Нотатки до біографічних роздумів павла Глазового

(Продовження. Початок в №№4-13) Продовжуємо публікацію фрагментів біографічної художньо-документальної повісті Геннадія Кужільного «Епілог до сміху».

Кремінь науки

— У травні 46-го, як мене демобілізували, — розказував Павло Прокопович. — Повертаюсь додому до батьків під Кривий Ріг, а батька вже рік як немає вдома.

— Посадили! - плачучи переді мною, казала мати, — «за пособництво окупантам». Яке ж то «пособництво», коли його німці примусили працювати на ваговій і вести облік завантаженої руди? — Він же чи не єдиний із письменних мужиків залишився в окупації. От і сказали через старосту: або вагова, або концтабір! Ось і вибирай, — продовжувала бідкатись мати.

Так мій батько — Прокіп Павлович Глазовий, отримав 10 років таборів «за пособництво німецьким окупантам»… Тепер, через півстоліття, я в думах запитую тих більшовицьких «праведників»:

— А де ж були ви зі своєю «нєпобедімой» Червоною Армією, що залишили людей на поталу чужинцям? І сам собі відповідаю: — Кивали п’ятами вище потилиці, прихопивши в евакуацію на Урал весь свій потрух і приплід! Навіть свої партійні архіви німцям на трофей залишили. А чому залишили? — Бо вже не сподівались повернутись!

— Навіть в Києві залишили республіканський партійний архів! — підтакую я поету. — Він був розміщений на Хрещатику у двоповерховому дерев’яному приміщенні дореволюційної міської думи. Підпалили потім його підпільники, а німці в покарання розстріляли сотню перших-ліпших киян, які тоді попали їм в облогу. Моя теща — Анна Іванівна, теж випадково опинилась в цій облозі і була сто четвертою при відліку німцями тієї фатальної сотні. Вона була свідком того публічного і показового — для остраху населення, розстрілу. Слава Богу ще жива і може підтвердити Ваші слова.

— От бач! — аж вигукнув мій оповідач. — І прості люди про це знають та пам’ятають…

— Характерна деталь! — наголосив поет, продовжуючи започатковану тему. — Що смершам про батька «настукали» вже на другий чи третій день після приходу радянських військ. Вони за окупації здавали в гестапо підпільників та партизанів, а як тільки повернулись радянські війська, почали свій допис в гестапо більшовицьке. Такі при будь-якій владі знаходять собі застосування. Коли батько повернувся з таборів, він навіть розказав, хто його здав смершам — сусідка!

Довідка Управління виправно-трудових таборів «АА», видана при звільненні Глазовому Прокопу Павловичу. На її зворотній стороні вказується, що Глазовим П.П. отримано особистих грошей у сумі 206 крб 81 коп. «Заробив» батько поета за 9 років каторжної праці… За рівнем цін на той час, на такі гроші можна було купити 8-10 кг найдешевшої ковбаси, або з горя-лиха пропити, придбавши близько 10 пляшок горілки.

На довідці є й залізничний касовий компостер, на якому вказується дата від’їзду Прокопа Павловича з ВТТ до Кривого Рогу — 21.09.54 року 59-м потягом

— Я оце недавно читав, — збуджено говорив Павло Прокопович, — що навіть німці до доносів наших «співвітчизників» відносились доволі скептично, а аналітичний відділ гестапо розіслав із Берліну на місця інструкцію, в якій рекомендував ставитись розважливо до отримуваної від місцевого населення інформації. До речі, та ж таки інструкція попереджала про те, що більшість місцевих інформаторів — це колишні донощики НКВС.

— Я — фронтовик, член партії, весь в брязкальцях-медалях, — розказуючи далі, почав розводити руками по грудях ветеран, — не довго думаючи, прямую в райком партії. Там мене приймають, але дивляться скоса та з-під лоба, посміхаючись «собі в ус». А я, не звертаючи уваги, ходжу по кабінетах і доводжу, що мій батько не міг бути зрадником Вітчизни, що мовляв, його примусили німці та їх попихачі.

Походив я, походив — разів зо два чи зо три, а тоді мені секретар райкому співчутливо, як мені тоді здалося, й каже:

— Товариш Глазовий! Я не радив би вам більше сюди приходити — накличете біду на себе! Я вам це кажу і як фронтовик, і як старший товариш. Лише потім, з плином часу я зрозумів, про що натякав мені секретар, бо вже мало не завели справи й на мене.

Повештався, покрутився я ось так з пару тижнів та й став думати: що ж робити далі? Педагогічна школа й залишиться школою, а підвищувати свою кваліфікацію треба. Не довго думаючи, розвертаюсь і їду до Кривого Рогу та заходжу прямо до педінституту.

Тільки зайшов у двері і пройшов кілька кроків по довжелезному коридору, як назустріч іде доволі інтелігентно і зі смаком приодягнена дама років сорока. Вона посміхнулась і привітавшись поперед мене, запитала:

— Ви що чи кого тут шукаєте, молодий чоловіче?

— Та ось ношу з собою документи і обираю для вступу інститут, — відповідаю їй.

Як з’ясувалось потім, ця жіночка була деканом філологічного факультету. Вона мене й перепитує:

— Ви щось крім школи закінчували?

— Так! — ствердно відповідаю, — педагогічну школу у Новомосковську.

— Так що ж ви тут ще розмірковуєте? — з подивом промовила вона. — Ваша дорога стелиться прямо до нашого інституту! Коли бажаєте, то подавайте документи на вступ, а ми з радістю приймемо вас на навчання.

— А хлопців, як до речі і тепер, — продовжував Павло Прокопович, — в педвузах обмаль і на них споконвіку педагогічний персонал інститутів влаштовував просто таки «полювання», всіляко заохочуючи їх вступ до вузу.

Вступні іспити я склав доволі успішно, чим навіть трохи здивував екзаменаторів: «Як так — людина з фронту і такі глибокі знання дисциплін?!» Так я став студентом першого курсу Криворізького педагогічного інституту.

Провчився рік і за його успішністю, став Сталінським стипендіатом. А писати ж то хочеться… Ось і пописую собі віршики, а дещо й зачитую однокурсникам. Не пройшла безболісно й ця моя забава, бо про мій гумор «доброзичливі» однокашники вже доповіли начальнику особливого відділу інституту Хазану. Вже й інститутський особист завів на мене папку з компроматом і як потім переказували мені в Київ мої друзі по студентській лаві, Хазан якось нахвалявся: «Вовремя ускользнул Глазовой! Уже бы сидел».

А написав донос на мене містечковий одноплемінник Хазана із П’ятихаток. Він був студентом тоді вже третього і першого повоєнного курсу інституту, на якому фронтовиків ще не було.

Приміть: воно на фронт у 44-му не пішло, а зразу з евакуації та в інститут — «викривати ворогів народу». Спитаєш, звідки я це знаю? А мені з роками, будучи в Києві і завітавши в гості, сповідався мій колишній однокашник по інституту — теж «стукач», але за примусом. Він десь по молодості на другому чи третьому вже курсі вскочив у якусь халепу. От і взяв його метикуватий Хазан «на гачок», а читаючи йому якось нотацію за погану роботу, він показав зразок — як правильно писати доноси. Той «зразок», датований 16 березня 1947 року, якраз і був першим доносом на потенційного «ворога» загадкового народу — Павла Глазового.

Зауваж. Понад чверть століття більшовики горлали про «ворогів народу», а жодного разу імені цього роду-племені так і не назвали. Мовчать і їхні теперішні спадкоємці — та ж таки компартія України: ворогами якого ж це народу були об’явлені всі східні слов’яни, котрих безкарно косили десятками мільйонів? Що це за такий утаємничений народ, який навіть ім’я своє приховує? Не раджу й тобі запитувати у них, особливо публічно, владні представники якого це народу влаштували штучний голодомор в Україні? Побачиш, від їхнього смердючого бруду довіку не відмиєшся… І не чекай, що вони колись той голод, суто українцям адресований і штучний, визнають хоча б як факт.

— А «ускользнул» я від Хазана по іншій причині, — продовжував поет. — Десь на початку другого курсу, ось так почитуючи свої мініатюрки однокашникам по лекційних аудиторіях, дехто з них запитував мене:

— Павло! А ти не пробував надіслати свої усмішки до журналу «Перець»? — Спробуй!

Одного разу, на перерві між лекціями, читаю хлопцям свою нову усмішку:

Теща хвалиться спідницею,

Щастячко у тещі,

Ось які є за кордоном

Інтересні вещі.

Хлопці розреготались, а потім хором, ніби зговорились:

— Павле, надсилай її в «Перець”!

Ця настирна порада однокашників мене щиро зацікавила і я не мешкаючи, надіслав листа до «Перця» з кількома своїми кращими віршиками, здається штук чи не з п’ять. Відповідь не забарилась, бо десь через місяць прийшов на адресу ректорату офіційний лист від журналу «Перець» за підписом самого Остапа Вишні (Павла Михайловича Губенка — авт.) з клопотанням посприяти в моєму переведенні для подальшого навчання у Київському педагогічному інституті. Тоді ж отримав і я листа, в якому повідомлялось, що чотири моїх гуморески надрукують і що читав їх сам Остап Вишня, похвалив та порекомендував поставити в найближчий номер. Цей лист мене окрилив, бо в ньому була дана оцінка моїм творам самим Остапом Вишнею.

У другому півріччі я вже навчався в Києві. Разом з переводом до іншого вузу, пропала й моя Сталінська стипендія, яку я потім знову заслужив, але вже на третьому курсі навчання.

Як потім я дізнався вже із сторонніх розмов, Павло Михайлович (Остап Вишня), почитавши мої мініатюрки, надіслані листом із Кривого Рогу, сказав:

— Треба цього хлопчину забрати в Київ — поближче до нас. Він особисто попросив Юрія Збанацького підготувати листа і довести справу, як кажуть, до розуму. Збанацький виконав доручення, а я з того часу вважаю Остапа Вишню своїм «хрещеним батьком» в літературі. Та й в подальшому становленні моїм, як поета-сатирика, Великий гуморист зробив ще дуже багато доброго та корисного. Не без його безпосередньої участі я опинився в обоймі перчан. Не без його особистої протекції я з часом осідлав стілець заступника редактора журналу «Перець».

Попри ті муки та каліцтва душі, котрі пережив Павло Михайлович в таборах, він завжди прямо світився поблажливим гумором і толерантним ставленням до молодих літераторів, і мав неабиякий хист в оцінці перспектив та творчого потенціалу письменницької братії, не кажучи вже про те, що в людях та їх людських якостях він дуже добре розбирався. І хоча після таборів став дуже обережний та завбачливий, однак не втратив головного скарбу своєї душі — колосальної людяності.

Вік житиму і вік пам’ятатиму з великою шаною та любов’ю цю людину, котра своєю легкою десницею показала дорогу у творчому житті цілій плеяді митців. Адже чого тут гріха таїти: не зростили б з мене поета-гумориста такі як Остап Вишня, зламали б, закопали та згноїли — Хазани!

— Вчусь я в Києві, пописую далі, навідую студію молодих гумористів при «Перці» і поступово дещо й друкують, — продовжував розказувати поет.

— Приношу свої твори в редакцію «Перця», а секретар-машиніст — жіночка в розквіті сил, розумниця, дотепниця і порядна людина взагалі, кожен раз підсипає мені на мої твори комплементи. От якось вона мені й каже:

— Павло! Я багато вже перечитала і надрукувала власними руками на ось цій машинці текстів. Я вже знаю ціну кожному з них, але тобі скажу: за тобою — велике майбутнє!

— Я кожен раз клінно дякував її за добрі слова, — тепло посміхаючись, казав Павло Прокопович, — проте признаюсь, що мені приємно було чути такі високі відгуки зовсім сторонньої людини, тим паче співробітниці шанованого республіканського сатиричного видання.

Ось так, потихенько: з дрібного, з перекладу російських книг та гуморесок — до посвят маститим письменникам. І першим, кому я присвятив свої рядки, був Степан Олійник. Йому якраз тоді присудили Сталінську літературну премію.

Текст починався зі слів:

У народі — в місті, в полі —

Він збирав свій мудрий сміх…

Паралельно, в самому інституті, пропоную і випускаємо стінну газету «Бегемот» — прототип «Бегемота» Новомосковської педагогічної школи. І туди, особливо активно дописую. Дирекція помітила стінгазету і одного разу навіть видала похвальний наказ та рекомендувала профспілці інституту надати членам редколегії грошове заохочення.

Це було десь в кінці третього курсу навчання, а вже на четвертому, натхнення мені додало моє перше кохання і майбутня дружина Нінель. Красуня курсу і цілого інституту, предмет заздрості всього нашого нечисленного чоловічого братства. А на додаток до всього — відмінниця навчання.

Все ясно: Павлуша і тут в фаворі! Незабаром ми й побрались, а вже в 1951 році народилась донька-первісток Леся.

— Леся? — перепитую Павла Прокоповича і додаю, — Ви назвали цим ім’ям свою дочку в знак шани до Лесі Українки?

— Так, — відповів поет, — хоча потім почалась ціла епопея з цим ім’ям. Приходимо з дружиною реєструвати дитину в РАГС, а там нам кажуть, що Лесею доньку записати в метрику не можуть, бо в їхньому реєстрі такого імені немає.

— Поетеса на ім’я Леся є! — аж вигукую я. — А імені Леся чи Олеся немає?.. От так діла, от так справи! Врешті, зареєстрували дитину Олександрою.

Але це вже ми відволіклись на сім’ю, на суто особисте — на речі, котрі навіть за святими письменами вважаються таїною двох: мужа та жони його.