ГАЛІПОЛІЙСЬКА ГОЛГОФА

За триста кілометрів на південь від Царгорода -Константинополя-Стамбула — колишньої столиці Візантійської і Османа імперій — на випаленій сонцем вузькій смузі землі Галіполійського півострова стоїть гіркий пам’ятник руському Виходу, званий Галліполійськой голгофою.

Похмурими листопадовими днями 1920 року на Константинопольському рейді кинули якір більше ста кораблів під Андріївськими прапорами. Подібно до Ноєвого ковчега, вони врятували від кривавого потопу більшовицької революції та червоного терору майже 150 тисяч руського люду: воїнів та членів їх родин, вихованців кадетських корпусів, чиновників, священиків…

За спинами цих людей були шість кривавих років світової війни і смути, російська Атлантида, що пішла на дно: 100 тисяч зруйнованих, спалених і розграбованих родових гнізд, мільйони полеглих і десятки мільйонів страждальців, яким судилося залишитися вдома під червоним молохом терору, репресій, голодоморів.   

11 листопада (за новим стилем) 1920 року червоні увірвалися до Криму, армія генерала Врангеля — остання озброєна сила Білої Армії на півдні колишньої Росії, відтіснена від перешийків, але не розбита противником, що у багато разів чисельно перевершував її, почала відходити до портів, де вже були приготовлені й розподілені між частинами судна для вантаження. Відходили у повному порядку, зі зброєю в руках. Ніхто не думав надовго виїжджати на чужину. Вірили, що з весни знову розпочнуться воєнні дії проти більшовиків.

За планом евакуації, кубанцям — нащадкам славних запорожців — була призначена для вантаження Феодосія, але чимало військовиків повантажитися там не могли, оскільки всі пароплави були зайняті тиловими частинами та цивільними біженцями. Через те командир Кубанського корпусу наказав 1-й та 2-й кубанським дивізіям іти до Керчі. За спогадами очевидців, дуже довелося потіснитися тоді донцям, зате ніхто з нежданих гостей не був залишений на березі.

І тільки тоді, 15-го листопада, з’явилася на Графській пристані висока постать в сірій офіцерській шинелі і кашкеті корніловського полку. То був генерал Врангель. Майже біля самого берега він обернувся на північ, у напрямі Москви, і, знявши кашкета, перехрестився і низько вклонився Батьківщині востаннє.

У третій декаді листопада 1920 року після виснажливого переходу Чорним морем у голоді, холоді й тісняві, часто під проливним дощем, 150 тисяч російських біженців на 120 кораблях під Андріївським прапором прибувають до Константинополя.

Мужність офіцерів і матросів, їх героїзм, виявлений під час переходу до Константинополя, відзначив 17-го листопада 1920 року в своєму зверненні до Врангеля французький адмірал Дюменіль: «Офіцери і солдати Армії Півдня протягом семи місяців під вашим командуванням подали прекрасний приклад хоробрості, б’ючись з супротивником вдесятеро сильнішим, аби звільнити Росію від тиранії, яка її спіткала. Але боротьба ця була занадто нерівною, і вам довелося покинути вашу Батьківщину. Принаймні, ви маєте втіху в усвідомленні прекрасно проведеної евакуації, яку французький флот, що подав вам допомогу, щасливий бачити добре завершеною. Ваша справа не буде даремною, населення Півдня швидко зуміє порівняти вашу владу, справедливу й доброзичливу, з мерзенним режимом Рад, і ви тим самим надасте допомогу поверненню розуму та відродженню вашої країни, що бажаю, щоб відбулося незабаром. Адмірал, офіцери та матроси французького флоту низько вклоняються перед генералом Врангелем, аби пошанувати його хоробрість».

Однак французьке окупаційне командування країни вирішує, що росіяни повинні жити якнайдалі в спеціальних польових таборах.

Після тривалих принизливих переговорів вигнанців з французькими військовими властями в Константинополі армія, що пішла з Криму у повному бойовому порядку, зі зброєю та прапорами, була поділена (як з’ясувалося, назавжди) на чотири частини: Чорноморська ескадра пішла в туніський порт Бізерту, де стояла під Андріївськими стягами до жовтня 1924 року; 23 тисячі кубанських, терских, астраханських, частина донських козаків (багато з сім’ями) — на грецький острів Лемнос в Егейскому морі; лейб-гвардії Донський корпус з штабом — в район Чаталджі поблизу Константинополя. Найчисленніший армійський корпус генерала Кутепова, цвіт Добровольчої армії (корніловці, дроздовці, алексеєвці, марковці), — 26 тисяч солдатів і офіцерів разом з сім’ями висаджуються в Галіполі. Ті, хто ще рік тому брав Курськ, Білгород, Орел, підступаючи до Москви, хто залишив тисячі бойових друзів на полях запеклих битв під Кромами, на підступах до Новоросійська, під Каховкою, на Перекопі та Чонгарі.

Дивно було все це назвати Галіполі (красиве місце в перекладі з грецького). І тоді, і зараз пустельний шматок морського берега, гострі камені, колюча тернина й отруйні змії. Частини генерала Кутепова висаджувалися під проливним дощем просто в розкислу багнюку. Напіводягнені, позбавлені коштів для існування і батьківщини, викинуті долею на дикий берег чужої землі. Попереду на них чатувала невідомість.

А потім починається безприкладний подвиг. У важких умовах вигнання вони зберігають вірність обов’язку, присязі й батьківщині. Мізерний пайок, сирий клімат і голод. Але Кутепов розуміє, що тільки дисципліна врятує табір від розкладу й загибелі. Вони споруджують похідні церкви, будують бібліотеки й театри, проводять навчання і займаються стройовою підготовкою. А живуть у цей час у бараках без даху і землянках, вкритих звичайним брезентом. 

На подив французів, англійців і турок, що бажали якнайскоріше розпорошити війська Врангеля, перетворити їх на біженську масу, зберігають армію як бойову одиницю. Вмираючи від ран, голоду і хвороб, буквально на голому полі створюють фортецю руського духу на березі Дарданелл, те, що потім назвуть галіполійським феноменом. Перетворюють це позаштатне рибальське містечко на справжній європейський центр. Тут вони побудують залізницю. Відновлять водогін, спорудять набережні, відкриють пляжі, являть високу університетську культуру Москви і Петербурга, про що тут, в Галіполі, з покоління в покоління донині розповідають в кожному будинку, в кожній сім’ї.

За час галіполійського стояння з голоду, хвороб і знегод загинуть більше трьохсот чоловік. Але прибульці наполегливо продовжуватимуть будувати дороги, школи, в яких навчатимуть і місцевих дітей.

У самому містечку Геліболу (так турки називають Галліполі) збереглася двоповерхова будівля колишньої школи, там зараз турецьке кафе, а доброзичливі господарі охоче показують гостям реліквії: радіоприймач і друкарську машинку того часу. Вражаючий факт повідали нам місцеві турки: у Геліболу й околицях після стояння білих вигнанців не залишилося нікого з руською кров’ю — всі пішли, жодна турецька жінка не народила від них. Тобто поведінка Корпусу на чужині була лицарською... 

Цвіт Білої гвардії стояв тут довгий і болісний рік, а окремі частини (інженерні й навчально-кавалеристські) залишалися в Галіполі до травня 1923 року. Далі тернистий шлях вигнанців лежав до Болгарії та Сербії, звідти — розсіялося по всьому світу. Вони підуть духовними переможцями. Підуть, щоб розчинитися на слов’янських Балканах, рубати вугілля на Шпіцбергені, працювати таксистами в Парижі, пробивати тунелі в горах Америки, видобувати руду в африканських джунглях.

Які чисті й благородні були їхні душі та помисли, щоб не знеславитися, зберегти честь і гідність, виховати дітей, навчитися самим заробляти на хліб і пронести світлу пам’ять про рідну землю через залишок життя, виповненого злигоднів. Лише істинна віра в Бога, любов до Батьківщини та надія повернутися на рідну землю допомагали їм.

На військовому кладовищі вони відкриють пам’ятник загиблим товаришам і предкам-запорожцям, що загинули в турецькому полоні: ніби стародавній курган з 24 тисяч каменів, увінчаних біломармуровим православним хрестом.

Ось що свідчив п. 1 наказу № 234 від 20 квітня 1921 року по першому Армійському корпусу: «…Воїни, офіцери і солдати! Невдовзі виповнюється півроку нашого перебування в Галіполі. Впродовж цього часу багато наших братів, не витримавши важких умов евакуації і життя на чужині, знайшли тут передчасну кончину. Для гідного увічнення їхньої пам’яті спорудимо пам’ятник на нашому кладовищі... Воскресимо звичай сивої старовини, коли кожний з воїнів, що залишилися живими, приносив у своєму шоломі землі на братську могилу, де зростав величний курган. Хай кожний із нас зробить свій внесок у цю дорогу й святу нам справу і принесе до місця споруди бодай один камінь. І нехай курган, створений нами біля берегів Дарданелл, на довгі роки зберігає перед обличчям усього світу пам’ять про руських героїв...»

Відкриття пам’ятника відбулося 16 липня 1921 року. З відходом останніх галіполійців він був залишений на піклування місцевих турецьких властей і простояв майже 30 років. У 1949 році монумент був серйозно пошкоджений в результаті землетрусу. Тривалий час він залишався у напівзруйнованому стані, а потім був остаточно розібраний.

Але через десятиліття, в травні 2008 року, за сприяння генерального консульства Росії в Стамбулі, завдяки добродійній допомозі з Росії та України, а також від нащадків галіполійців монумент на місці руського кладовища з плитами, де імена понад 300 загиблих в Галіполі побратимів відновлять на колишньому місці. І сьогодні це символ відновлення спільної пам’яті, вірності духовним традиціям.

Знаменитий російський письменник Іван Бунін, відповідаючи на запитання бєлградської газети «Галіполі», писав 15 лютого 1923 року: «Галіполі — частина того істинно великого й священного, що явила Русь за ці жахливі й ганебні роки, частина того, що було і залишається єдиною надією на її воскресіння та єдиним виправданням руського люду, його спокутою перед судом Бога і людства».

Відродження Галіполійського пам’ятника збіглося з роковинами підписання акта про канонічне возз’єднання Руської православної церкви з такою ж православною церквою за кордоном. Як ще один знак того, що суспільство, яке звільнилося від тоталітарної тиранії, остаточно долає трагічні наслідки революційних потрясінь початку XX століття і відновлює історичну справедливість.

Ігор Піляєв,
проректор з міжнародних зв’язків МАУП, доктор політичних наук