Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Обіцянки і реалії

Шостого грудня Україна відзначає дев’ятнадцяту річницю Збройних Сил. Профільний міністр каже про успіхи у модернізації військової техніки, а наступний рік навіть оголосили «Роком технічної готовності Збройних Сил».

Про проблеми та досягнення українських керманичів на оборонній ниві, а ще про об’єднання українського та російського авіапромів, пенсійну реформу та фінансування оборонного відомства кореспондент «ГолосUA» розпитував у директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентина Бадрака.

- Скільки нині військовослужбовців в Збройних Силах України? З їхніх лав йдуть досвідчені військові, відбуваються скорочення посад, а на тих, хто залишився, додатково «вішають» позаштатні обов’язки, не збільшуючи при цьому зарплатню. Здається, ці проблеми були успадковані від попередньої влади...

- 17 листопада військовий міністр Михайло Єжель казав про 160 тис. особового складу Збройних Сил на 2015 рік. Про їхню реальну чисельність має поінформувати саме військове відомство. Більше того, чисельність армії має бути затвердженою парламентом — у рамках керівних програм розвитку Збройних Сил. Оскільки вже майже 2 роки в українській армії чисельність Верховною Радою не затверджується, усі заяви про її зміни фактично не є легітимними. До певного волюнтаризму вдавався й попередник нинішнього міністра Юрій Єхануров, коли зазначив про курс на збільшення чисельності до 200 тис. До речі, жодних аргументів на користь цього кроку не було. Так само можна оцінити й заяву нинішнього голови військового відомства. Щоправда, він попередив: це є лише плани, які будуть надані Верховному Головнокомандувачу. Якщо так, то почекаємо рішення та керівних документів. Тим більше, що скорочення потребує фінансового забезпечення, яке, якщо подивитися на бюджетний запит, не передбачене. Його, звісно, можна назвати й «оптимізацією», але, враховуючи, що нинішня чисельність Збройних Сил, гадаю, коливається на рівні 190 — 195 тисяч осіб, її зменшення до 160 тис. все ж стане досить суттєвим скороченням. Хоча попередні плани, затверджені Державною програмою розвитку Збройних Сил до 2011 року, передбачали 143 тис. особового складу, і в тому числі 116 тис. військовослужбовців. Але ці плани були суттєво скориговані Указом Президента України від 10 січня 2009 року, — вони передбачали наявність на кінець 2011 року 200 тисяч осіб, і в тому числі 160 тис. військовослужбовців. Надам ще й експертну оцінку: ще на рубежі 2002 року наш центр вніс пропозицію щодо 120 тисячної чисельності Збройних Сил. Але за умови належного забезпечення новими системами озброєння та військової техніки. Час тільки підтвердив справедливість наших розрахунків.

- А що ж до звільнення досвідчених військових з армії?

- Нині є очевидним таке. Перше — це наявність відпливу із війська професійних кадрів середньої ланки. Це свідчить про подальше падіння авторитету армії як державного інституту. А також про недовіру самої офіцерської ланки до запевнень влади щодо швидкої стабілізації ситуації у Збройних Силах. Армія та сфера безпеки не стала пріоритетним напрямком зусиль української влади і, безумовно, всередині державного інституту люди це відчувають. Здається, що причиною цього є те, що обіцянок військові отримували останніми роками безліч, але з їхнім виконанням влада завжди мала проблеми.

На мій погляд, найбільшим ударом по армії за останні роки було запевнення під час останньої парламентської виборчої кампанії тодішнього Прем’єр-міністра Юлії Тимошенко щодо форсованих темпів створення професійної армії. Тоді довіра до влади у людей в погонах була остаточно підірвана. Але ці проблеми стосуються абсолютно усіх топ-чиновників, які безпосередньо мають забезпечувати обороноздатність держави. Наприклад, Президентом Віктором Ющенком було видано низку указів про виділення додаткових фінансових ресурсів на потреби національної оборони, але жоден з указів виконано не було. Третій Президент обіцяв і створення нових систем озброєнь вже до 2012 року — у абсолютно нереальні терміни.

Має проблеми із виконанням обіцянок і нинішній глава держави. Зокрема, через кілька місяців після появи Указу Президента України щодо безплатного харчування контрактників профільний парламентський комітет зафіксував невиконання цього розпорядження. Потім Президент Янукович вимагав підвищити грошове забезпечення офіцерам з 1 жовтня, і це також не відбулося. Звісно, це дрібниці у порівнянні з обіцянкою форсовано створити професійну армію. Але в очах військовослужбовців це перетворилося на систему.

- Питання пенсійної реформи. Військовослужбовцям планували перенести виплати пенсійного забезпечення на 60 років, замість 45, як є нині. Як ви вважаєте, наскільки вірогідна така новація? І чи це не відіб’є бажання у чоловіків будувати свою кар’єру у Збройних Силах?

- Гадаю, якщо це станеться, то це буде останньою краплею у знищенні авторитету професії військового. Річ у тому, що служба офіцера не має годинних норм: бойова тривога може статися і вночі, і під час свят. Крім того, робота часто пов’язана із ризиками для здоров’я, для життя. Я вже не кажу про службову необхідність на кшталт переїздів, причому у такі регіони, куди військове керівництво визначить. Коли людина обирає професію військового, вона усвідомлює свою добровільну відмову від комфорту щонайменше. Висловлює вибором готовність до ризиків. І суспільство, делегуючи опікування власною безпекою, здійснює компенсації військовим. За традицією, це певні пільги, певна соціальна захищеність, підвищене грошове забезпечення по відношенню до середньої заробітної платні в регіоні. Коли ж офіцер сучасних Збройних сил України не відчуватиме такої захищеності, взагалі уваги та поваги держави до його професії, то й ставлення суспільства до армії змінюватиметься у негативний бік. До цього можу додати, що 2011 рік — це рік закінчення укладених офіцерами контрактів. І в мене є побоювання, що дуже мало професіоналів висловлять бажання продовжити службу за таких нових умов. Якщо так, то слід очікувати кадрового колапсу.

- Армія профінансована цього року, за словами міністра оборони, на 99,5% за загальним фондом. На наступний рік у проекті бюджету, здається, передбачено 13,6 мільярда гривень. За практикою минулих років, коли оборонний комплекс не був у держави в пріоритеті, за першої потреби скоротити видатки з бюджету страждало саме Міноборони. Чи реально отримати усе заплановане. Інше питання на що вистачить цих коштів?

— В мене немає можливості перевірити ці дані. Але, навіть, якщо це так, то варто згадати, що бюджет на національну оборону цього року — це бюджет стагнації. Він може забезпечити виживання війська, але не його розвиток.

Візьмемо простий приклад. Скільки було виділено коштів на придбання пального для підготовки пілотів, та скільки його витрачено в цьому році? Якщо б така цифра була відома, то її можна було б порівняти із попередніми роками. У 2008 році було виділено 200 млн грн, у 2009 році — лише 39 млн грн. Як наслідок, у 2008 році наліт годин складав 35 — 40 годин, в 2009 році — відповідно у 5 разів менше, тобто, не більше 10 годин. При тому, що у країнах НАТО річний наліт складає 140 — 180 годин.

— Наступний рік оголошено «Роком технічної готовності Збройних Сил». Міністр звітує про успішний хід модернізації наявної авіаційної техніки. Ремонтують навіть єдиний підводний човен України «Запоріжжя», отримано кошти на ремонт фрегата «Гетьман Сагайдачний», корвета «Тернопіль». А наступного року до Дня Незалежності згідно з контрактом з Харківським заводом імені Малишева на озброєння мають надійти 10 танків «Оплот». А що на вашу думку має передбачати процес переозброєння та скільки на це необхідно коштів?

- Гадаю, що для суспільства головне — не здійснити підміну понять. Плани керівництва військового ві­домства можуть бути позитивними та оптимістичними. Але вони можуть реалізовуватися лише у відповідності до наявного ресурсу. Звісно, ремонт та підтримка наявного озброєння є важливим чинником підтримки боєздатності самої армії. Але, якщо Збройні Сили протягом 19 років не отримали жодного зразка озброєння та військової техніки, що має стратегічне значення для обороноздатності — системи пасивної розвідки «Кольчуга» та радар «Пелікан» такими можна було б вважати з дуже великою натяжкою, оскільки виявлення противника за відсутністю адекватних ХХІ століттю систем ураження нівелює роль таких поставок, то казати про рік технічної готовності дуже складно. До цього можна додати, що й нині немає жодних ознак постачання армії нових сучасних систем, за винятком хіба що танків. Останній крок більше пов’язаний не із посиленням обороноздатності армії, а з підтримкою танкового будівництва в державі, а так звана «мала» модернізація літаків навіть близько не наближає їх до технічного рівня літаків провідних країн світу. Але ще більш проблематичним є те, що припинено розробку та створення автоматизованих систем управління, без яких ефективне управління озброєнням неможливе. До речі, танкове посилення України відбувається на тлі відмови переважної більшості країн від закупок танків та здійснення переходу до закупівлі легких броньованих машин різних категорій — від 12 до 27-29 тонн. Танки, які важать вдвічі більше найважчих БТРів та бойових машин піхоти, досить складно перекидати повітряним шляхом, отже ставки на танки ще й нівелюють ідею створення мобільної армії. Йдеться не про те, що виступаю проти тан­ків, а про те, що не можна робити ставку на танки, коли у нас на обидві ноги кульгає система протиповітряної оборони та ракетна складова.

Коли я кажу про ознаки посилення обороноздатності, то маю на увазі не тільки ресурсні можливості, але й цикли виробництва. У останньому інтерв’ю вій­ськовий міністр Михайло Єжель зазначив, що тільки на відновлення експлуата­цій­ного стану техніки Збройних Сил потрібно близько 8 млрд. грн. А на наступний рік, за його ж інформацією, бюджетний запит військового відомства складає 11,3 млрд. грн., я віртуальні 2,3 млрд. грн. принципово не враховую. Отже, якщо утримання особового складу становитиме 8 з хвостиком мільярдів, то легко підрахувати, що залишається на бойову підготовку та переозброєння армії. Матимемо наявний дисбаланс бюджету: понад 70% бюджету спрямовуватиметься на звичайне «проїдання». Жодних шансів купувати нові системи не залишається. Та й виробничі цикли не дозволять це зробити. Наприклад, щоб забезпечити виробництво корвета за 24 місяці, у цьому році треба було б укласти контракти із субпідрядниками, а цього не сталося. Тобто, першого корвета, навіть за умов безперебійного фінансування не може бути раніше 2014 року. І так із усіма іншими системами.

До цього можна додати лише те, що у бюджетному запиті на 2010 рік Міністерство оборони позначило бажання отримати на закупівлю нової техніки та на модернізацію старого озброєння і військової техніки 1,6 млрд. грн., що складало 27% від потреби. В цьому ж році в цій графі стояв «0», тобто позначена була відмова військового відомства від запиту на закупівлю нової зброї. Враховуючи, що для закупівлі зброї потрібно фінансувати її поступове створення, ця ситуація є показовою.

Тепер — скільки необхідно коштів на забезпечення переозброєння? Зазначу, що асигнування щонайменше 500 — 700 млн. доларів щорічно протягом наступних 5 — 7 років дозволить докорінно змінити ситуацію — в разі, коли не виникне дисбаланс бюджету. Тобто, фінансування переозброєння складатиме чверть бюджетних витрат на національну оборону.

— Україна нечасто закуповує нову техніку, але якщо таке і стається, то нерідко з’ясовується, що вона так і не пішла в експлуатацію. Живий приклад — закуплений у Ізраїлю комплекс безпілотної тактичної розвідки, який «не знайшлося кому вивчити». Невже в нашій армії не вистачає професіоналів?

— На жаль, відсутність правонаступництва є великою проблемою українською влади. І це — довготривала традиція. Гадаю, закупівля ізраїльського комплексу безпілотного літального апарату було дуже прогресивним кроком. Адже, безпілотники Україні потрібні, а вона відстає у їхній розробці щонайменше на 30 років. Без іноземної допомоги країні не впоратися. Мені дуже подобаються ініціативи під­приємств, як то Чугуївського авіаційно-ремонтного підприємства — створювати сучасні безпілотники спільно із Францією. Цікавою здається ідея створювати їх спільно з Південно-Африканською Республікою. Але нехтування вже зробленими кроками неприпустиме! Витрачено 1 млн. доларів, витрачені зусилля на переговори і те, що відбувається нині, підриває ідеологію військово-технічного співробітництва не тільки із Ізраїлем, але з усім високотехнологічним світом.

— До осені Росія та Україна планували створити спільне підприємство з авіабудування. Про це неодноразово заявляли й український Президент з прем’єром, а також голова російського уряду. А Російська Об’єднана авіаційна корпорація, створена указом президента Росії, навіть ухвалила створення СП з українським Державним авіабудівним концерном «Антонов». Як йдуть справи у цьому напрямку? І що подібне об’єднання принесе Україні?

— Це питання занадто велике для такого формату обговорення. Тому зазначу лише деякі тези. Перша полягає у тому, що самостійно українському літакобудуванню із кризи не вийти. Інтегруватися потрібно, і російська сторона насправді тут має козирі у вигляді ринку для української продукції. Але співпраця із Росією має і мінуси у вигляді втрати контролю над авіапромом та технологічним відставанням самого російського літакобудування. Тому, варто об’єд­нання здійснювати за ринковими прозорими механізмами — із тендером, із запрошенням західних оборонних компаній, із проведенням незалежного аудиту українського та російського підприємств, за умови вибору російської версії розвитку. Поки що те, що відбулося між Об’єднанню авіаційною корпорацією Росії та компанією «Антонов», не є об’єд­нанням і проблем для розвитку національного авіабудування жодним чином не зняло. Навіть питання податків при поставках комплектуючих не розв’язане. Тому казати про остаточний результат рано, можна лише аналізувати сценарії. Головне те, на мій погляд, що об’єд­нання із російським авіапромом не є єдиним та безальтернативним варіантом для України.

— Віце-прем’єр Росії Ігор Сечин також говорив про можливість інтеграції у галузі суднобудування Росії та України. Знову ж таки навіщо це Україні?

- Росію цікавлять ті напрями, де Україна її перевершує. Мета зрозуміла — отримати технології виробництва, контроль над самим виробництвом, фігурально кажучи, «малою кров’ю». Але тут варто все ретельно прораховувати. Мушу зазначити, що співпраця з Росією не завжди корисна, хоча у окремих випадках вона дуже логічна і доцільна. Так, свого часу продаж пакета акцій «Хартрону» (космічне виробництво) Росії призвів до покращення роботи підприємства. Але, разом з тим, я, наприклад, проти того, що б російська сторона отримала контроль над таким високотехнологічним виробництвом, як компанія «Зоря-Машпроект». Це той напрямок, який Росія без особливого успіху розвивала як дублююче виробництво на власній території. Зі створенням малих десантних кораблів типу «Зубр» трохи інша ситуація. Але кожен випадок має розглядатися окремо, тут не може бути пакетних домовленостей навіть, коли йтиметься про розміщення замовлень на вітчизняних підприємствах.

— Підсумовуючи, один з колишніх начальників Генштабу Сергій Кириченко від­крито говорив про існуючі проблеми у Збройних Силах. А після нього почали їх замовчувати. Але нині у оборонному відомстві налаштовані дуже оптимістично. Це тільки настрій чи дійсно держава все ж прислухалась до проблем галузі оборони?

—Я особисто за від­критість обговорення проблем. З того, що робить нинішнє військове керівництво, підтримую оптимізм діяти з тим, що є, тобто, із наявним ресурсом. Але мушу констатувати, що за часів військового менеджменту Анатолія Гриценка, — на мій погляд, найбільш відвертого, та найбільш професійного із українських оборонних міністрів, — Міністерство оборони справді стало більш «закритим» для суспільства. Щоправда, я не кажу про приховування інформації, я кажу про спрямування уваги на питання, які можуть відволікти суспільство від головних проблем. Тут я не можу бути союзником військового керівництва.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com