-демократичні і т. ін. партії) почали зникати. Партії почали забувати про свої політичні програми, статути, організаційні засади функціонування і т. ін. і, власне, багато з них, залишаючись формально зареєстрованими в Мін’юсті як такі, суб’єктами політичного процесу реально перестали бути. Цей феномен пояснюють декілька основними причинами.

По-перше, в Україні процес державотворення фактично відбувається на безідеологічній основі через невизначення державотворчої ідеології (вважайте, національної ідеї) як такої взагалі. По-друге, політичні партії в Україні не є ні політичними, ні парламентерськими у їх, знову ж таки, класичному плані. По-третє, — і це найголовніше, — брак ідейного розшарування у нашому соціумі обумовлений відсутністю достатньо чіткої соціальної стратифікації суспільства, тобто реального поділу на соціальні групи і класи залежно від соціально-економічної ієрархії. Є дуже багаті (10%), бідні (50%) і дуже бідні (40%). Фактично не сформовано того середнього класу, який є основним виробником соціального багатства, основою державної стабільності і який, фактично у всьому світі, базується насамперед на ліберальній, соціал-демократичній, демократичній ідеології.

Так чи інакше, але й Партія регіонів, що фактично у 2010 році прийшла до влади в Україні, є безідеологічною, ледь нагадуючи партію ліберального типу. За останні десять років втратили свої позиції соціалісти, комуністи, народні демократи і націоналісти, не змогли суттєво відстояти себе консерватори, майже зійшли нанівець політичні партії, що виникали на засадах релігійних, природоохоронних та інших цінностей. Загалом — це природний процес, який із часом , сподіваємося, буде глибше пояснений українськими політологами в плані його ролі та впливу на становлення нової української державності взагалі, оскільки говорити про нього лише з негативним відтінком також немає підстав.

Яким би не було наше ставлення до нового Президента України, сформованого Уряду, більшості у Верховній Раді України, але маємо усвідомлювати, що нова влада вимушена буде кинути усі сили на запровадження антикризових реформ, стабілізацію економіки, встановлення монополії права, подолання корупції, більш чітке визначення пріоритетів у соціальній сфері, стабілізації геополітичних орієнтацій та інтересів. Чи є тут якісь пріоритети, питання першочергового характеру? Важко сказати, скоріше усі вони є питаннями доленосної ваги. І все ж, на наш погляд, є ті, що обумовлюють увесь сенс нашого життя. Це: демократія, право і зовнішня політика.

Демократія. Визнаємо, що, мабуть, це найпомітніше надбання нас усіх після 2004 року, коли народ змусив владу елементарно рахуватися з собою , а на виборах 2010 року ще раз довів, що він чинить зовсім не так, як на це розраховують можновладці та політики. Так: Україна, нібито, поділилася навпіл. Так: ми є різними і нам ще належить об’єднатися духовно, стати нацією державницькою. Головне, що ми це розуміємо сьогодні відчутніше, ніж навіть у перші роки незалежності. Наша демократія, нехай, ще слабка, хитка, але вона помітніша, ніж у наших сусідів — Росії, Білорусі, в інших країнах. Кажемо, це, не хизуючись, не піддаючись зрадливій ейфорії. Цю демократію треба берегти, розвивати і посилювати, попри будь-які політичні маніпуляції і технології, пам’ятаючи, що не влада людей об’єднує, а сильне почуття спільності і воля.

Право. Тут питання не менш складне. Ще Геракліт Ефеський говорив: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни». Допоки не матимемо таку ситуацію в Україні, правовою державою вона не стане.

У попередніх публікаціях такого ж характеру ми вже торкалися сьогоденних проблем формування в Україні громадянського суспільства, акцентуючи увагу на тому, що воно поки що слабке, формальне, що бракує дієвого діалогу між державою і суспільством тощо. Таку ситуацію досить символічно схарактеризував Дж. Кін, який писав: «Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, де завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей».

Якщо уважно придивитися до взаємин окремих політичних сил, груп, навіть політиків в Україні станом на кінець березня 2010 року, на їх взаємні обвинувачення, погрози,, брак фундаментальної аргументації закидів один одному, то ситуація саме так і виглядає. Ніякі закони, ніякі елементарні норми культури та моралі до уваги нині не беруться взагалі, але головне — вся ситуація політичного протистояння подається не інакше як прояв демократії, свободи висловлювань і т. п. Даруйте, панове, протистояння у такій формі демократією навіть не пахне.

Тут доречно розглянути ситуацію, пов’язану в Україні з опозицією.

Принципово, а точніше майже анекдотично виглядає питання, що стосується нової української політичної опозиції загалом як політичної сили, що опонує реальній владі. Фактично її має формувати Ю. Тимошенко, БЮТ і їх симпатики. Оскільки в Україні де-юре статус опозиції не визначений, то де-факто, окрім БЮТу, так звані опозиційні уряди збираються формувати також Арсеній Яценюк та лідер депутатської групи «За Україну» В’ячеслав Кириленко. Взагалі в Україні є, як мінімум, п’ять опозиційних груп, ящо не мають єдності між собою. Опозиції Ю. Тимошенко, В. Ющенка, А. Яценюка, В. Кириленка і так звана «національна опозиція» О. Тягнибока. Більше того, спроби утворити тіньовий уряд вже роблять Ю. Тимошенко і А. Яценюк.

Логічно також запитати:: яка з можливих опозицій є противником Президента, яка — Уряду, а яка — новій владі в Україні загалом. І це питання, що стосується не просто конфігурації опозиції, але її спрямування, векторів політичного впливу.

Такий стан з формуванням опозиції, за усього перебігу обставин, виглядає вигідним і Президентові, і Уряду, оскільки дає змогу їм остаточно сформувати всю вертикаль влади, попрацювати над бюджетом, реформами, здійснити першочергові кроки щодо економічної стабілізації, яких очікує народ.

Врешті багато «опозиціонерів» зовсім не поспішають очолювати тіньові міністерства. Тут дається взнаки небажання гаяти час на засідання, дискусії, намагання залишитися у нинішньому статусі народних депутатів, працівників держадміністрацій, а дехто взагалі вважає, що найдоцільніше шукати взаємин із владою, працювати на конструктив, але не спротив реальній владі.

Ситуація з опозицією виглядає визначально складною тому, що фактично національна риторика Ю. Тимошенко, В. Ющенка, А. Яценюка є різною, неоднозначною. Усі троє, до того ж, не є народними депутатами і практично очолити загальну парламентську опозицію у нинішній ситуації будуть неспроможні. Ця ситуація також суттєво посилює політичні позиції нового Президента України — критикувати його будуть, але спроби позбавити влади нині не мають підстав і перспектив. Зміна влади матиме перспективи в єдиному випадку: якщо Президент, Верховна Рада, Уряд спільно не досягнуть помітних політичних результатів у подоланні системних криз, зміцненні авторитету України у світі. І Президент, і Уряд, і нинішній склад Верховної Ради України це добре усвідомлюють.

Логічним є і питання щодо опозиції, її статусу, ролі і майбутньої долі України у зв’язку з ситуаціями, що мали місце у політичному процесі в лютому — березні цього року. А саме: обрання Прем’єра М. Я. Азарова, призначення віце-прем’єрів та міністрів основних міністерств в Уряді засвідчують, що ні опозиція, ні політичні сили, що до неї себе зараховують, нічого не змогли для себе «виторгувати», — йдеться про посади, портфелі і т. ін. А це означає, що і Президент України, і ПР в цілому почуваються досить впевнено і фактично послідовно формують в Україні «однопартійну» політичну систему.

Українську опозицію суттєво послабили і деякі інші ситуації та політичні кризи. Так С. Тігіпко, як відомо, погодився на посаду віце-прем’єра з економічних питань, що, між іншим, сповна відповідає усій логіці й практиці його виборчої кампанії, програмовим заявам щодо сильної держави і сильного Президента і, до того ж, додало акцій у позитив нового Президента України. Ще один успішний учасник недавніх президентських перегонів А. Яценюк задекларував фактично «власну» опозиційність. Якою вона буде, побачимо, але те, що молодий політик, образно кажучи, хоче бути «котом, що гуляє сам по собі» — симптоматично і, головне, нічого офіційній опозиції не додає.

Відтак, сподіватися ближчим часом на консолідацію сил опозиції під егідою Ю. В. Тимошенко — проблематично. А це означає, що сформувати «тіньовий уряд», узгодити єдину антиурядову програму дій навряд чи ближчим часом вдасться. Що ж залишається? Риторика, критика, окремі антидії і… сподівання на зміну існуючого тепер режиму. Чи реально це, якщо єдиним шляхом до цього є лише дострокові парламентські вибори, які за всіх обставин можна розглядати лише теоретично. Те, що їх не бажають окремі політичні кола, які бояться втратити можливість взагалі потрапити до політичних «верхів» — півсправи. Від виборів, перетасовування політичної колоди, що не дають реальних і позитивних змін, втомився народ. Тож усілякі погрози звернутися до суду щодо нелегітимності парламентської коаліції (Р. Зварич) або щоденний контроль за можливими антинаціональними кроками Президента України (Ю. Тимошенко) та ін. поки що виглядають не більше як звичайна риторика.

До того ж складається враження, що Віктор Федорович має «благословення» в питаннях елементарного наведення в Україні порядку і з боку Європи, і з Росії, та і власний народ, скільки б не говорили про його поділ навпіл, здається, також втомився від довгої політичної колотнечі, яка у суто життєвому плані аж ніяких преференцій йому не додає. Гадаємо, що остання ситуація виглядала б і за інших результатів президентських перегонів, бо загальне несприйняття влади як такої взагалі досягло майже критичної позначки, коли влада живе сама по собі, а народ сам по собі.

Про зовнішню політику, яка, як відомо, є продовженням політики внутрішньої, варто сказати окремо.

Світ у його сучасному стані, як і життя окремих суспільств, країн існує, як відомо, у двох взаємопов’язаних вимірах: інтеграційному і виокремленому. Тобто, маємо об’єктивно враховувати необхідність геополітичних, взаємовигідних стосунків і співпраці з будь-якими країнами та народами, з одночасним захистом і реалізацією власних національних інтересів. Це не політика подвійних стандартів — так живуть усі у світі. І обирати якийсь один або декілька домінуючих векторів, наприклад, Росія, Європа, США і т. ін., не лише складно, але й загрозливо. А от враховувати те, чим ми цікаві для світу, окремих держав і народів, що їх лякає або приваблює з нашого боку, — варто і вкрай необхідно.

Що тут насамперед кидається у вічі як об’єктивна реальність.

Перше. Ми не становимо загрози ніякої військової загрози для будь-кого, зокрема, атомної.

Друге. З території України немає потенційних терористичних загроз.

Третє. Україна не є конкурентом іншим державам в освоєнні космосу.

Четверте. Ми нікому не переходимо дорогу за рівнем свого соціально-економічного розвитку.

Можна перераховувати і далі те, що нібито не викликає до нас, як молодої держави, інтересу в інших країн і народів. Однак геополітично, ресурсно, з огляду на людський потенціал і навіть історико-генетично, генезисно (традиції і багато що інше), — інтерес до України не може бути низьким. А тому, крокуючи у Європу, маємо думати не лише про те, чи посилимо ми її, а головне — чи посилимо себе у такій інтеграції, про власний національний інтерес.

Микола Головатий,
доктор політичних наук, професор,
проректор з наукової роботи МАУП,
Заслужений працівник освіти України