Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

І один в полі воїн

Росія 1825-го року, останні місяці правління імператора Олександра І, старшого сина Павла І. За часи правління Олександра І, починаючи з 1801 року, до Росії були приєднані Східна Грузія (1812), Фінляндія (1809), Бессарабія (1812), Азербайджан (1813), велике герцогство Варшавське (1815).

У зовнішній політиці Олександр І лавірував між Англією і Францією, вів війни з турками і шведами. З середини 1810-х років почав проводити вкрай реакційну внутрішню політику деспотизму, яку втілював у життя всесильний граф Аракчеєв, спочатку військовим міністром, а згодом з 1810 року як голова військового департаменту Державної ради. З 1815 по 1825 роки він став фактичним керівником держави, організатор і головний начальник військових поселень.

Ця політика крайньої реакції деспотизму, що проводилася в Росії, тому і носила назву — аракчеєвщини, палочної дисципліни і муштри, особливо в армії, жорстокого придушення громадського невдоволення. Саме на тлі аракчеєвщини і міжцарським періодом, що настав після смерті Олександра І, і був викликаний виступ декабристів 14 грудня 1825 року в Петербурзі та Чернігівського полку на Україні (29 грудня 1825 — 3 січня 1826). Його підняли російські дворяни проти самодержавства і кріпацтва. Головним чином офіцери-учасники Вітчизняної війни 1812 року. Настав антифеодальний буржуазний рух у Росії. Повстання Чернігівського полку в Україні почалося в с. Триліси, був взятий Васильків. Воно було розгромлене під Б. Церквою, а полк переформований.

Після поразки повстання до слідства було притягнуто 579 чоловік. П’ять чільників офіцерів-дворян були повішені. На каторгу і поселення до Сибіру вислано 121 особу. Репресовані були також 3 тисячі солдатів. Царський трон у Росії обійняв Микола І.

Раннього вечора, коли сторона, що перемогла, тільки приступила до розшуку і дізнання, новий імператор не сумнівався в тому, що заколотниками верховодив Олександр Бестужев. Ад’ютант герцога Вюртемберзького (доводився дядьком Олександру, Костянтину і Миколі Павловичам), двадцятивосьмилітній штабс-капітан був одним із трьох старших за чином серед повсталих 14 грудня, і за віком теж належав до «старших».

Він був примітною фігурою протягом того дня. Разом з братом Михайлом і Щепіним-Ростовським сам вивів Московський полк до будинку Сенату, трохи пізніше його бачили біля підніжжя пам’ятника Петру І, де він демонстративно точив об граніт шаблю; біля п’яти годин, вже в присмерках, Олександр і Микола Бестужеви намагалися згуртувати загін з матросів Гвардійського екіпажу для того, щоб перегородити шлях кавалерії, коли б та пустилася вслід тим, хто біг по Галерній, учасників повстання. Але справу вирішила, як відомо, картеч, а не кавалерія.

Вожді Північного товариства (Оболенський, Рилєєв, Олександр Бестужев) не мали досвіду у такого роду починаннях, і звідсіля — «нез’єднаність» плану, «нестача порядку і єдності у виконанні».

Повстання більше нагадувало військову операцію, але Бестужев дивився на це інакше. Він збирався не в похід, а в наїзд, молодечий і скоротечний; його девіз — «встигнути або вмерти». В посланні Миколі І, написаному у фортеці, Бестужев заявив, що його надихав приклад «Орлових часів Катерини», які за кілька годин з одним гвардійським полком возвели на російський престол Катерину ІІ, прогнавши законного царя Петра ІІІ. Відтоді ситуація змінилася, але культ молодецької гри зі смертю залишився.

На слідстві Бестужев називав себе «солдатом», якому належить «не міркувати, а діяти». Він завжди казав «Воювати, воювати». І не раз, де була дуель, він був секундантом, або її учасником.

У Бестужева сфери особистого і художнього досвіду взаємопроникні, його повісті і оповідання далеко не автобіографічні, але завжди біографічні. В кавказькій бувальщині «Аммалат-Бек» ми знаходимо і таке: «лівий берег Терека винизаний багатими станицями лінійних козаків, потомків славних запорожців. Між ними де-не-де є селянські поселення. Козаки ці відрізняються від горців тільки небритою головою… зброя, одежа, збруя, ухватки — все гірське. Мило бачити їх в ділі з горцями: це не бій, а поєдинок, де кожний на славу хоче довести перевагу сили, хоробрості, мистецтва. Двоє козаків не злякаються чотирьох вершників, — в рівному числі — завжди переможці. Майже всі вони балакають на татарській мові, водять з горцями дружбу, навіть родичі за взаємно викраденими жінками, але у полі вороги невмолимі. Лінійний козак не ступить за поріг без кинджала, не виїде в поле без рушниці за спиною; він косить і оре озброєний.

Ось такими побачив і змалював наших славних пращурів-запорожців О.Бестужев, які його, мабуть, теж надихали. Вони змушені були розійтися по світах, поселятися за межами Батьківщини з відомих причин. Не один тільки цар розоряв, грабував розпорошував українців, це також робили його сатрапи-аракчеєви — тисячі чиновників царської, а потім більшовицької імперій на теренах України. Все це спонукало братися за зброю українців, а кавказці і донині це роблять.

У прозі Бестужева 1820-х років подається цілий набір варіантів «героїчної долі». Він не раз повторяв, що «книга є людина; творіння є відображення творця».

…Ввечері 15 грудня 1825 року Бестужев в парадному мундирі з’явився в Зимовий палац, урочисто обставивши свою капітуляцію. Деталі його бесіди з імператором Миколою І досі невідомі. Під час слідства Бестужев дав відверті свідчення і, згідно офіційному донесенню, «перший зробив важливе відкриття про таємне товариство». Рубікон був перейдений тільки в зворотному напрямку.

Літом 1925 року Бестужев, який перебував на поселенні в Якутську, був переведений на Кавказ — рядовим солдатом. Він отримав дозвіл друкуватися, але ім’я «державного злочинця» не могло воскреснути. Його твори з’явилися під псевдонімом — Марлінський. Та Бестужева — літератора і видавця «Полярної зорі» пам’ятали всі.

В той час на обітованій землі Кавказу йшла жорстока війна. Новий імператор Микола І продовжував завойовувати Кавказ. Водночас в Грузії, що була вже під Росією, навіть був витканий стометровий килим — бій росіян з чеченцями на річці Терек, де останній став червоним від крові. І коли килим показали Миколі І, він промовив: «Так тут же росіян загинуло більше ніж чеченців». Килим розрізали на 4 частини, одна з яких і нині знаходиться в Грузії.

Михайло і Микола Бестужеви, теж перебуваючи у засланні, з болем констатували «війнобісся» брата Олександра. «Я б’юся цілком без мети, без обов’язку навіть, безкорисливо і невимушено», — писав Польовому О. Бестужев. Він пише про горців: «їхні пристрасті до незалежності, про їхню неймовірну хоробрість, достойну кращого часу і кращої мети».

Бестужева обходили заслуженими відзнаками, здоров’я руйнувалося, і навіть довгоочікуване під­вищення в офіцерський чин (в 1836 році) не позбавляло від обов’язків «ходити в стрілковому ланцюзі на рівні з прапорщиком тільки що з корпусу». Клопотання графа Воронцова про його перехід на цивільну службу, щоб дати можливість нормальної літературної роботи, були безуспішними. Самодержець, не схильний милувати своїх «друзів з 14 грудня», накреслив резолюцію: «…не Бестужеву з користю займатися словесністю, він має служити там, де це можливо без шкоди для служби».

7 червня 1837 року в битві при мисі Адлер він був ад’ютантом генерала Вольховського, його неодноразові прохання піти в цеп застрільників Вольховський заперечував, додаючи: «У вас і без того доволі слави!». Але славу Бестужев вкусив при житті, тепер справа йшла про героїчну смерть. В той же день він домігся свого.

Минуло 185 років від повстання декабристів. Нащадки декабристів, запорозьких козаків розпорошилися по світу, але вони є і в Україні, а значить живе і житиме той дух вільнолюбства, державності і гідності, який постав проти царату, аракчеєвщини, більшовизму, чиновницького свавілля, деспотизму, диктатури, тиранії сатрапів: в Петербурзі, і Чернігові, і на Запорозькій Січі. Саме тому нинішні керманичі мають не тільки пам’ятати уроки тієї, ще не написаної нами історії, але і зробити все, щоб ніякі «привиди» більше не блукали на теренах України, а українці не були «розпорошені», остербайтерами, наймитами у світах, адже вони гідні слави своїх пращурів і достойного життя. Тоді нас будуть поважати і в Європі, і в Азії, не закриватимуть громадські організації, бібліотеку у Росії, не вилучатимуть з неї українські книжки. Це теж відгомін аракчеєвщини і тих «привидів».

І тільки одному Богу відомо, кого ще може «розбудити» той нескоримий дух вільнолюбства наших героїчних предків.

Василь Слободяник
вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com