Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Інтелігенція і мова

Висвітлюючи і аналізуючи культурно-національну діяльність української інтелігенції другої половини ХІХ ст. необхідно відмітити неоднозначність форм діяльності: від напівлегального, організованого громадівського руху, до індивідуальної просвітницької діяльності простих сільських вчителів, котрі сприяли піднесенню у своїх учнів національної самосвідомості та культури...

В Україні, як і в інших слов’янських країнах у період формування націй, спрацьовували власні чинники, які сприяли розвитку культури. Знизу, тобто від народу, ними були фольклор й різноманітні культурно-мистецькі традиції, а з організуючого боку, що в нашому випадку представлений інтелігенцією, — напівлегальний громадівський рух, що зародився за умов відсутності демократичних свобод в імперії Романових, однак зміг віді­грати позитивну роль у розвитку культури й національної свідомості українців. Саме громадівський рух зумів зайняти нішу між власне культурницькою роботою та політичними партіями, виявився тим феноменом у житті української інтелігенції, котрий визначив особливості і перспективи її діяльності на найближчі десятиліття в більшості суспільних форм життя. Презентуючи себе як аполітичні і недержавні групи, громади напрочуд швидко зуміли знайти своє місце в тогочасному українському середовищі.

На початок 70-х рр. ХІХ ст. припадає піднесення українознавства, що простежується також у розвитку національної літератури та мови, яка є одним із засобів вираження, духовної специфіки народу. Створення літератури рідною мовою служило важливим чинником зміцнення національної спільності українців. Царська адміністрація намагалася здійснювати мовне і культурне нівелювання. У своїй національній політиці самодержавство керувалося загальним принципом тодішніх багатонаціональних держав — матеріальна і духовна зверхність пануючої нації. У теоретичному аспекті воно керувалося працями деяких тогочасних російських учених, які обґрунтовували принцип асиміляції спіль­ністю історичного розвитку різних народів.

У другій половині XIX ст. українська літературна мова функціонувала у художньому, публіцистичному і науковому стилях. Найбільшого розвитку досяг перший завдяки невтомній праці письменників, поетів, драматургів; досить розвинутим був епістолярний стиль і в зародковому — діловий. Українська мова випливала з живого народного джерела, не копіюючи натуралістично якогось окремого говору чи діалекту. У розвитку суспільно-політичної, наукової термінології важливу роль відігравали праці М.П.Драгоманова, С.А.Подолинського та ін.

У різних суспільних сферах громадськості точилася гостра полеміка з приводу можливості і потреби перетворення мови на орган науки і вищої освіти. У цьому питанні виявлялися полярні погляди тогочасної української інтелігенції. Захистити українську мову від зовнішніх впливів намагалися В.П.Науменко, К.П.Михальчук, П.О.Куліш та ін. Натомість, мовознавець П.Житецький визнавав корисною взаємодію української і російської мов.

Українська літературна мова, незважаючи на адміністративні перешкоди, продовжувала розвиватися на народній основі, поширюючись на більшій частині території України. Відбувалось подальше формування її стилів, вироблення єдиних літературних норм. Внаслідок розширення географічних меж функціонування літературної мови, вона поповнювалася лексичними, фонетичними, граматичними елементами різних діалектів. Паралельно з формуванням української літературної мови розвивалося мовознавство, на якому позитивно позначився вилив попередніх розвідок з історії східнослов’янських, зокрема, старосло­в’ян­ської мов (М.Максимович, І.Срезневський).

Видатний учений-мовознавець О.О.Потебня найбільший науковий інтерес виявив до семантики синтаксису української мови, а також проникнув у загальнофілософські мовні проблеми. Учений був переконаний, що кожна мова завдяки своїм потенційним можливостям за сприятливих умов спроможна забезпечити наукові і культурні потреби того чи іншого етносу. У своїй праці «Заметки о малорусском наречии» (1870 p.) він висловив думку з приводу класифікації діалектів і правопису української мови. У наукових дослідженнях він користувався не лише фактами авторської мови, а й фольклорними зразками, у яких відбивалися смаки і психологія народу. Науковий доробок О.О.Потебні справедливо вважається наріжним каменем українського мовознавства. Питання культурно-національного розвитку цікавили українського мовознавця не лише теоретично, а й були для нього життєвою потребою. Обурюючись обрусительською політикою, він разом з тим не поділяв почуття замкненого патріотизму на зразок: «що моє — те краще». Втрату тією чи іншою нацією своїх самобутніх рис учений вважав збитком для всього людства. На його думку, українські культурні і національні діячі прогаяли сприятливий момент розвитку національної мови, культури, шкільної справи, що існував з кінця XVIII до середини XIX ст. Тим, хто йому заперечував у цьому, доводячи, що український народ існує, зберігаючи свою мову, він відповідав: «Шевченко! Життє­вість нації! Етнографічний матеріал, а не нація!».

Найбільшою величиною з представників наукової школи О.Потебні у Харківському університеті був. М.Ф.Сумцов — автор близько 800 розробок з питань мови фольклорних і авторський художніх творів. Перед студентами він виступав з глибокозмістовними лекціями, в яких висвітлював не лише проблеми літературознавства, а й археології, історії, мистецтва. Він першим на початку XX ст. розпочав викладати в університеті українською мовою, що стало чи не найбільшим фактором зміцнення упевненості у справі боротьби за культурно-національну самобутність України.

Талановитим мово- і літературознавцем, фольклористом був П.Г.Житецький — один з найвпливовіших членів Київської громади. «...Дуже красивий, огрядний і чудово співав українські пісні» — так характеризували вони свого улюбленця. У розробці мовно-психологічних ідей він продовжував дослідження О.О.Потебні, зокрема у праці «Очерк литературной истории малорусского наречия XVII века» (1889 p.) науково довів наявність старої української літературної мови, яка до часів її заборони у ХІХ ст. пройшла вже довгий шлях свого розвитку. Отже, мовознавчі праці українських учених спростовували вигадані «підстави» царської адміністрації про те, що буцімто ніякої української мови не було і не може бути.

П.Житецький висловив принципову позицію щодо шляхів розвитку української мови і зазначав, що спільна історія російського й українського народів не означає доведення її до визнання того, «щоб вважати російську літературну мову однаковою мірою надбанням великоросів і малоросів». Освічені люди XVII—XVIII в. ще не усвідомлювали мовної індивідуальності, тому багато українських діячів у ті часи справляли вплив на формування російської літературної мови. Не заперечуючи спорідненості двох народностей, доведеної історією, П.Житецький заявив про право українців на існування своєї мови і літератури: «Усіляка спроба обмежити повноправність однієї народності замахом теорії на історію, теорії, яка заперечує сама себе, тому що з-за неї виглядає погано замаскована народна виключність». Він сміливо виступав проти гонорського охрещення української мови хлопською і зневажливого — провінційною; відстоював право українців на природний, поступальний внутрішній розвиток, а не керований зверху і під впливом цивілізаторських прагнень російських патріотів. Маючи право на свою індивідуальність, український народ тим часом входить у загальноросійський світ для досягнення загальнолюдських прагнень, успіх яких залежить від повноправності двох народностей. Житецький виступав за діалектичний розвиток російської й української літератур, ніким не регламентований їх взаємовплив.

Заборона української мови Валуєвським циркуляром та Ємським указом викликала в інтелігенції бажання більш послідовно запроваджувати її не лише в побуті, а й у діловому та науково-теоретичному спілкуванні. Важливу роль у відстоюванні прав української мови відігравала художня і публіцистична література. У наукових суперечках перепліталися думки про майбутнє української мови, зростали і стверджувалися національні кадри мовознавців. До визначних постатей, які займалися вивченням згаданих проблем, належить К.П.Михальчук. Доля склалася так, що він не зміг повною мірою розвинути свої здібності, науковою діяльністю зайнявся як член Південно-Західного відділу Російського географічного товариства у Києві. Ґрунтовно вивчаючи діалекти, наріччя, піднаріччя і говірки української мови, К.Михальчук одним з перших свого часу дав найбільш чітке визначення поняття «мова». Учений започаткував таку галузь мовознавства, як діалектологія, запропонувавши поділ української мови на три діалекти, який за своїм науковим обґрунтуванням визнається правильним і сьогодні.

Велику зацікавленість у справі розвитку української мови виявляв М.Костомаров. Він виступав із статтями у пресі, полемізував з «Московскими ведомостями», «Современными известиями». Закликаючи українську інтелігенцію до створення наукової термінології, викладання наук рідною мовою, він разом з тим докоряв деяким місцевим народолюбцям за те, що вони одягаються у національні костюми, подекуди вживають українські вирази, дискутують про Шевченка, анітрохи не надаючи матеріальної допомоги справі розвитку громадського виховання. Від­значаючи, як згубно в цілому на розвитку української культури позначився Ємсь­кий указ (1876), учений наполегливо домагався зняття усяких обмежень на вживання української мови у пресі і церковному навчанні. Тут, на наш погляд, його визначення української мови, як такої, що придатна для місцевого вжитку, мало на меті не приниження її ролі, а вживалося для пом’якшення своєї вимоги і затьмарення пильності правлячих кіл аби досягти послаблення адміністративних утисків.

Одеську школу мовознавців представляли В.І.Гри­­горович, В.І.Шерцль, В.М.Мочульський та ін., діяльність яких розгорталася в Історико-філологічному товаристві при Новоросійському (Одеському) університеті.

Багато культурних діячів плідно працювали у галузі словотворення. Наприклад, М.Старицький, як і багато його сучасників-поетів блискуче володів українською мовою і своєю творчістю збагачував її лексичний словник. Деякі неологізми, введені ними до обігу в своїх творах розширювали семантичний склад (мрія, страдниця, байдужість тощо), вдосконалювали мовну культуру . Істотного розвитку українська літературна мова зазнала також у творчості драматургів М.Кропивницького, І.Тобілевича (Карпенка-Карого). Жива розмовна мова, сміливі неологізми щедро поповнювали літературний лексикон.

Великої уваги літературні працівники надавали перекладацькій роботі, розуміючи її важливе значення у піднесенні престижності рідної мови та ознайомленні українського читача з кращими зразками російської і зарубіжної літератури.

Значну роботу здійснювали українські вчені в галузі лексикографії. 1861 р. у Києві надруковано «Опыт южнорусского словаря» К.В. Шейковського, в якому налічувалося близько 36 тис. слів. Згодом з’являється перший «Опыт русско-украинского словаря» М.Левченка (1874 p.).

Інтенсивна діяльність української інтелігенції у створенні наукової термінології, складанні словників, до якої були причетні, крім згаданих, Ф.Вол­ков, М.Закревський, Ф.Піскунов, А.Рогович, Є.Тимченко, створили можливість підготовки у майбутньому більш повного словника. У 1893—1896 pp. видається 4-томний «Словарь росийсько-украинський» під редакцією М.Уманця й А.Спілки. У ньому, як і в попередніх виданнях, відчуваються архаїчні тенденції, уникнення іншомовної суспільно-політичної термінології. Трохи пізніше копітка робота редакції журналу «Киевская старина» увінчалася випуском чотиритомного «Словаря української мови» (1907—1909 pp.), упорядкованого Б.Грінченком.

Складання словників відбувалося паралельно і на основі розвитку художньої літератури, яка у 60—90-і роки гучно заявила про себе такими іменами, як Марко Вовчок, Л.Глібов, С.Руданський, І.Манжура, П.Куліш, Г.Барвінок, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький та ін. Характерними ознаками літератури пореформеної доби були звернення до проблеми взаємовідносин інтелігенції і народу, поширення освіти, виховання національних почуттів. Художня література служила основною формою відбиття суспільних потреб українського народу, і в ній же самій відображалися різні ідейні позиції та естетичні смаки художників слова.

Нагальною потребою тогочасного літературного життя і безпосереднього самовиявлення ідеї та творчих можливостей української інтелігенції було заснування власного друкованого органу. Такий з’явився у 1861 р. завдяки зусиллям петербурзьких громадівців — В.Білозерського, П.Куліша, М.Костомарова, О.Кістяківського. Вони утворили так зване редакційне ядро журналу «Основа». Технічні й організаційні справи здійснював Д.С. Каменецький. «Основа» об’єднала зусилля прихильників української національної ідеї і намагалася втілити ці ідеї в життя. Це була перша спроба надати національному питанню політичної ваги. Взявши за основу тезу, що пропаганда виключності і замкненості так само шкідлива, як і нівелювання національних особливостей, які ведуть до космополітизму, журнал здійснював свою нелегку місію відстоювати права пригніченої української культури.

Три основні діячі журналу були дуже різні за особистими якостями: Білозерський — надзвичайно хитрий, «з характером стійким і здатним до удаваності», Костомаров — обдарований, крім здібностей, добрим серцем і якостями чесної людини, однак слабодухий і безхарактерний, надзвичайно сприйнятливий, легко піддавався захопленням, внаслідок чого його можна було спрямувати куди завгодно. Наприклад, коли Костомаров знайшов у Московському архіві документи про доброзичливе ставлення царя Олексія Михайловича до України і хотів написати про це, Білозерський обурився, посварився з ним і перестав відвідувати.  Куліш відрізнявся нестійкістю характеру. Згадані особливості кожного з них відбивалися на їхніх взаєминах і видавничій справі.

Плідно співробітничали з журналом Т.Г.Шевченко і Марко Вовчок. В «Основі» вміщено також кілька публікацій відомо-ученого і культурного діяча М.Максимовича. Серед авторів журналу були й інші представники українського культури національного руху: В.Антонович, П.Житецький, О.Кониський, Б.Познанський, Т.Рильський, А.Сви­дницький. Але різні соціальні позиції не давали можливості їм виробити спільну платформу в національному питанні.

Крім національного, журнал «Основа» багато уваги приділяв висвітленню важливих питань культурного життя України. Великої користі він надав справі розвитку української мови, і не лише з лінгвістичного боку, а й словникового, а також творення наукової термінології, хоч інколи й невдалої. У 22 виданих книжках «Основи» здійснено пояснення російською мовою близько 25 тис українських слів.

У журналі віддзеркалювалася одна з найболючіших суспільних проблем — стан і шляхи розвитку освіти. «Основа» не обмежувалася лише публікаціями про характер і напрям народної освіти, а й брала участь у збиранні коштів для недільних шкіл, відстоювала принцип навчання українською мовою, а також забезпечила видання кількох підручників. Але намагання зрушити шкільну справу лише шляхом благодійності не викликало спів­чуття поміщиків, на яких розраховувала ліберальна інтелігенція. Останню крапку в освітній діяльності громадівців та їх прихильників поставила заборона у 1862 р. недільних шкіл, а наступного року — і друкування науково-популярних книжок. У 1862 р. припинив своє існування і сам журнал, як вважають дослідники, через фінансове становище, цензурні утиски, зменшення кількості передплатників, відмежування частини авторів внаслідок неуважного ставлення до них з боку редакції, довільного втручання у текст, незлагоди між керівниками тощо.

Після припинення видання журналу настав «антракт» у легальному розвитку української по­літичної думки до публікацій М.П.Драгоманова. В «Основі», яка була першим громадсько-політичним і літературно-художнім українським журналом, як на лакмусовому папері проявилася відсутність чіткої програми культурно-національного руху, а також невизначеність шляхів і засобів її здійснення.

Припинення видання «Основи» негативно позначилося на моральному й психологічному стані української інтелігенції. Про це, зокрема, свідчив наведений нижче лист П.Куліша О.К.Алчевському (харківському комерсанту) від 28 лютого 1863 р. Наводимо його мовою оригіналу, з деякими скороченнями: «Основа» своим падением поставила нас, украинцев, в затруднительное и неловкое положение. На все, что скажут о нас Великороссияне, нам поневоле придется молчать... И украинский литературный язык, и украинская политическая самостоятельность составляют еще проблему, для решения которой, может быть, понадобятся века...»

Щиро вболівав за долю української мови і багато працював на її користь фольклорист і етнограф, літератор і видавець Б.Д.Грінченко. Відстоюючи законне право українського народу на власну мову, він іноді у захопленні полемікою не бачив різниці між російським народом і царизмом, ототожнюючи їх по відношенню до України.  «Нація, — писав він, — має свої права, і ніхто не може тих прав у неї віднімати. Українська нація має такі ж самі права, як і всі інші нації».

Протягом майже 13 років він нелегально викладав у школах українську мову. У ряді його статей, зокрема, педагогічних роздумах «Яка тепер народна школа на Україні», «Народні вчителі і вкраїнська школа», він зазначав, що за право навчати дітей українською мовою виступали педагоги Київського учбового округу, а також відомі вчені М.Драгоманов, О.Єфименко, К.Ушинський, М.Корф. Але і на кінець століття справа вільного розвитку української мови та навчання нею у школах не зрушилася з місця.

Суттєвим гальмом мовно- і літературотворчого процесу була бідна матеріально-технічна база видавничої справи. Україна, яка здавна славилася своїм традиційним книгодрукуванням, перебувала тоді у скрутному становищі. Після валуєвського циркуляра кількість книг, що видавалися в Російській імперії українською мовою, різко скоротилася. Так, у 1864 р. випущено лише 12 книг, в 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки по 2. Як відомо, заборона 1863 р. була викликана не стільки невизнанням факту існування української мови, скільки побоюванням поширення революційних ідей, можливістю відокремлення України від Росії. До такої думки П.О.Валуєв дійшов з допомогою Київського генерал-губернатора Анненкова, який висловився проти видання українського перекладу Євангелія, мотивуючи тим, що для українців зрозумілий і росій­ський переклад; якщо ж визнати українську мову, то це потягне «відокремлення». Так, чисто культурницьке прагнення до самостійності (у розвитку літератури, мови) було перенесене у політичну площину. До того ж, видавнича справа перебувала у лещатах цензури. У 1865 р. в межах цензурної реформи було створено Головне управління у справах друку, яке не допускало вільнодумства будь-то в соціальному чи національному питаннях.

У розвитку українознавства та пропаганді історичних, етнографічних, археологічних знань важливу роль відігравав журнал «Кіевская старина». Хоч він і був російськомовним, характер і тематика його публікацій широко відбивала питання археології, історії (церковної і загальної), художньої літератури; в ньому вміщувалися біографічні та бібліографічні матеріали, критичні статті тощо. Серед його дописувачів, зокрема, широко відомі імена таких учених, як В.Б.Антонович, С.Голубев, П.Житецький, О.Лазаревський, О.Левицький, І.Павловський та ін.

Українська етнографічна і фольклористична тематика знаходила відбиття у «Чтениях Общества истории и древностей российских», редагованих О.М.Бодянським. На сторінках «Чтений» публікувалися джерела та дослідження з історії України переважно XVI—XVIII ст. Оскільки журнал користувався популярністю на Україні, його роль у формуванні національної свідомості була помітною. Українські вчені співробітничали також з російськими журналами «Современник», «Исторический сборник», «Русский архив» тощо.

Таким чином, формування національної самосвідомості інтелігенції є часткою загального культурного процесу епохи капіталізму, що відбувався в Україні через двосторонній зв’язок культуроутворюючих і культуроорганізовуючих факторів. Діяльність науковців у галузі мовознавства та літератури мала не лише теоретичне, а й практичне значення: видання пам’яток народної словесності, художніх творів, мовознавчих праць та ін., збереження і відображення в них національних традицій, а також висунення соціально-політичних, мовних, культурно-національних вимог, боротьба за збереження етнічної спільності.

Ігор Коляда

Матеріал надано шеф-редактором журналу «Історія в школі»
Ю.Войцеховським.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com