Вовче відлуння

Кілька конче необхідних зауважень: по-перше, терористичні акти, навіть такого масштабу, як у вересні 2001-го року, є психологічною зброєю, а не засобом масового ураження ворога. Це як із відлунням вовчого виття — воно викликає набагато сильніше почуття страху, ніж видовище зграї реальних хижаків, що шматують овечу отару. І той, хто обрав тероризм своєю ідеологією, добре про це знає.

По-друге, принципову різницю між ісламом і так званим «ісламським тероризмом» визначив один із провідних британських політиків: «Іслам — це релігія мільйонів, ісламський тероризм — це ідеологія незначної меншості цих багатьох і багатьох мільйонів».

По-третє, «бомбовий терор» не є винаходом Алькаїди, Талібану чи ще якихось там новоявлених адептів Газавату. Він виник і набув широкого розповсюдження в цивілізованій Європі наприкінці ХІХ — самому початку ХХ століття. Бомби жбурляли або підривали італійські та французькі анархісти, а також російські бойовики. Спершу народовольці, а за ними й есери. Варто нагадати, що замах на австрійського ерцгерцога Фердинанда, котрий призвів до вибуху Першої Світової війни, складався з двох актів. Спочатку під автомобіль спадкоємця Віденського престолу кинули бомбу, а вже потім — чудом уцілілого Фердинанда застрелив горіпаха Гаврило Принцип.

Ті, хто прикриває свої злочинні амбіції іменем Пророка, додали до суто європейської технології прадавній азійський аспект. Якщо в Європі бомбу приводить у дію запал, бікфордів шнур чи годинниковий механізм, то на просторах Близького Сходу, Північного Кавказу, а останнім часом і Росії це робить самогубця-смертник.

Та досить історичних ремінісценцій і посилань. Для нас, в Україні сутніх донедавна найважливішим у цій проблемі було запитання: чи можливе це бомбове безумство у наших кордонах? Після вибухів у Макіївці кількість питань зросла на порядок. Трагедія в Домодєдово якщо і не дала вичерпної відповіді, то принаймні дозволила зробити певні висновки.

Що б там не говорили різноманітні «захисники ісламу», але сучасний бомбовий тероризм зі знаряддя психологічного тиску міцно і надовго трансформувався в засіб тиску політичного з міцною бізнесово-економічною домішкою.

Перейдемо до конкретики.

Чи випадковими є намагання певних позаукраїнських чинників забрати у нас Євро-2012? Аж ніяк! Адже спортивні акції такого рівня — то не лише виграшний рейтинг, а й вдалий бізнес для країни-організатора. А де йдеться про бізнес, там, як стверджував ще гросфатер наукового комунізму Кароль Маркс, усі закони і норми моральності затикаються відомо, куди.

Поглянемо під цим аспектом навіть не на трагедію в Домодєдово чи минулорічні вибухи в московському метро. Згадаймо маргінальні з точки зору абсолютно незалежних писак вибухи у республіках Північного Кавказу — від Чечні до Назрані і Нальчику. Чому ніхто не надумав пов’язати їх із наближенням ще однієї видатної спортивної акції планети — зимової Олімпіади в Сочі? Фахівці стверджують, що саме ця імпреза є однією з найприбутковіших у спортивному бізнесі. І поступається хіба що чемпіонату світу з футболу — та й то не набагато. Звісно, на відміну від Євро-2012 уже ніхто не вимагає перенести Олімпіаду з Сочі у якесь безпечніше місце. Але нашкодити, помститися за те, що «хороша Маша, да не наша» — на це навіть у суперполіткоректних європах і Сполучених Штатах охочих знайдеться чимало.

То що робити з цим жахливим «фантом«? Уважно, а головне — без найменшої краплі притаманної декому з нас зловтіхи вивчити всі обставини теракту в Домодєдово. Чому в Домодєдово, а не в Макіївці? Хоча б задля того, щоб не впливати на слідство, яке проводять українські правоохоронці. Їм і так не солодко. З одного боку високе начальство тисне, а з іншого — преса вимагає «подробиць».

Так от, щодо подробиць. Нагадаємо вже призабутий, на жаль, теракт у Москві на Дубровці. У тому, що там кількість жертв перевалила за сотню, винні значною мірою журналісти, які перетворили трагедію на дешеве шоу взірця «Як стати мільйонером». У американських спецслужб на такі випадки є дві стереотипні відповіді: «Ми розробляємо версії» або ще коротше: «Ми працюємо». І ніхто не поспішає здіймати крик про обмеження свободи слова.

За радянських часів був сумнозвісний жарт щодо моделі, за якою тоді розслідувалися чи не всі надзвичайні події: «Галасанина, плутанина, покарання безневинних, нагородження непричетних». Що змінилося відтоді?

Запитання, на жаль, риторичне. Нічого не змінилося!

І до речі, поява великої кількості високого начальства з різних відомств на місці гіпотетичного чи реального теракту може викликати у обивателя логічне запитання: а у нас в Україні хтось конкретно займається боротьбою з тероризмом? Чи тільки всі керують? Ймовірно, що спецпідрозділи існують. От тільки — в реальності чи на папері?

Ще один урок московської трагедії — вибух стався в «нейтральній зоні», де закінчуються повноваження однієї служби безпеки, але ще не починається зона компетенції іншої. Результат — зайти в зону вибуху і спотворити картину злочину міг будь-хто. Що й сталося.

А як із цим в Україні? Ото ж…

І наостанок — щодо Макіївки. Суто суб’єктивне припущення: це ще не теракт. Або хтось вирішив перевірити, даруйте, на вошивість нашу антитерористичну готовність, або зігнав зло. У стані відчаю різні люди по-різному «зриваються«: хтось б’є посуд у своїй хаті, хтось встряє в абсолютно безглузду бійку зі сторонніми людьми, хтось лізе в зашморг, а хтось, образно кажучи, накидає цей зашморг на шию того, кого вважає винуватцем власного стану. Ось реальне повідомлення в Інтернеті: «В Івано-Франківську невідомий хлюпнув кислотою в обличчя двом чиновникам». А якщо під рукою не кислота, а Інтернет з інструкціями, як, даруйте, з лайна зробити бомбу? Самі розумієте…

Кляті питання! Можна не поспішати з відповіддю, але слід їх шукати. Щоб не повторилася картина в Домодєдово — міліціонер з охорони аеропорту замість кидатися рятувати поранених вибігає на вулицю з радісним криком: «Я вцілів, я вцілів!«

В.Н.