«ХТО ПИСАВ — НЕ ЗНАЮ…»

Шизофренічний потяг до «круглих дат» і відповідного якнайширшого святкування ми успадкували від років радянської влади. На щастя, в послабленій формі.

Ви можете собі уявити психічно нормальну родину, в якій з гиканням і свистом і танцями у квартирі, на сходах і у дворі відзначають роковини… смерті близької людини? Дурня повна, скаже, знову ж таки, нормальний читач — і буде правий! А як тоді назвати всесоюзні урочистості з нагоди сотої річниці від дня… смерті О.С.Пушкіна, проведені в 1937-му році?

І все ж навіть у цій драматургії абсурду було, що називається, своє раціональне зерно. Нещодавно нам втрапило на очі товстелезне двотомне видання «Історії УРСР», створене до сорокаріччя проголошення радянської влади в Україні. Про те, що цей «доленосний акт» відбувся за межами тодішньої УРСР, — а саме в місті Таганрозі, — авторський колектив чомусь не згадував. Як і про те, що і де-юре, і де-факто радянську владу на території УРСР у кордонах 1957-го року встановлювали ще дуже і дуже довго. Формально до приєднання в 1945-му році Закарпатської України — до того східної провінції буржуазної Чехословаччини — а по правді… важко навіть сказати. Та найцікавіше у цьому двотомнику — не ці вищезгадані розходження з істиною, а сам розподіл історичного матеріалу. Треба віддати належне тодішнім ідеологам: вони не заперечували, що історія української державності сягає в глибини віків. Та от дивина: Київській Русі, епосі козаччини, народним війнам часів Хмельниччини, трагічній історії гетьмана Мазепи, мало не сторічній агонії Січі виділили кілька розділів першого тому. Кругом-бігом, але тисячу з гаком років української історії переказали навіть не на ходу, а на кур’єрській швидкості. На думку ж авторів, справжні витоки української держави слід шукати десь там наприкінці ХІХ століття, коли в кількох великих містах Малоросії та Слобожанщини з’явилися перші соціал-демократичні гуртки, а згодом — більшовицькі організації. Те, що ці структури були відомі в кращому разі чинам політичної поліції Імперії — жандармам — не згадувалося. А для того, щоб заповнити наступні сотні сторінок тому, українські радянські історики та їхні московські консультанти і цензори застосували суто кримінальний прийом: неіснуючим більшовицьким організаціям в Україні приписали ті безсумнівні успіхи в боротьбі з самодержавством, які належали, зокрема, партії соціал-революціонерів (есерів) та деяким уже відверто ліворадикальним структурам, набагато ближчим до анархізму, ніж до наукового комунізму.

Але справжній вибух творчої фантазії, неприпустимий, до речі, у будь-якому історичному дослідженні, відбувся на сторінках другого тому вікопомної монографії. Він увесь, від першої до останньої сторінки був присвячений періоду від 1917-го по 1957-й рік. І за обсягом перевершував перший том. Порівняйте: тисячоліття і сорок років.

Задля справедливості слід відзначити, що автори цього опусу не були оригінальними стосовно самої концепції відбору матеріалу. Першим, хто політизував історію на наших теренах, був Нестор-літописець. Так-так, ми не обмовилися. Погортайте його «Повість минулих літ». Історію України він починає взагалі від Адама з Євою. Але… на думку «сивого Нестора», як його зопалу обізвав один із сучасних дослідників, практично нічого, вартого уваги історика, на теренах України за 1100 років від Різдва Христового не відбувалося. Так, кілька розрізнених епізодів: Андрій Первозванний проїздом із греків у варяги помилувався схилами Дніпра, далі якийсь там Кий з братами і сестрою заснували городище під назвою Київ, потім ще кількасот років пустки… з’являються варяги, до яких тільки через вісімсот років дійшло, що їм розповів про Україну вже згаданий Андрій Первозванний… потім чергова лакуна мало не в сто років, нарешті Володимир Святославович хрестить Русь. Але справжнього розквіту держава досягає лише за часів великого князя Михайла, як зараз кажуть, спонсора і самого видання «Повісті», і його сумирного автора. Щось це нам навдивовижу знайоме… І найсумніше — що процес як пішов, так триває й досі. Бідні діти в школі!

В.Н.