АБСОЛЮТНИЙ ПАН ФОРМИ

Цьогоріч українське суспільство відзначає 140-ліття від дня народження Василя Стефаника.

Прискіпливий літературний аналітик І.Франко дав найвищу оцінку жанрово-стилістичним здобуткам автора «Лану», «Дороги», «Камінного хреста» й багатьох інших дивотворів. Василь Стефаник, як «абсолютний пан форми», виробив техніку письма, орієнтовану на щомога лаконічніше висловлення думки. Притаманна новелам майстра гранична ощадливість засобів, межуючи з мовним аскетизмом, спонукає на незвичайну розвідку. Так, було б цікаво поглянути на Стефаників слововжиток крізь призму не повнозначних, а службових частин мови. Чи потвердять ці — найменші — слівця (прийменники, сполучники, частки) самодостатність опанованої В.Стефаником мистецької жанрової форми?  

«Я занімів  був із болю»

Проникливому знавцеві психології «мужика» важило дібрати таких мовних засобів, які в простій (але художньо переконливій) формі відтворили би мотиви вчинків упосліджених Іванів і Грицих. Коли заходить про спонуки (і принуки), тоді прислівників на взір зопалу, спрожогу, сп’яну не досить, —  треба прийменниково оформлених причинових зворотів. З-поміж простих прийменників, що передають відношення причини (з радощів; за клопотами; на прохання; через непокору; від несподіванки) В.Стефаник віддає перевагу найлаконічнішому й найприроднішому в тексті, котрий наслідує стиль народнорозмовного спілкування, — прийменникові з. Він виступає в різних (контекстуально зумовлених) фонетико-орфографічних варіантах (з, із, зі) — у дієслівно-іменникових словосполученнях, де іменник із прийменником передають причину дії або стану, позначених дієсловом (тут і далі цитуємо видання: Стефаник В.С. Твори / Упорядкування, підготовка текстів та примітки В.М.Лесина і Ф.П.Погребенника. — К.: Дніпро, 1964): 

а) варіант з: «Мені з жєлю за люцьким словом не раз хотілоси дати себе замурувати» («Дід Гриць», 1926); «До самого вечора Максим водив коні по ниві... Діти, що вівці гнали, люди, що плугами попри нього дзвонили, з ляку не поздоровляли його [не віталися з ним. — А.В.]» («Сини», 1922); «...Руки закостенілі будуть з непам’єті сіяти на сміх панам, що спацірують [прогулюються], яру пшеницу по каміню» («Вона — земля», 1922); 

б) варіант із: «Я занімів був із болю. І мовчав я довгі, довгі роки» («Моє слово», 1901); «...У вдови — сім розумів, годила, забігала, до слюбу повитягала зі скрині такого плаття, що богачки зеленіли... із зависті...» («Червоний вексель», 1933);   

в) варіант зі: «[Тато] держав віжки від однокінки і аж чупер [чуприну] собі микав зі злості» («Катруся», 1899); «...Власні слова переймали його [Федора] переляком, він пітнів зі страху і скакав з печі до віконця...» («Палій», 1900).   

Жаль, ляк (і страх), душевний біль, заздрощі, злість — ось що завдає моральних тортур Стефаниковим персонажам, отже, й авторові. Чи ж є полегша?.. Навчившися ставити підпис на документах, Павло Лазиренко «почервонів із утіхи» («Підпис», 1899), — це, либонь, чи не найбільша розрада в житті «мужика», передана ощадливим штрихом новеліста. 

Уживання прийменника за в контекстах, де він заступає прийменник про, має на меті не лише лаконізм вислову, а й реалізацію стилістичної ідеї — ще й таким способом наблизити художній текст до усномовної стихії.  

У творах В.Стефаника прийменник за незрідка належить до зворотів, де іменником (що має форму знахідного відмінка) керують дієслова зі значенням: 

1) мисленнєво-психічних дій і станів (нагадувати, забувати, пам’ятати, знати): «Як собі нагадаю за Настю, ...та й кров живцем із серця капає» («Лист», 1897); «...Зуб забув за гості, лиш коло богачів ходить» («Суд», 1905); «Я косю ваші [панські] лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не памнєтаю!» («Кленові листки», 1900); «Ніхто за нього [Гриця] не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди» («Новина», 1899);  

2) мовлення (говорити, казати, оповідати/вповідати/уповідати, розповідати/розказувати, питати): «Відай [здається], тоді він [товариш] говорив за ті білі хмарки» («Вечірня година», 1898); «То, знаєте, аж нам сльози стануть в очах, як він [Максим] зачне за свою одинокість уповідати» («З міста йдучи», 1898);  «- А за теперішні часи, панове колеги, дійсно тяжко вам до забави що розповісти» («У нас все свято», 1933);  

3) сприймання (слухати): «— Йди, йди, слухай за Канаду; гадаєш, що я піду з дітьми десь на край світа?.. — навздогін сказала йому [Митрові] жінка» («Осінь», 1899);  

4) емоційно-вольових виявів (співати, просити, дбати): «Іван та й Михайло... співали за молодії літа...» («Камінний хрест», 1899); «Просю я вас за це дуже грешно [ґречно], аби-сте мені мого хреста ніколи не минали» («Камінний хрест»); «...Де мені на старість за корову дбати?» — бідкається знесилена Романиха («Шкода», 1899).  

Колорит розмовності, тобто, власне, відчуття природності, що його надає фрагментам (на взір поданих) прийменник за, — це той складник мистецької форми, який і в стилістичній деталі виявляє руку майстра.  

Щодо прийменника по, то найцікавіші (з погляду мовної економії) Стефаникові контексти репрезентують граматично вмотивовану спромогу заощадити й таке коротке слівце. Ідеться про звороти, де дієслово на позначення руху (іти, ступати, брести, блукати, бігти, їхати) сполучається з іменником просторової семантики, ужитим у формі орудного відмінка однини або множини (дорогою/доріжкою, стежками, лугами, городом, ріллею, полем, межами, берегами, вулицею, світами тощо): «Вона [Касіяниха] йшла вулицею з дитиною» («Гріх» («Думає собі Касіяниха...»), 1927); «Колія бігла світами» («Стратився», 1897); «Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною [польовою] доріжкою» («Камінний хрест»).  

Сучасні письменники не завжди ладні «пересуватися» без допомоги прийменника по: «Йдучи по лісу (тобто йдучи лісом), я... запам’ятовувала, що де росте» (Холошвій В. Дивосвіт мого дитинства: Оповідки. — Чернівці: Місто, 2008. — С.35); «І от я йду по Хрещатику (тобто йду Хрещатиком)...» (Пиркало С. Зелена Маргарита: Повість. — К.: Смолоскип, 2001. — С.142).  

«Кажи все
по правді,
бо... дістанеш буки» 

Ніщо так не унаочнює мисленнєвої культури лаконічного письма, як синтаксична організація художнього тексту. Ужиті В.Стефаником засоби, попри зовнішню невибагливість і рясну повторюваність, вирізняються контекстуальною гнучкістю.   

Наприклад, високочастотну синтаксичну структуру Як.., то... новеліст реалізує у складних реченнях із підрядними часу (переважна більшість прикладів) і умови. Сполучник як удвічі коротший за коли (часовий) і за якщо (сполучник умови), тож і заступає ці — менш ощадливі — слова на десятках Стефаникових сторінок, увиразнюючи лаконічно сформульовану думку.  

Часову співзалежність подій і вчинків маємо в реченнях на взір: «Як (тобто: коли) попа з попадею скували та повезли в гори, як професора взєли вночі Бог вість куда, а віта [війта] повісили серед села і поклали жовніря, аби хто не поховав, то я відрікси землі...» («Вона — земля»); «Як (тобто: коли) умерла коло нас Іваниха, то єї дівки все голосили: мамко, мамко, де вас шукати, відки вас візирати...» («Діточа пригода», 1917).

Про здатність сполучника як заступати не лише коли, а й іще довший (похідний) часовий сполучник відколи свідчить такий приклад: «— ...Люди, як (тобто: відколи) пішла [Катерина] за мене, то так як під воду пірнула, ніхто її вже не видів межи людьми. Аж тепер вірнула межи вами — на лаві» («Палій»). 

Висловитися стисло й виразно можна не тільки заступивши в підрядному реченні менш ощадливий сполучник (коли або відколи) економнішим (як), а й вилучивши сполучник-відповідник (то) із головного речення: «...Дід Гриць, як я від’їхав, казав собі малому внуці заграти на сопілку, напився молока... і зараз сконав» («Дід Гриць»); «Як  тебе здогонимо [випиваючи], пічнем говорити», — зауважують упійманому злодієві ґазди, обернувши розправу на розвагу («Злодій», 1901).  

Що ж до підрядних умови, утворених на основі тієї самої граматичної моделі, то усномовного динамізму цим реченням додає заощаджений сполучник як; головне речення, оформлене сполучником-відповідником то, набирає ваги висновку: «- Синку, озми мене з собов. А ні, то (пор.: «А як ні, то...») буду полем бічи направці та й тебе здогоню», — благає мама рекрута («Виводили з села», 1897); «— Наше діло з землею; пустиш єї, то пропадеш, тримаєш єї, то вона всю силу з тебе вігортає, вічерпує долонями твою душу...» — висновує старий Семен («Вона — земля»); «[Парасочка] купила в межу кавалок города... Поправиться Іван, то буде мати на чім робити, а ні, то її на старість хто-небудь обійде за город» («Червоний вексель»). 

Заперечення («а ні, то...») увиразнює підрядні умови, що передують головному у висловленнях, позбавлених сполучника як.  

Зв’язка Як.., то... надається й до підрядних причинових («Гриця запросили до танцю. А як він слабий, то відмовив». Приклад мій. — А.В.). Проте цей тип логіко-смислових відношень В.Стефаник зазвичай передає підрядним реченням, що стоїть після головного, приєднуючися до нього сполучником бо: «Бесіда станула, бо війт надійшов» («Засідання», 1898); «...Лазар потрясав сивим волоссям і, спершися на сапу, усміхався, бо дуже любив цей ярий переддень» («Роса», 1927).

З огляду на розмір і призначення, коротенький однослівний сполучник (бо) незаступимий у діалогах і монологах, де будь-який складений його відповідник (тому що, затим що, через те що) відгонив би штучністю вислову. А на мову персонажів припадає понад три четверті випадків уживання сполучника бо В.Стефаником. Наприклад: «— Ти, Золотий, кажи все по правді, бо зараз дістанеш буки, — казали з сіней ґазди» («Суд»);«— Межу кортить також зродити колос, бо межа таки земля...» — промовляє крізь сон заробітчанин Яків («Сон», 1901).  

Підрядні причинові, оформлені сполучником бо, що ним рясніють Стефаникові сторінки, подекуди ускладнює зв’язка як.., то...: а) із часовим значенням: » —  «...Найгірші то наші, що пішли на службу. Бо як (тобто: коли) приходить польський жандар та гонить сина на форшпан [службова підвода, яку селяни давали по черзі. — А.В.], то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати», — з гіркотою зізнається літній батько («Дід Гриць»);  б) зі значенням умови: «— Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як (тобто: якщо) вас поцулую, то мені буде легко», — благає знешкоджений злодій, пройнятий почуттям безвиході («Злодій»).  

Отже, і в царині сполучникових засобів, до яких удається В.Стефаник, панує не лише функціонально-стилістична доцільність, а й мистецька ощадливість.     

«Я, бігме, не знаю,
як цес нарід має на
світі жити?»

Уживана у функції вставного слова частка бігме передає те саме, що їй-богу (справді), але в компактнішій, виразно національній формі. На думку О.Потебні, маємо сконденсовану в слові фразу: «Біг (тобто Бог) мене побий (покарай)» чи «Біг мені допоможи».

Доба примусового атеїзму вимела зі сторінок красного письменства замалим не все, що пов’язано з іменем Бога, зокрема слово бігме (про яке забули й автори підручників рідної мови).

Тимчасом у лексиці Стефаникових персонажів бігме — з-поміж найпоширеніших уставних слів. Хто ж присягається Богом, мовляв, усе сказане є щирою правдою? 

«— Цес чоловік, бігме, вістарів розум!» — такої думки Михайлиха про своє подружжя («Мамин синок», 1899). « — Та й поховають нас [діти], як псів, бігме, чобота на ногу не покладуть...» — поринає у відчай дід із новели   «Діти» (1900). «Що вже чужим казати, як свої діти — та й вони не хотє робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри», — міркує «сільський богач Андрій Курочка» («Палій»).  

Кожна людина по-своєму сприймає світ і тих, хто перебуває поряд неї. Заступаючи цілу фразу (переважно «Біг мене побий/покарай»), уставне слово бігме, як ознака вірогідності — хай подеколи й непевної — сказаного  Стефаниковим персонажем, вияскравлює моральне обличчя героя твору. 

За відповідник висловлення править і частка аж, приміром:     

а) годі й уявити (синоніми: і переказать не можна; ні пером списати, ні словом сказати): «Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж (тобто: годі й уявити)!» —  кличе мама трирічного сина («Мамин синок»);                                           

б) не доведи Господи (синоніми: не дай Боже; боронь Боже): «Ледви я добивси на гору. А на горі... вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж (тобто: не доведи Господи)! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло ножами шпикати...»  — так Іван Дідух оповідає «пригоду», що змусила його довіку ходити «зібганим у поясі» («Камінний хрест»).

Приклади із часткою аж, якою залюбки послуговувався прозаїк, потверджують стилістичну співзалежність між обсягом повідомлення і експресивністю його художньої форми: що коротше висловлення, то виразнішим воно є.      

Форму художнього тексту годі відділити від його мовної оболонки. Увага до найдрібніших складників цієї оболонки, плеканої майстром,-  таким, як Василь Стефаник, — навчає і стилістичної вправності, і лаконічного письма.  

             Анатолій ВЕНЦКОВСЬКИЙ