Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
Персонал Плюс - всеукраїнський тижневик

Горохом об стінку

Звісно, у Страсний тиждень, за кілька днів до Великодня годилося б написати щось таке — смиренно-одвічне і традиційно-стримане. Не той час аби чубитися. Однак!..

Не нами сказано, що наш український політпаноптикум навіть найвеличніші свята й найтрагічніші події сприймає виключно під одним кутом: а як би оце «впотребити» для піару? Мимоволі виникає підозра, що теорію Дарвіна можна застосувати не лише у стосунку до флори й фауни, а й до отого, що з великого розуму вважає себе вінцем природи. За історично короткий час наче сама по собі прискорено-еволюційним шляхом в Україні вивелася окрема порода істот, котрим усі справжні, великі й малі проблеми нашого непростого світу — по-ба-ра-ба-ну! Або ж — горохом об стінку.

Тож доведеться замість закликів до праведності ганити грішників. Звісно, в межах притаманного нам людолюбства. Почнемо з трагікомічного. Адептка ідей прогресивного соціалізму подалася до Тріполі (як хто забув, то це в Лівії) аби своїми грудьми закрити тамтешнього «лідера нації» від зазіхань об’єднаної натовської коаліції.

Але по-перше: цю функцію, маємо на увазі — закрити грудьми, в отій самій Лівії набагато ефективніше і значно, не побоїмося цього слова, естетичніше виконують спеціально натреновані красуні-дівчата з батальйону особистої охорони вищезгаданого лідера. То чого, вибачайте, пертися за три моря? А головне — хто її кликав? Вдома немає проблем, чи що?

Ми не дуже любимо Інтернет-форуми, але перший же відгук на цей бліц-вояж припав до серця: «Хлопці з НАТО! У вас є така велика-велика бомба?». Ні, ми не кровожерливі, але ж маленькою бомбою цю пані вже лякали. Не подіяло.

Наступна історія — не знаємо, сміятися, плакати, обурюватися — найкращий акордеоніст серед депутатів провладної більшості у Верховній Раді в розмові з пані Ганною поділився власним спостереженням, що 75% українських журналістів — холуї. Цілком можливо, що малися на увазі 75% не всього загалу, а конкретно тих, із ким довелося справу нашому королю білих і чорних клавіш. Але певну хвилю благородного обурення в писючій громаді ця заява викликала. Наша корпоративна підсвідомість теж спершу смиконула кудись бігти і якось протестувати. Та тверезий розум, успадкований нами від предків-гречкосіїв, вчасно зупинив цей порив. Бо й справді: а хто вони, ці підстаркуваті хлопчики та перегодовані делікатесами дівчатка, що так і не вийшли з комсомольського віку? І головне: чи можна вважати їх журналістами у цивілізованому розумінні цього слова? Візьміть до рук пульт перемикача телеканалів, поклацайте, подивіться, послухайте, що верзе ця ображена у кращих почуттях братія в численних «токах» і просто «шоу» — і вам теж перехочеться кудись бігти і протестувати. Тим більше, що мало не кожен день на пересічного читача, глядача і слухача, мов ті японські цунамі, падають усе нові і нові проблеми.

Здається, вже навіть автори обіцяних реформ зрозуміли, що одна справа пообіцяти, а інша справа — зробити. Та ще й у реальні, історично стислі строки. Здається, вже ніхто, крім соціального віце-прем’єра, не погрожує «добробутом уже сьогодні». Але це лише половина справи. Як вийти з ситуації? Є два шляхи. Перший — «повстаньте, гнані і голодні!», але історичний досвід свідчить, що гнані і голодні навіть не підозрюють, що приносять на своїх плечах до влади чергову генерацію пройдисвітів.

Другий шлях не такий ефективний, та й Шустер із Кисельовим на ньому багато не зароблять. Це пошук суспільної згоди, спільне визначення пріоритетів, які хвилюють переважну більшість громади, а не кількох політично збочених індивідуїв. Визначити пріоритети і разом, без криків і звинувачень, а головне — без майданщини (не плутати зі справді великою ідеєю Майдану) взятися до роботи.

Аж ні тобі! Обговорюється пропозиція представників нинішньої влади відмінити у виборчих бюлетенях графу «Проти всіх». Ця ідея має своїх прихильників і, звісно, своїх опонентів. Але ж йдеться, панове, не про різке обмеження базових конституційних прав і свобод людини. Зрештою, вибори — це право, а не обов’язок, ніхто нікого на них під конвоєм не веде. Не подобається жоден кандидат — не голосуй взагалі. А як уже свербить, то кинь до урни незаповнений бюлетень. Проблемною є не наявність чи відсутність цієї графи, а те, що вона визначає: рівень недовіри всім без винятку існуючим гілкам влади і тим, хто тільки мріє у цю владу вмочитися.

Та знову ж таки, закликати українських політиків до розважливості — це все одно, що умовляти курей не гребтися на чужому городі. Відомий опозиційний політик підтримує ідею ліквідації вищезгаданої графи, але на якій підставі? Мовляв, іде війна, а на війні нейтралів не мусить бути. Добалакалися, догралися… приїхали! Що, мало навоювалися один з одним за останні 400 років? Знову комусь свербить братською кров’ю вмитися? Та ще й на самому порозі Великодня?

В.Н.

вгору

© «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС». Усі права застережено.

Передрук матеріалів тільки за згодою редакції.
При розміщенні матеріалів в Інтернет обов’язкове посилання на сайт видання. Погляди авторів можуть незбігатися з позицією редакції

З усіх питань звертайтеся, будь ласка, gazetapplus@gmail.com