Свобода тільки для вовка

Він називав себе щасливим. Може, тому, що врешті став відомим журналістом та письменником. А може й скоріш за все — не тільки тому, бо в його житті, звісно, вмістилася не лише професійна робота, а й те, що ми називаємо святами душі, непідвладним звичайним вимірам людської долі.

Працював у газетах «Соціалістичний Донбас», «Радянська Україна», але двадцять років керував спочатку факультетом, а потім Інститутом журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Свого часу Анатолій Москаленко навчався з такими відомими постатями української літератури і журналістики, як Василь Симоненко й Іван Сподаренко, Микола Сом і Тамара Коломієць, Борис Рогоза та інші. А походив із родини простого робітника Донеччини. Партійна робота в ЦК КПУ, кажуть, хто його ближче знав і поважав, не похитнула його принциповості, не зробила його серце черствим, а розум безпорадним.

Від початку навчання з 1952 року на відділенні журналістики гартував своє перо в студентській стінівці «Слово — зброя», а коли став працювати, то зустрічі з шахтарями і будівельниками, селянами та інтелігенцією надихали його на створення таких, наприклад, оповідань та повістей, як «Свояки», «Сліпий турист» (1962), «Щасливих тобі повернень» (1964), «Краплина й море» (1974), «Поклик вічності» (1976), «Киев» (1978), «І Дніпро, і кручі» (1979), збірок нарисів та публіцистики «Вогні на копрах» (1962), «З відкритою душею», «Турбота у нас така» (1963), «Характер» (1972), «Твого серця вогонь» (1974), «Свобода для вовка» (1980) та інші.

Написав і видав він на той час немало. Було й по дві книжки на рік. Рідко кому це вдавалося в застійні часи.

Москаленко-вчений має понад 200 наукових праць. З поміж них — навчальні посібники, монографії: «Основи журналістики», «Сучасна журналістика», «Теорія журналістики», «Сучасна українська преса», «Вступ до журналістики», «Місцева преса», «Комунікативна політологія». А також видав праці про так звану вільну пресу і демократичну політику. Чому так звану, бо насправді вільної преси не існує, хіба що як виняток. А народовладна чи демократична політика існує в ідеальному вигляді, або як неповноцінна. Ця аксіома, здається, доведень не потребує.

Анатолій Захарович залишив по собі слід у журналістиці великий і написане ним оцінюєтиься на віддалі інакше, без огляду на політичні репресії, що їх можуть застосувати, і з погляду сьогоднішнього часу видається його публіцистика цікавим і повчальним джерелом для майбутніх журналістів і письменників.

У найбільш застійні сімдесяті роки минулого століття А. Москаленко побував у США і по приїзді написав публіцистичний обсяговий нарис «Свобода для волка» (чомусь по-московському, очевидно для розповсюдження серед ширшого кола читачів чи за вказівкою компартії), що вийшов окремою книгою у видавництві ЦК ЛКСМУ «Молодь» 1980 року. Це була звичайна, як тоді вважалося, контрпропагандистська публіцистика, спрямована проти буржуазного капіталістичного суспільства, зокрема США. Після виходу кожної книжки в «Молоді» новинки обговорювали на внутрішніх засіданнях, і навіть тоді, не зважаючи на всілякі ідеологічні прискіпування, можна було говорити більш-менш правдиво. Звичайно, сьогодні він би сам оцінив «Свободу для вовка» прискіпливіше, критичніше, адже московського ідеологічного пресингу, прямого й караючого, не існує, хоча й тут це поняття надто умовне. Хоча варто взяти лише одну назву цієї книжки, не зважаючи на весь інший позитив твору, вона говорить сама за себе. Вже цю «свободу» ми бачимо в нашій незалежній країні так званої «ринкової економіки»: сильний душить слабкого, витісняє слабшого в конкуренції, змушує капітулювати, а все це драматизує ситуацію, призводить до стресів і втрат людських, часто-густо закінчується трагедією для всієї родини, а, може, закінчитися кепсько і для держави. Чому?

1997 року А. Москаленко у «Вступі до журналістики» писав про «інформаційне забезпечення консолідації суспільства», але вже сьогоднішнього, «незалежницького», «ринкового». Відтоді сплинуло чимавло часу, але консолідації в суспільстві не відбулося, тим паче інформаційного. Навпаки: в захопленому московськими ЗМІ українському інформаційному просторі триває безпардонне насаджування мільйонам наших співвітчизників імперського мислення, чужинського погляду на державу, на вітчизняну історію та культуру. Українські ЗМІ позбавлені можливості впливати на консолідацію суспільства у всеукраїнському масштабі. За 19 років Україні не вдалося зробити того, про що писав Москаленко.

Його думки у книжках часу «незалежності» змушують задуматися над нашим сьогоднішнім і майбутнім життям. У цьому те основне, цінне чого він навчав і навчає, зрештою, буде навчати, адже по ньому лишилися книжки, що вчать мислити.

Він також говорив, що потрібно «продукувати ефективну соціальну інформацію», яка б відповідала умовам розбудови громадянського суспільства. Але, як відомо, подібне суспільство, як і відкрите, будується на засадах космополітизму, боротьби за існування, жорстокого капіталістичного пресингу, тієї самої ринкової економіки. Ринок — це той же базар, де все продається і купляється, обдуривши покупця, зробивши гарну рекламу будь-якому товару. Виживає дужчий, а слабкішого — товчуть, витісняють із раніше зайнятої позиції, відкидають, нищать. Так звана нинішня світова фінасова криза — це спекуляція валютою, як і будь-яким іншим товаром. В Україні вона названа соціально-економічною кризою, хоча простим працьовитим людям від того не легше. А не знищивши цей колоніальний інформаційний ланцюг, втратимо себе як народ, як українську ідентичну націю, будемо позбавлені рідної мови, народної культури. А в постіндустріальному суспільстві з так званою ринковою економікою, позбавлені всього того, що називалося українським, — будемо як придаток, до чужого воза. І все воно зватиметься інтернаціональним капіталом...

Автор книжок з теорії журналістики зазначав, що значна частина працівників українських ЗМІ не здатна внаслідок застарілого догматичного мислення, низької національної свідомості будувати свою власну державу.

Уже в час незалежності А. Москаленко нагадував: пам’ятаймо девіз західної жовтої преси, методи якої стрімголов поширюються і на теренах України. Мовляв, чесність, справедливість, об’єктивність — ми такої преси вам не обіцяли, ми вам обіцяли вільну пресу. А виходить: ігноруються не лише закон, етика, совість, мораль, етноісторичні та загальнолюдські цінності, а й факти, документи, викривлено висвітлюється те чи інше явище.

У теорії преси наявна відсутність правової свідомості, моралі, а це призводить до цинізму… викривленого стилю, відвертої й нахабної брехні. Звідси похабність матеріалів, аморальні висновки. Наслідок — інформаційні війни, нехтування законів, гуманізму, фактів, документів.

На шляху виконання завдань проблем соціальної відповідальності, писав Анатолій Москаленко, «преса долає недоліки, які ще мають місце у висвітленні різних аспектів оновлення нашого суспільства, і, змінюється сама...». Так, шкода тільки, що не в український, а московський бік.

Погодимося з автором, що, умовно, тільки незалежна преса може стати гарантом передачі влади демократичним структурам. На жаль, незалежної преси не може бути. Ми про це вчили в застійні часи, і, на превеликий жаль, явно бачимо тепер. Демократичні структури набувають рис залежності від грошового мішка. Це — найперше. Так у всьому світі. Просто буває конкуренція між властолюбцями чи грошовладцями і тут виявляється правда, якої потребують демократичні структури, ще не захоплені авторитаристами.

Думки у творах А. Москаленка багатогранні, вони викликають не лише безліч різноманітних емоцій, а й підштовхують до власних думок читача. Звичайно, для студентів такі речі, здається, не всім під силу збагнути й осмислити. Тут уже йдеться не про вступ до журналістики, а про глибокий аналітичний зріз теорії та практики журналістської творчості, самої професії, хоча, насамперед, тут має бути патріотизм і вміння мислити широко з користю для суспільства, як це звучить не загально та пафосно.

Як усе в природі і в суспільстві, так і думка розвивається в суперечності. Ми часто не задумуємося над цим, хоча вивчали загальні закономірності розвитку в філософії, тобто ділектику. У цьому плані надзвичайно цікаво, хай і не вивчати, а знайомитися з теоретичним постулатами теорії і практики журналістики у викладі Анатолія Москаленка, починаючи з його перших публіцистичних книжечок шістдесятих років. Але, порівнюючи сьогоднішні дні стрімкої інформаційної технології з минулими століттями журналістики, можемо сказати, що нині немає часу на аналіз та узагальнення. Готові схеми не привчають до мислення, а налаштовують людину до споживацьких технологій, як і кіно для масового глядача. У крайньому разі, ці думки, просто списані, скопійовані, «передерті», і спробуй тут знайти джерело істини в океанному потоці найрізноманітніших інформацій.

Функціонування ЗМІ в системі нових ринкових, економічних відносин, пише вчений-практик, вимагає насамперед національних засад, і лише тоді журналістика зможе розкрити свій творчий потенціал. Москаленко так і наголошує, що журналісти повинні робити свою справу під єдиним кутом зору — національного інтересу України. Тут проситься на скрижалі для кожного українського журналіста його фундаментальна, основоположна думка, здається всього його життя, але висловлена десятиліття тому, наприкінці свого земного існування: «Нині не час бавитися у нескінченний демократизм, вправлятися в абстрактному західному лібералізмі чи скочуватися до інформативного космополітизму».

Отже, бути не статистами, а боротися за Україну проти всілякої експансії в нашу країну чужинців — його основний і, очевидно, він би його стверджував і сьогодні, навчаючи нас жити і працювати, єдиний заповіт.

Михайло Василенко,
кандидат наук із соціальних комунікацій