ЧЕРВОНИЙ СКАЗ

Те, що українські «полум’яні ленінці» не просто опинилися в одній коаліції з відвертими буржуями і лібералами не є парадоксом з точки зору політичної логіки. Нова президентська команда прагне подолати суто нашу наддніпрянську згубну тенденцію кожної з гілок влади перти плуга в свій бік. Проте комуністи тов. Симоненка не просто увійшли до більшості і одержали там «золоту акцію», котру досі тримали люди Литвина. Вони сприйняли цей тактичний хід регіоналів як свою особисту визначну стратегічну перемогу і карт-бланш для червоного реваншу. У що це обернеться їхнім союзникам — покаже вже найближчий час. Точніше — вже показав. Достатньо зазирнути хоч краєм ока на сайт «Комуніст».

Петру Симоненку вже мало самозваного лідерства «усіх лівих сил», хоча ці сили в Україні складаються щонайменше з чотирьох чи п’яти відверто ворогуючих між собою партій. Після входження в коаліцію товариш Петро підгрібає під себе ще й лівоцентристів. Оце вже, даруйте, не політологія, а відверта маячня. Численні спроби в далекому і не дуже минулому створити широкі, об’єднані, античогосьтам та інші фронти під явною чи прихованою егідою комуністів закінчувалися повним крахом і подальшою дискредитацією самих лівих ідей.

Наступне: симоненківці проголосили, що вбачають своїм основним завданням не боротьбу з олігархічним капіталізмом, тобто, буржуїнами, а війну з так званими українськими фашистами. У їхні лави, як і в чорні 30-і роки минулого століття, комуністи ладні записати всіх, хто любить і поважає свою вітчизну — незалежну Україну, шанує історію, свою, а не відредаговану десь там за кордоном, говорить українською мовою і виховує своїх дітей справжніми патріотами. І ось тут виникає друга цікава нестиковка. З досвіду ХХ століття відомо, що власне фашисти — чи нацисти, як кому зручніше — часто-густо виступали союзниками саме комуністів у боротьбі за владу. Саме комуністи свідомою підтримкою чи відвертою пасивністю сприяли становленню режиму Муссоліні в Італії, Франко в Іспанії, нарешті Гітлера в Німеччині. І духовно, і ідеологічно ці дві сили набагато ближче одна одній, ніж класичним європейським демократам. Зрештою, не зайве напередодні 65-ї річниці падіння фашизму в Німеччині нагадати, що перші 19 місяців Другої Світової війни Сталін був союзником Гітлера. І вельми успішно знищував демократичні уряди у Східній Європі.

То що виходить? Або ті, кого тов. Симоненко обізвав фашистами, насправді фашистами не є, або сам Симоненко не є комуністом? Або і перше, і друге. Свого часу, ще задовго до підлого союзу з Гітлером, Сталін відкрив свою справжню сутність єдиній близькій до нього людині — матері, що вже не вставала з ліжка. На її запитання, ким ти, синку, є зараз там, у Росії, той відверто відповів: я у них за царя. Для Сталіна єдиною цінністю, надзавданням, кінцевою метою хворих владних амбіцій було створення новітньої імперії, в якій всі — від молдаванина до фіна — будуть або мертвими, або мовчазними рабами. І цю програму він успішно здійснював, поклавши на війні з народом набагато більше жертв, аніж в усіх війнах, що вів СРСР за весь час свого існування.

І от цьому червоному фашисту наші українські комуністи наміряються знову ставити пам’ятники в Україні. Зверніть увагу — навіть не Леніну, а саме Сталіну, який за великим рахунком ніякого відношення до марксизму, навіть у ленінській версії, не мав. У сучасній Росії сама лише спроба повісити кілька портретів генералісимуса на одній з площ Москви на один-єдиний день 9 травня цього року викликала таку хвилю обурення, що ідея здохла, не встигнувши народитися. А в Україні вже анонсується відкриття двох (поки що) фундаментальних пам’ятників — у Запоріжжі і Севастополі. Нова влада безпомічно розводить руками: мовляв, це ж не державним коштом, а на пожертви симпатиків. Немає куди гроші дівати? Так хай би проїхалися товаришочки в київському метро, де у вестибулях станцій і на ескалаторах висять розпачливі заклики врятувати ЖИТТЯ тій чи іншій дитині. А вони офірують на бездушні боввани кривавому людожеру!

Мало не щотижня афішується нова провокативна законодавчо оформлена ініціатива фракції комуністів — поміняти державний герб, переписати текст державного гімну, ввести кримінальну відповідальність за пропаганду «фашизму». Тобто — правду про події не такого вже й далекого минулого. Введення другої державної мови, другого державного прапора — звісно ж червоного, радянського, повна зміна зовнішньополітичної орієнтації… Зверніть увагу — для реалізації цих законів у разі прийняття Верховною Радою знадобиться міняти Конституцію. І не якісь там статті щодо адміністративного поділу чи підпорядкування, а базові, для зміни яких потрібно проводити референдум. То на що підштовхує товариш Петро своїх нинішніх союзників по коаліції? На відвертий антиконституційний переворот? Але ж Україна 2010-го року — це не Німеччина 1933-го.

Історія ХХ століття довела, що комунізм, особливо у радянській версії є не стільки політичною течією, скільки важким, особливо небезпечним психічним захворюванням, що має здатність набувати характеру епідемії. Тож звичайна психотерапія, себто політкоректні умовляння тут не допоможуть. Це все одно, що випускати на волю педофілів, узявши з них розписку, що вони «більше не будуть». Тут необхідна радикальна політична кастрація аби ніяким неосталіністам більше не свербіло.

В.Н.