ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЧОРНОБИЛЬ

Лише через 25 років після Чорнобильського Апокаліпсису вчені крізь зуби зронили те, про що знали від самого початку: через вплив радіації мозок ліквідаторів, а отже і весь організм старішає вдвічі швидше.

Це медичний бік правди. А факт його замовчування — то вже частина чітко спланованого проекту під умовного назвою «інформаційний Чорнобиль», котрий, попри розпад СРСР і самоліквідацію КПРС, діє й досі.

Двадцять п’ять років пройшло, чверть століття! А ми все ще багато чого не знаємо.

У прямому розумінні слова днями нарешті оприлюднений надсекретний протокол засідання політбюро ЦК КПРС — на третій день після Катастрофи. Про що йшлося? Про терміновий порятунок людей у тій же Прип’яті, Чорнобилі, ближніх і дальніх навколишніх селах? Про солдатиків з будівельного батальйону, котрі надаремно чекали наказу на евакуацію в казармі за кількасот метрів (!!!) від зруйнованого реактора? Про подальшу долю мільйонів і мільйонів людей України, Білорусі, Росії, котрих уже накрили язики радіоактивного полум’я?

Ні, ні і ще раз ні! Йшлося виключно про те, як збрехати всьому цивілізованому людству і власному народу, аби це було схоже на правду і водночас правдою не було.

Цікаво, що за це блюзнірське рішення члени Політбюро проголосували одноголосно. Серед них і тодішній перший секретар ЦК компартії України. Тож усі ті солодкі баєчки прихвоснів компартійного хазяїна Республіки проте, що він, бачите, хотів відмінити першотравневу демонстрацію, але нехороший Горбачов пригрозив виключенням із партії — то все, скажімо чесно, локшина на наших з вами вухах.

А тепер замислимося: а якби Він справді спробував відмінити демонстрацію чи бодай не виводити на Хрещатик дітей — і поклав за це свій партквиток, то що з того було б йому особисто? Адже 1986-й — це не 1936-й чи 37-й. І не 1947-й. Ну, виключили б із партії, зняли б з посади, але ж не розстріляли б, не посадили і навіть не заслали б у Тмутаракань. Мав би персональну пенсію, ловив би й далі рибу на виділеній для нього улюбленій дачі на Київському морі, писав би «на потім» мемуари, але залишився б у вдячній пам’яті українців.

Ще одна надзвичайно промовиста подробиця, про яку чомусь одразу «забули». Невдовзі після катастрофи телебачення, конкретно Держтелерадіо УРСР підготувало перший в історії радянської держави благодійний телемарафон. В останню хвилину, коли все було готово, з’явилися модні московські ведучі, яких ніхто не бачив до того не те що в Чорнобилі, а й за триста км південніше Хутора Михайлівського. З’явились і сказали українським колегам: МИ це будемо вести, а ви подбайте про каву і бутерброди для нас.

Якщо не зраджує пам’ять, на тому телемарафоні було зібрано кільканадцять мільйонів рублів. З-за кордону надійшла теж чимала сума в іноземній валюті. Яким же був шок тих же українських журналістів, коли вони дізналися, що всі ці, підкреслюємо, благодійні кошти пішли не на допомогу жертвам катастрофи, як афішувалося. Вони були виплачені як премія і «тринадцята зарплата» співробітникам Мінатоменерго СРСР. Уявляєте? Людям, чиї дії значною мірою спровокували Чорнобильський Апокаліпсис, за це ще й заплатили! І не з бюджету, а коштом тих же потерпілих українців, білорусів і росіян. Як пояснив із властивим цій публіці цинізмом великий кремлівський чиновник: «Через цю аварію галузь не виконала річний план і соцзобов’язання, тому, згідно з законом, ми не мали права платити їм премії з бюджету, тож узяли їх з коштів телемарафону».

І ще: написано і перенаписано про ті події чимало. На жаль, не тільки правди. Не бракує спогадів псевдоліквідаторів, котрі, за їхніми словами, кидалися з лопатою навперейми на палаючий реактор, хоча насправді на той момент утікали з Прип’яті у власних авто на максимальній швидкості. Та Бог їм суддя! Дехто з них уже розплатився за свій гріх — і то найвищою мірою. А от, як не гортай спогади, дослідження, версії, гіпотези, а не знайдеш відповіді на одне, надзвичайно важливе запитання: чи випадково обиралися місця для дислокації АЕС в Україні? Чи тільки прив’язка до водойм була головним фактором?

Подивимося. З Заходу на Схід. Рівненська АЕС у краю, де ще влітку 1941-го зародився некомуністичний збройний опір фашистським окупантам. Чорнобиль — край, котрий на думку багатьох поважаних істориків, дав початок майбутній цивілізації України-Руси та її східнослов’янських сусідів. Про Південно-Українську АЕС варто сказати окремо. Це продовження останнього параноїдального антиукраїнського проекту Сталіна: затопити, перетворити на болото ту землю, що породила унікальний феномен української ідеї — запорізьке козацтво, і Хортичне, і Низове. Щодо Хмельницької АЕС, то, на думку експертів, не існує жодної об’єктивної підстави її локалізації під Нетишином. Більше того, є оберемок аргументів проти. Рівненська АЕС поряд, мало не в зоні прямої видимості. На випадок серйозної аварії Україна матиме не один, не два, а три Чорнобилі.

Отже, — жодної причини, крім ідеологічної: увігнати ядерні монстри в духовні та історичні центри українства, перетворити енергоміста при станціях в осередки найтупішого, тваринного, люмпенізованого шовінізму, що маскувався горезвісним інтернаціоналізмом.

Маленька довідка: хоча Чорнобильську АЕС обслуговувало чимало етнічних українців, в місті енергетиків Прип’яті не було жодної української школи чи дитсадка.

Крапку поставив не квітень 1986-го року, а грудень 1991-го — референдумом про підтвердження відродження Української Незалежності. Але яку ціну ми за це заплатили і платимо далі?

А ювілей? Та що ювілей — за старими радянськими брехливими рецептами пом’янули про людське око безневинно і передчасно померлих (аби одразу забути), а потім кинулися гратись у свою улюблену забавку: нагородження непричетних.

Непричетних до правди, зате причетних до великої брехні!

В.Н.