Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Революція переноситься на весну?

Ідея цього заголовку виникла якось сама собою, після прочитання статті відомого журналіста Андрія Окари «Офіційна двомовність перетворить Україну на Бананові Острови» на сайті «Українська правда». Уважно прочитавши текст і в багатьох аспектах погодившись з автором, відчув якусь знайому логіку з якою добрі російські і малоросійські інтелігенти та й наші чиновники і політики турбуються про долю української мови. Ці люди співчувають українцям як добрі реаніматори, мовляв дихайте, живіть і творіть україномовно краще від російськомовних і в цьому ваш порятунок! Будьте толерантними, талановитими — і українською заговорить світ, полюбивши вас за якісний культурний продукт і новаціїні проекти! Вони ніколи не радять нам власним голосом, руками , нігтями і колінами агресивно розширювати наш україномовний світ, щоб українська душа почала дихати легко і вільно своєю рідною українською мовою.

Яка нам різниця, чи російська двомовність буде офіційною, чи неофіційно процвітатиме у вільній Україні? Процес той самий і доля Бананових Островів невідворотна. Причому неофіційна російська двомовність страшніша, бо не викликає протесту ще живого організму нації. Офіційне ж запровадження другої державної подібне до штурхана потопельникові. Він прийде до тями, відштовхнеться від дна і почне інстинктивно боротись за життя. Тому другу державну в Україні ніхто запроваджувати не буде, але час від часу лякатимуть цим українців, щоб перевірити діагноз живучості. Доля української мови передовсім залежить від бажання самих українців і факт відмови від неї у вільній державі означає лиш те, що щось неймовірно важке і недобре зусібіч до цього змушує . Треба лиш прибрати це каміння з українських грудей і не треба буде доводити, що українською все робиться краще: наука, музика, бізнес, телебачення. Найбільше шкодить оте чуже співчуття і заохочення нарівні толерантно конкурувати з російським світом, дихати на повні груди без права зсунути камінь з грудей. Цей камінь — безлике чиновництво і політики, що не вважають порушенням Конституції і закону публічну російськомовність. Українців в Росії живе немало, але вони за словами Андрія Окари : «жодних проблем Кремлю не створюють — асимілюються собі нишком...» Бо остерігаються чогось, видно не вірять в толерантність російського оточення. Про Білорусію -окрема розмова, там є офіційна російська двомовність. На мій погляд ми з білорусами поводимось майже однаково, як давно підбиті нації, лиш першу знівечили сильніше і надійніше, а українців не встигли, є ще Західна Україна. Без національного лідера і стороннього копняка з метою пробудження здорової агресії українців, мовне відродження нам дається однаково важко, навіть суперечки навколо правопису в нас однакові, та сама замкнутість еліти, така ж не дуже мовляча влада — все однакове. Згоден, що самі «свідомі» білоруси штовхнули Лукашенка в обійми Росії, але після нього вже не буде кому хоч якось підтримувати білоруську мову. Так само, як білоруси, етнічні українці обирають у владу українофобів, зганяючи потім злість гріха на одноплемінниках у владі. Висновок простий — неофіційна двомовність страшно руйнує суспільство ще до того, як набуває поширення, а її узаконення — це вже констатація деградації, правове засвідчення того, що народ самостійно з цим справитись вже не може. Неофіційну двомовність завжди всіляко заохочувала чинна політична влада, а тепер цинічно називає позитивним історичним здобутком українського народу, сприяє поширенню «руского міра» чи повному відродженню «російської ідентичності» в Україні. При цьому ніхто не думає над смислом гасел, які виголошує, адже повна російська ідентичність можлива лише в Росії і пропагування її такою в Україні рівнозначно провокуванню конкуренції двох ідентичностей, російського і українського начала державності. Так можна дополітикуватись і до міжнаціонального конфлікту, до реальної загрози існуванню держави.

Пан Окара вважає причиною складного мовного конфлікту непримиренну суперечку прихильників закритих соціально-культурних систем (рятівників української мови і противників другої державної) і апологетів відкритих систем (тих, що за другу державну мову і проти преференцій українській). На жаль, те, що твориться в Україні не є в чистому вигляді боротьбою прихильників відкритості чи закритості суспільства. Адже одна із сторін використовує некультурні прийоми -вважаючи українську не мовою, а діалектом польської чи зіпсованою російською. Прихильників українськості закликають не до відкритості, а до беззахисної розхристаності. До цього в певній мірі закликає і пан Окара, називаючи закриті соціально-культурні системи анахронізмом. Це не зовсім так, адже всі народи від створення світу виживали і розвивались саме як закриті структури. Ілюзію відкритості сучасних сильних держав створює вільне поширення інформації з потенцією експансії у світ, дозоване запрошення міг­рантів і вільний рух капіталу з метою експансії псевдо-інвестиціями. Як тільки постає загроза державній мові чи культурній цілісності, відразу спрацьовують закони про захист державної мови і вводяться жорсткі умови проживання міг­рантів, як, приміром, у Франції чи Німеччині. Так повинна діяти і Україна, в якій всякі проповіді відкритих систем запізнілі — в нас це вже є і межує з беззахисністю. Саме пропаганда особливого лібералізму і повної відкритості серед населення, вихованого на фальшивій комуністичній пропаганді дружби народів та інтернаціоналізмі, привела Україну в боргову яму МВФ і створила загрозу розпродажу російському капіталові ще живих елементів української економіки. Той, хто вважає українську мову польським діалектом, не є прихильником української соціально-культурної системи взагалі, він за закриту російську соціально-культурну систему на теренах СНД і аж до Африки. Не можна рівняти цих духовних громадян Росії з авторами методичок як вивчати «Євгенія Онєгіна» в українському перекладі. Переклади -це спосіб світового життя мови, інакше вона не може брати участь в інформаційній конкуренції та спілкуванні. З цієї позиції не україномовні титри повинні супроводжувати російськомовні фільми, а навпаки. Люди, які все це висміюють, є тими ж згаданими затятими моральними громадянами Росії, яким проблеми українського соціально -культурного суспільства є чужими, тому й смішними. Схоже на те, що пан Окара є симпатиком Росії, тому й переконує нас в перевагах відкритих соціально-культурних систем, ніби закриті системи не здатні до інформаційного спілкування зі світом і нездатні до саморегуляції і тому недовговічніші. Це не так, бо наш час жодній нації інформаційного спілкування не уникнути. Сильні закриті держави-системи здійснюють це спілкування динамічно і експансивно, вони інформаційно і економічно захищені у відгороджених від решти світу співтовариствах. Слабші , в тому числі й Україна, пасивно сприймають те, що подають і стають жертвами інформаційних маніпуляцій. Пропаганда абсолютно відкритого суспільства як найпрогресивнішої соціально-культурної системи, зробить з Україною те, що зробила пропаганда лібералізму -дозволено все всім, лиш не аборигенам, бо в них грошей і влади мало. Пан Окара вважає, що захисники української мови в Україні є здебільшого озлобленими на життя та опонентів і людьми «закритими», тому не здатними сформувати ефективної моделі пропаганди української словесності, не здатними поліпшити імідж і підняти престижність мови. Цитата: » Модель адмінресурсного примусу — здатні сформувати, але модель, засновану на любові, на технологіях «Soft power», на розкритті багатої, але мало розкрученої для масового споживача української літературної і культурної традиції — ні, не виходить.». Звісно, громадський захист державної мови не може замінити функцію примусу з боку держави. Правда, адмінресурсного примусу до української мови фактично не було впродовж всієї історії української незалежності. Якраз відсутність «адмінресурсного примусу», нерішучість чи небажання влади застосувати силу закону завадили встановленню законного і конституційного, гармонійного порядку застосування мов на засадах функціональності, без політизації і конкуренції. Слухаючи мову багатьох чиновників і політиків, можна зауважити тільки один вид адмінресурсного примусу- особистісне нав’язування російської мови в тих сферах, де повинна вживатись виключно державна, українська. Пан Окара говорить: «… збитковість адмінресурсної моделі пропаганди української мови, в якій питання про підвищення її престижності не стоїть на першому місці, стає очевидним перш за все в Південно-східній Україні, де українській культурі доводиться конкурувати з культурою російською мовою, маючи від початку гірші стартові умови. Натиск адмінресурсу за відсутності програм лояльності неефективний і приводить, як відомо, до зворотного ефекту — до домінування різного роду українофобських помилок.» Знову ж невірна постановка питання, бо пропаганда української мови в Україні -це нонсенс, адже застосування ї є обов’язковою нормою Конституції. Винуватий не міфічний україномовний натиск держави, а радше його повна відсутність, невиконання державою гарантій поширення державної мови. Замість цього кожен чиновник і політик займався пропагандою власної мови публічно, виступаючи від імені держави. Біда української мови в тому, що при владі, грошах і в політиці чисельно переважив російськомовний голос. Не врезультаті тиску держави, а внаслідок зовнішнього інформаційного впливу та мовної анархії, питання мови стало політичним. Зараз політична ситуація різко збільшує вплив російськомовних політиків і даремно пан Окара вважає, що «державні і суспільні програми з розширення сфер функціонування української мови повинні будуватися на основі технологій «м`якої влади» (“soft power”) — в їх інструментарії мають бути присутніми найрізноманітніші інструменти для завоювання лояльності в різних аудиторій.» Ми ж бачимо як «м’яко» діє ця влада і як щадить нерви українців. На жаль, пропаганда українськомовного продукту річ хороша, але це якось ненормально зараз. Навіщо пропагувати українське немовлячим, коли україномовним етнічним українцям держава не може забезпечити той відсоток україномовного потоку, який життєво необхідний для збереження мовної, культурної та іншої самобутності згідно з обіцяним Конституцією. Найкраща пропаганда української мови — це не заважати її вільному вживанню передовсім етнічними українцями. Достатньо усунути всі чинники, які змушують етнічних українців до російськомовності , провокуючи етномовний інформаційний голод і російськомовний тиск зверхників. Якщо б всі етнічні українці не мали спокус до гріха переходу на російську і говорили виключно українською — кращої пропаганди української мови не треба. Варто лиш обмежити блювотний потік російськомовного гламуру на телебаченні і українцям та й багатьом громадянам відкриються очі — вони побачать, що українське є і воно найкраще. Просто показувати кращі взірці українського, нічого не змінюючи, так же безглуздо як і закликати любити українську мову чужинців. Згоден з паном Окарою, що «для абсолютної більшості жителів Південно-східної України українська мова — це не китайська і не німецька, це — мова предків, які ще недавно жили.» Але ж якщо замість української по телевізору і радіо так, як зараз російська, буде звучати китайська, так можна не тільки російськомовними — китайськомовними стати мимоволі Розмови про творення кращого українського нічого не варті, якщо не намагатись привести до порядку власників центрального телебачення, які творять нам мовний адмінресурс і роблять такими ж за «образом і подобієм», але стократ біднішими і нездатними захищатись. Подібні розмови лише доповнюють і полегшують процес втрати українцями власної ідентичності, бо лиш констатують українську слабкість і якось виправдовують гріх запопадливої російськомовності. Було б чимось неможливим, якби українські телеканали, відверто російськомовна пресова більшість, ментально проросійська більшість чиновництва раптом почали пропагувати чесне пояснення мети Постанови уряду № 1033, яка зобов`язала розмовляти вчителів і учнів українською поза уроками. А це була нормальна постанова на виконання Конституції та мовного закону. Цю постанову досі лають, не читаючи, бо так а комусь треба. Непоганий урок українцям, які спробують домагатись права на мовну самобутність. Чи мають вони надію на справедливість, коли міністрові Вакарчуку якась залізо-бетонна сила не дозволила те, що гарантується пересічному громадянинові без огляду на етнічність — повноцінний навчально-виховний процес мовою держави на всій її території. Пан Окара пише: «Пора дати спокій одному з керівників держави, який вперше приїхав до Донецька у віці під 40 років, за те, що він досі не зумів заговорити по-українськи. Актуальний зовсім не він, чиї предки говорили естонською. Актуально молоде покоління міських жителів, яким пояснили (у родині, в школі, у дворі, в інтернеті, в газетах «Кр* Правда», «Дон* Кряж» або «3000”), що говорити по-українськи, — це «ацтой» і ознака обмеженості.» Щодо чиновника держави, який не володіє державною мовою — якщо дати йому спокій, то він, разом із залежним від нього чиновництвом не дасть спокою нам, як сотні інших, які вважають нормальним давати російськомовні інтеррв’ю, і так само публічно виступати в ЗМІ і перед народом. Вони такі ж порушники закону про державну службу і Конституції, як і звичайні казнокради, навіть більше, бо посадове ігнорування державної мови є злочином проти основних засад Конституції, тобто нарівні із державною зрадою. Є така цитата в пана Окари, яку мушу навести повністю, бо в ній криється суть особливих співчувальників українству: «У разі «узаконення» російської мови як другої державної в Україні, її символічний статус може бути як колонізаторським, так і суверенним. У першому випадку країна визнає, що державною мовою є мова, правила і норми якої затверджуються в іншій країні — культурній метрополії, там же знаходиться і її діалектна база. Тобто Україна — це колонія нового типу, що зберігає формальний суверенітет. Але в іншому випадку, якщо йдеться про неколоніальний статус, Україна з неминучістю претендує на участь у «модеруванні» російської мови. Тобто вона ніби заявляє, що спільно з Росією несе історичну відповідальність за російську мову, що вона на рівних бере участь у виробленні і встановленні мовної норми, граматичних, синтаксичних та інших правил (як на початку XVII століття Мелетій Смотрицький), що вона має в системі Національної Академії Наук України Інститут російської мови, що вона займається діалектними дослідженнями, веде картотеку, спонсорує фонди з розвитку російської мови за межами України і Росії і т.д.». Перший варіант і так само другий є однаково колонізаторськими, тут лукавити не треба. Українці таки допомогли історичній Московії сформувати російську мову, про це свідчать численні мовні запозичення з давньої української. Але говорити про якусь спільно-українсько російську співпрацю над вдосконаленням російської мови і смішно і гірко, особливо при згадці про бажання Росії писати спільні українські підручники історії і кепкування з наміру повернути живий український правопис. Воно було б справді смішно, якби все так гарно не вкладалось в канву російської концепції єдиного російсько-українського народу із видами на монопольну приватизацію «спільної історичної колиски».

Андрій Окара цілком серйозно пише: «Зрозуміло, необхідно усунути і очевидний ідіотизм у різних сферах: наприклад, законодавчо дозволити тим самим нотаріусам засвідчувати документи російською і англійською мовами, а не здирати зі своїх клієнтів по 100 гривень за «переклад» і т.п.» Знову «за рибу гроші», адже в Росії нотаріус посвідчує тільки російськомовні тексти, у Франці — франкомовні і так далі. Отак і пише пан Окара — переплітає цілком справедливі тези із тезами неприйнятними а то й згубними, пише гарно і складно, бо він першокласний журналіст. Не можу втриматися від заключного цитування -пояснення паном Окарою, чому нашій мові пощастило: «Якби її знищенням на державному рівні займалися люди розумні, освічені, які володіють технологіями «Soft power», їй насправді щось загрожувало би. А так навпаки: «табачукізм» — нинішня політика зі знищення української як «повнокомунікаційної» мови — створює мотивації для її розвитку як одного з символів протесту, як мови «креативного класу» — амбітної контреліти, орієнтованої на побудову майбутнього.» Не будемо мати ілюзій — українській мові і українцям, ніколи не щастило від влади чи то чужої, чи формально своєї. Можливо хтось вважає Дмитра Табачника поганим науковцем-істориком, але можете бути певні — в тій справі, яку він робить з українською мовою і з українським гуманітарним простором він має достатній досвід, чудову кваліфікацію, внутрішнє покликання, робить все послідовно, системно і напевно не задарма. Не треба недооцінювати противників і знати спосіб протидії. Всі ці хитрі штуки розбиваються лише об один простий і здоровий людський принцип — говорити завжди українською і вимагати українського всюди і завжди так само, як повітря і хліба для життя.

 Володимир Ференц,
незалежний політичний оглядач

Івано-Франківськ

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com