Сплять кургани темнії…

Поклавши руку на серце, маємо визнати: ми й досі оцінюємо наше минуле за лекалами горбачовської «пєрєстройки». Себто — обґрунтовано засуджуючи неприйнятні в цивілізованому світі правила і норми т.зв. «радянського способу життя», ми водночас безжалісно топчемося по душам конкретних, реальних людей, які самі були жертвами тої страшної доби. Сумно, але факт: більшовизм сидить у наших генах набагато міцніше, ніж ми припускали.

Олексій Стаханов (1906-1977 рр.) — одна зі знакових постатей радянської ідеології. Розвінчувати міф про нього самого і про потужну кампанію, названу його іменем, сьогодні легко. А головне — безпечно. Але що ми насправді знаємо про нього?

Спочатку — цитата. «Стаханов прийшов у шахту з села. Прийшов не світові рекорди ставити, про них він навіть не підозрював, а заробити собі на конячку». Це написав радянський журналіст номер один, до речі, наш земляк-киянин Михайло Кольцов. Ще тоді, у розпал ідеологічного гамору навколо Стаханова і його рекордів. Парадоксально, що у свідомості ровесників Стаханова його образ асоціюється з героєм художнього фільму, знову ж таки, нашого земляка-маріупольця Леоніда Лукова «Велике життя», що у 1940-му році був лідером радянського кінопрокату. Хоча сам Стаханов носить там ім’я Харитон Балун.

До речі, про ім’я. За паспортом Стаханов — Андрій. Але на ранок після рекорду місцеві компартійці так поспішали першими доповісти тов. Сталіну про свою причетність до трудового подвигу забійника, що переплутали його ім’я. Це, до речі, щодо справжньої причетності: головне швиденько відрапортувати, а хто звершив цей рекорд — Іван, Степан, Андрій чи Олексій — то вже справа десята. Згодом, коли вождю доповіли про нескладуху, він милостиво зронив: «Олексій… хороше російське ім’я. Мені подобається». Герою терміново виписали всі нові документи. Про те, як впливає на майбутнє людини насильницька заміна його імені, даного при хрещенні, тоді, звісно, вголос ніхто не говорив. Над цим і досі мало хто замислюється.

Воістину прекрасну пісню «Сплять кургани темнії» композитора Богословського і поета Ласкіна й досі сприймають як своєрідну біографію Стаханова. Хоча на момент встановлення рекорду йому виповнилося 30 років, він був одружений, мав двох дітей, тож назвати його «парень молодой» можна було з ве-е-еликою натяжкою. Особливо, якщо врахувати, що в ті часи, (та й зараз теж), а ще й від важкої праці шахтарі старішали швидко.

П’ятнадцять років тому газета «Земля русская» опублікувала цікаве дослідження Б.Кваші про національний склад шахти «Центральна-Ірміно» якраз на середину 30-х років. У 1933-34 рр. сюди прибули вихідці з Воронезької та Тамбовської областей, Орловщини, Удмуртії, Татарії, Північного Поволжя, Уралу, Кавказу… але жодного — з регіонів власне України. Чи потрібні коментарі? Так, потрібні. Українців не випускали зі своїх напівзнищених голодом сіл.

Андрій (Олексій) Стаханов приїхав з Орловщини на Донбас у 1927-му році. Колишній вічно голодний підпасок у чужих людей, з трьома класами «зимової» освіти, мріяв про одне: заробити на конячину. І не приховував цього. За спогадами тодішній Стаханов був схожий на свого кінематографічного двійника, актора Бориса Андрєєва. Кремезний, двометрового зросту, з душею і серцем тринадцятирічного підпаска.

Його любили — за доброту і безвідмовність. А про те, що його рекорд був результатом не тільки виняткових особистих людських якостей самого Стаханова, а й наслідком чіткої наукової організації праці колективу інженерів шахти, якось одразу забулося. На перший план виперся парторг, котрий начебто підсвічував своєю лампочкою забійнику, показуючи, де саме рубати. Ну, це вони вміли — сидячи на хребті пролетаря, вказувати: де рубати, коли орати, коли сіяти, кого піднести, а кого знищити.

Свою мрію колишній підпасок здійснив. При нормі 7 тонн вугілля на добу в ніч з 30 на 31 серпня 1935-го року нарубав 102 тонни. Характерно, що своє досягнення Андрій Григорович присвятив не партії і Сталіну, а Дню знань. Дирекція шахти виплатила йому 220 крб. за нарубане вугілля і 500 премії. А також виділила окрему квартиру, два безплатних місця в кінотеатрі і головне — коня з прольоткою на гумовому ходу.

А коли Стаханов востаннє спустився в шахту — 4 березня 1963-го року — то довів свій рекорд до 324 тонн.

Щастя тривало недовго. «Дні роботи славнії, на бої похожії» обірвались у тому ж 1936-му. Стаханова забрали до Москви і посадили в наркомат, перекладати папірці. Живий реальний герой виявився нікому не потрібним, замість нього вже працював роздмуханий до неймовірності міф про самого Стаханова і стахановський рух. А коли мода на цю кампанію пройшла, Андрія Григоровича у буквальному розумінні викинули з Москви в Кадіївку, у стару дерев’яну халупу з пічним опаленням і сортиром у дворі та колонкою на вулиці. Далі була довга і жахлива агонія людини, схожої на героя народних казок: великого, сильного, доброго і безпомічного велетня.

Але це вже інша історія.

У сторіччя від народження Стаханова про нього ніхто не згадав. Днями Верховна Рада України вирішила відзначити 75-у річницю його славетного рекорду. А в тому, що рекорд насправді був, сумніватися не випадає. Бо японці на початку 60-х прискіпливо вивчили весь механізм досягнень Стаханова і його соратників: шахтарів та інженерів. І взяли його за основу вже легендарного прориву власної держави у велетні світової економіки. Звісно, без ідеологічного навантаження в особі пройди-парторга.

В.Н.