Істина Великого Кобзаря

Заглиблюємося в явище, в цей світ — начебто знаний, але непізнаванний до кінця очевидно ніколи. І цей безмежний світ ми звемо Тарас Шевченко — геній Українського Народу, Кобзар, світове явище народної поезії, українського духу.

Йде постійне відкриття його творчості, сили його незбагненого таланту, долі нашої Матінки-України. Він для нас, дещо знаючих і трохи, буцімто, навчених, хай неосвічених і недосвідчених, може навіть і непросвітлених, означає багато що. Хоч нинішнє життя і ліпить, вибачте за слово, нам «коників», звичайно, не гуцульських цяцькових, а часто-густо непотребних. Про це ми чуємо і читаємо, на очі власні пересвідчуємося.

Вже з навчальних шкі­льних програм пропонують усунути великі його поеми, не кажучи про інших класиків літератури. Або просто скорочують навчальні години, добре знаючи, що тільки художня класична література формує  людину, зрештою патріота, в нашім випадку — українця.

Викидали з «Кобзаря» такі твори генія, як «Чигирин», «Розрита могила», «Великий льох», «Іржавець», «Стоїть в селі Суботові», «Якби то ти, Богдане, п’яний», «За що ми любимо Богдана».

Роздягання, вибачте, а то й паплюження та нищення Українського Пророка триває, поглиблюється. Деінде викривляють його творчість, обливають фарбою постаменти й меморіальні дошки, навіть викрадають пам’ятники (Канада, Оквіль). Хоча й будують. Відкрили в Тбілісі, Празі. Опрацьовуються питання спорудження пам`ятників, погрудь, меморіальних дощок у багатьох країнах: Австралії, Канаді, Італії, Чехії, Португалії, Іспанії, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Македонії, Литві, Латвії, Казахстані, Киргизії, Азербайджані. Навіть в Росії.

В Україні до 200-ліття від дня народження Кобзаря планується розширити межі Шевченківського національного заповідника, зокрема — Михайлівської гори, де гостив Тарас у  Максимовичів. Зрештою збіль­шити весь Канівський природній заповідник. Задумано. А чи виконається?

Але ми, прості українці шануймо Кобзаря, підій­маймо український дух, розпросторюймо рідну душу.

А були й гайдамаки, ці «останні орли», за відомим означенням класика української літератури Михайла Старицького. Це Умань, Холодний Яр. Гайдамаки були народними месниками, які повстали за соціальне й національне визволення свого народу, на захист простого люду.

Ще герой Шевченкового твору «Варнак». Також шукач правди і справедливості. Та недалеко й ходив. У Броварському лісі під Києвом. А провина лежить на багатіях-кровопивцях, які штовхнули героя Тарасового твору на «розбійництво». І він став шукати правди...

А воля? «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру — Та й заходиться вже будить».

Нас навчали в школі, що це був заклик до революційного повстання. Московський цар приспав волю. Тому не треба чекати «сподіваної волі». Схожий образ Шевченкової сокири бачимо і в «Неофітах». Може це й для сьогодні згодиться?!

У листі до свого побратима Якова Кухаренка Тарас Шевченко писав, що скомпонував поему «Неофіти» нібито з римської історії. Та подібне цілком може накладатися, або порівнюється з будь яким часом, у тому числі і нинішнім. Багатозначність тут явна, в чому справжність і вищість Тарасової поезії. Це є глибоке філософське узагальнення. Його можемо прикласти на будь що, схоже на правду. Хоч багато хто з лже-вчених говорив про вузькість, нереальність і схоластичність подібної думки. Але це простісінька омана. Про це пишуть і тепер та закидають нам національне хуторянство й обмеженість світогляду.

Які ж ми теперішні — новонавернені і новонароджені? До якої віри прихильні? До чого й куди прямуємо?

Нині маємо свою державу. Хоч багато хто говорить про формальність і залежність нашу від попередніх і нових хазяїв. Тільки «Кого благаєте, благії?»

Тарас Шевченко закликає нас молитися одному богові — «правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь».

Великий Кобзар у своїх геніальних творах сміливо висловлював думки і почування корінного українського народу, його волю до перемоги над злом, з чийого боку воно не йшло б, закликав до боротьби за людську правду і справедливість.

Безмежна його любов до рідного народу і палка ненависть до гнобителів зіграли величезну роль у розвитку соціальної й національної самосвідомості українців. Та й багатьох інших народів.

Згадаймо вислів грузинського поета Акакія Церителі, який говорив, що тільки Тарас Шевченко дав йому зрозуміти як треба любити свій народ і рідний край. Про це також засвідчували, наприклад, білоруські поети Янка Купала і Якуб Колас, турецький поет Назим Хікмет та багато інших.

Кобзар був і лишається для нас істинно народним поетом у найповнішому значенні цього слова. Він подав голос на захист нещасних «рабів німих», він «на сторожі коло них» поставив слово. Безсмертне. І затято боровся проти тих, хто знущався з трудящого люду.

Він був мужиком, а став володарем у царстві духа, — писав у своїй Присвяті Великому Кобзареві поет і мислитель Іван Франко.

А що ж ми робимо сьогодні, бачачи несправедливість щодо Його імені, безсмертного українського слова? Де наша полум’яна і гнівна філіпіка на Його захист чи найлагідніша мова любові до окраденого й забутого краянина? Аби люди відчули, що земля наша українська і має свою культуру, звичаї, обряди? Зрештою, несхожість на інші народи, а отже й багатство духовної спадщини? Найпахучіша квітка серед природного багатства Землі.

«Прозріте, люди, день настав!

Розправте руки, змийте луду».

На превеликий жаль, ці Поетові заклики не доходять інколи до нас. Часто це голос волаючого в пустелі. Мало кому й допомагає. Багатьом не йметься віри. А кого й «візантійський саваоф одурить!» «Не одурить Бог, Карать і миловать не буде.

Ми не раби його — ми люде!».

Нам, гідним Його слова, якщо почуваємося справжніми українцями та робимо національну справу — шукати опори в Кобзаря. Скільки ж таких шукачів істини? Чути часто, як відомі літератори і політики, начебто національно-патріотичного спрямування, роблять антинаціональну справу. Або не відають, що творять — прости їх, Боже. Вони незрячі і глухії.

Багато хто бажає і прагне повернутися в минулу всюди тиснучу епоху. Свідомість лишилася та ж сама.

Ми ж осмислюємо себе пророчим Кобзаревим словом. Для збагнення й усвідомлення державного і власного громадянського діяння.

Український геній боровся словом-правдою за наші душі, але чого ж її так мало в нас? Україна була йому такою дорогою, що він за нас навіть Бога прокляв, а ми так і не стали на шлях природної правдивої віри і сумлінного служіння народові: «Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!»

Ость тут і постає, напевно, питання освіти і просвіти, розуміння свого національного обов’язку. Для отих просто живущих і ніяк себе не називаючих. Хоч за походженням начебто й українці.

Тарас Григорович активно турбувався якнайширшою освітою мас, дбав про те, аби ми вчились так, як треба...

Він був Великим народним просвітителем і працював до останнього свого подиху. Адже намагався будь-яким чином визволити бідних людей від безглуздого тупоумства, як тільки міг обурювався проти навмисно спотвореної освіти, що завдавала непоправної шкоди українському народові.

Згадаймо, що його намагання писати для простих людей, дітей і піклуватися про них, підтримували й гаряче продовжували цю справу класики української літератури Іван Франко, Леся Українка, Борис Грінченко, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Степан Васильченко та багато інших наших класиків. А блискучий прозаїк Михайло Коцюбинський навіть у казці для дітей стверджував думку про те, щоб ми завжди і всюди були українцями чи то в своїй хаті, чи в чужій, допоки… нам не заціпило…

«Буквар південноруський», уладжений Тарасом Шевченком для українських недільних шкіл, був його останньою лебединою піснею. Він її посилав у свою кохану Батьківщину юному українському цвіту із берегів похмурої й непривітної Неви, де замучено десятки тисяч українських козаків і простого люду, які під батогами гинули в болотах, будуючи Петру 1-му «вікно в Європу», північну столицю та Ладозький канал. У дітках від бачив майбутнє нашого народу, в його вихованні й освіті на народному національному ґрунті. Мала дитина сягає кращого й надійнішого розвитку, ніж доросла, і сприймає все щиро і правдивіше. Із «Кобзаря» він почав оспівувати своє і наше безталання, а «Букварем» закінчив свій земний шлях і почав небесний.

«Якби Бог поміг оце мале діло зробить, — писав він, — то велике само б зробилося». Великою справою свого життя Геній вважав визволення народу з тяжкої неволі, боротьбу за ідеали світлої правди на всій землі. І він це пов’язував із поширенням науки, навчання, просвіти рідним українським словом. Це стосувалося і живого усного слова, й писаного, й малювання, і музики, і рідної пісні.

Згадаймо його мистецький альбом офортів «Мальовнича Україна». Це була величезна задумка — показати Батьківщину в усій красі. До чернігівського губернатора Шевченко-художник писав: «Історія Південної Росії усіх і всякого дивує своїми напівлегендарними лицарями і тим, що тут діялося: народ навдивовижу самобутній, земля прекрасна... Малоросія давно вже мала і композиторів своїх, і художників, і поетів... Ті, хто хоч раз бачили нашу країну, кажуть, що хотіли б жити і вмерти на її прекрасних полях. А що казати нам, дітям її... Треба любити й пишатися своєю матір’ю. І я, яко син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то, принаймні, для слави і імені України».

І так він писав завжди про рідну землю. Вона була в його серці завжди: і в пекельні муки, і в хвилі радості та втіхи. Він подав

«Душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило...».

А що нам нині подають? Яку мову і якою мовою?

У музиці? Бахкання барабанів, що глушать наш природній слух, а важкий рок вибиває мізки, руйнує психіку, робить нас істеричними чи й глухими. Здавалось би, що такий непротивленець сталінської доби як Юрій Яновський, і той у власнім романі «Чотири шаблі», не витримавши наруги над українським високорозвиненим музичним слухом, вибухнув гнівом.

Мало сьогодні чуємо рідних народних душевних наспівів, обмаль і свого слова людського. Хіба що нас втихомирюють рідні краєвиди Карпат, степів, лісів і річок. Не дай, Боже, і їх втратити!

Усякий наш ворог, якщо хотів нас занепащити і знищити, то завжди починав із мови Тараса Шевченка, з нашого слова і пісні. Накинути ярмо. Хто мальоване, хто золоте, а в більшості смертельне. У крайнім випадку переінакшити на свій копил. Боротьба за українську душу повсякчас була боротьбою за мову і волю Кобзареву, його думу і пісню.

Не підставляємо голови в мальоване ярмо у третьому тисячолітті.

Любив наш Національний Пророк усіх добрих людей, будь-якого племені. Правдивих і чесних.

Найвищий патріотизм вилився огненним словом Шевченковим у поемах «Сон» (1844) і «Кавказ» (1845). Московська тьма в його час, за висловом Івана Франка, душила Україну повсюдно й жорстоко не лише самоволею чиновників і самодержавством.

Звертаючись до свого друга Якова де Бальмена, якому присвячено поему «Кавказ», Тарас Шевченко з прикрістю говорить, що

«Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!»

Його побратим загинув за московську загарбницьку політику на Кавказі.

Винародовлений, денаціоналізований народ, як нація рабів, повністю йде на послуги верхній силі і підтримує її панування. А за це йому одна відома дорога і шана, і кара.

Ось у поемі «Марія» підтвердження цих пророчих, правдивих слів:

«Не вас мені, сердешних,

жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє.»

Не міг Тарас Шевченко терпіти темноти «Братів незрячих гречкосіїв». Уся його творчість була спрямована на визволення людини з під будь якого ярма чи рабства.

Після перевороту 1918 року один із авторів Літературно-наукового вісника             І. Чопівський писав: «Коли національні сили не згуртуються, коли не скристалізується національний дух, — тоді можемо сміло слово Україна замінити словом: міжнародний ринок з «інтернаціональним капіталом... — і все се буде зватися «Україна».

Убогість нашого українського духу, якщо про це йдеться в Тараса, — наслідок історії панування над нами інших сильніших чи жорстокіших деспотів і слабкість наших народницьких  і державницьких сил для збереження душі та самобутності української нації. Хай наша історія є підневільна, здирництво над нами очевидне, але відпорні сили чужинцям у нас майже відсутні. Маємо натомість якесь духовне занепадництво і впокорення, неосвіченість, нищення національних інтелектуалів, розкрадання природних ресурсів, захоплення культурних скарбів.

У таке страдницьке існування Тарас Шевченко проникав глибоко як ніхто з національних поводирів, світових народних мислителів. Але що ми зробимо в безсиллі перед силою капіталу щодо нашого українського духу і душі? Виявляється, капітал інколи дужчий за нашу ідею української національності, за народні традиції, культурну своєрід­ність, за наші противленські, опірні чужому, сили. Шевченко завжди оцінював нашу дужість і в духовному плані, і в державницькому, і в будь якому іншому, але завжди для свого народу. Застерігав, просив, благав, молив і молився в Посланні до мертвих і живих, і ненарожденних земляків своїх і в Україні і поза нею.

Талант геніальності, власне кріпацьке рабство давали народному співцю можливість описати, виявити найрізноманітніші вияви тодішнього минулого і передбачити майбутнє життя. Спотворена на московський зразок освіта в будь якій сфері та впливи часу збивали нас на манівці цивілізаційного поступу в найкращім розумінні цього слова. Тому перед українцями, особливо свідомих свого походження і роду інтелігенції   при   здобутті   самостійності   Української   держави,   хай нині  і формальної, постало завдання мати за взірець творчість нашого Великого земляка щодо його найпророчіших застережень.

Деякі псевдополітики і літератори, маючи потаємні наміри нажитися, говорили, що як буде своя держава, то буде й мова і рідна народна культура, і все інше. Мови своєї мало чуємо, народної культури відчуваємо мізер. У застійні часи хоч була якась квота на допущення народної української культури, аби показати світові, що й ми не ликом шиті. Тепер же панує і розкошує сваволя чистогану і все, що лишається в гризні за маслак. Згадаймо Шевченкове:

«Ми заходились розкувать Своїм невольникам кайдани.

Аж гульк!.. Ізнову потекла Мужицька кров! Кати вінчані,

Мов пси голодні за маслак

Гризуться знову».

За словами Івана Франка, ми мусимо «витворити з величезної етнічної маси українців — українську націю, суцільний культурний орга­нізм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших народів, відки б вона не йшла».

І не повторювати прописних істин, хоч для більшості народу вони не відомі, для декого їх потрібно повторювати та впоминати щоразу для втілення в реальне життя.

Щоб наша ідентичність у світі не зникла як етнографічна одиниця, не кажучи вже про націю в цілому. Сторонимося культу наживи, українського лайдацтва, провокацій з назвами «русинство» чи разухабістой Московщини під виглядом «Северодонецкой республіки» 1919 чи 2008, або 2011 року.

Так,   замість   істини,   проголошеної   Кобзарем,   маємо «культ демократичної пошлості, возведеної в ранг української культури, — обурювався у статті «Па­м’ятник Т.Шевченку» критик М.Сріб­лянський на початку минулого століття.

Тому слово Шевченкове поставимо на сторожі коло нас самих. Без галасу про відкрите чи громадянське суспільство, федерації, русинські чи ще якісь автономії.

Подібним людоморам була завжди готова від­по­відь у Тараса Шевченка, який вказував нам шлях любові до свого народу. Бо люди без світла блукають у манівцях і губляться в сітях неволі та перехресних стежок.

Сьогоднішні організаційні зусилля над національним кадастром, так званою парламентською, партійною, громадською, громадянською і суспільною структуралізацією, призведуть до того, що ми будемо повністю знівельовані як українці, як цільний народ. Це є не що інше, як вимкнення важеля боротьби українського народу за свої національні, соціальні й народні права. Це не просто присипляє національні сили, це їхнє розтягнення, розбиття до найменшої одиниці — людини. Нам треба спільності. Бо і Тарасу Шевченку було неоднаково,

«Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...»

Ослаблення національно-політичних і економічних почувань приневолює до чужого думання, розкладає націю всередині по партіях, розмірах багатства чи бід­ності, особистих гордощах і, внаслідок знесилює націю та деморалізує народ.

Винародовлення йде в першу чергу від забуття рідної мови. Це науково довів і вчений-мовознавець зі світовим ім’ям Олександр Потебня, для кого зміна рідної мови на чужу тягла не лише переміну характеру, напряму думки, а призводила до повного запустіння, опошлення, морального здичавіння і звиродніння. І ще страшніше — до дезорганізації суспільства та держави. Це він чітко описав і підтвердив у своїх знаменитих працях «Мова і народність», рецензії на українські пісні, зібрані членом «Руської трійці» Яковом Головацьким, за що отримав золоту медаль Російської академії наук 1888 року. Мова — душа народна. І її переміна веде до непоправних наслідків.

У статті «Двоязичність і дволичність» Великий Каменяр Іван Франко підкреслював, що людська природа пімстлива, і в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш покинути, замінятися з ким іншим своєю шкірою. Ось тому без рідної мови немає ні літератури, ні нас, ні нації, ні держави.

 Світові світочі науки й культури навчали, що потрібно насамперед запильнувати за рідною мовою, аби вона запанувала в краї. Але для цього потрібна просвіта, виховання з дитинства, бо не збудяться й не розвинуться національні почуття.

Іван Франко закликав навчатися чути себе українцями (»Одвертий лист до галицької української молодіжі»), — «не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціяльних кордонів. І се почуттє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всі без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природніми засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знане твердо, до тої міри, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його... Боротьба з москвофільством від тепер мусить виглядати зовсім инакше, бо й її терен розширяється безмірно, а її зміст поглубиться відповідно до того, як вона розростеться до розмірів боротьби всеукраїнського національного почуття з винародовлюючими претензіями «державної» великоруської нації».

Те, що Кобзар висловив поетичним словом, Каменяр дав тому наукове розроблення думки щодо збереження українського означення нас як окремішнього ні на кого не схожого народу. Тому цілком зрозуміла об’єднавча Шевченкова ідея:

«Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю!»

Ідея української національності висловлена ним однозначно:

«Нема на світі України, Немає другого Дніпра».

Символ цих його ідеалів, під стягом яких поспішаємо у бій до доброї Слави України, є для нас одне велике слово: Україна. Що ми за значення вкладаємо в це поняття, то тут істина може бути Шевченкова. Народна українська ідея — не саме лише поняття мови і культури, хоч це передовсім і насамперед, не лише етнографія та фольклор, а й політична свобода, незалеж­ність в економічній рівності та соціальній справедливості, самостійна держава.

І виконуймо весь «Заповіт» Кобзаря.

Михайло Василенко,

м. Київ