Посмертний піар «лютого Алекса»

На початку вересня 1944-го року до одного з польових військкоматів зголосився 19-річний Олександр Мироненко. Пояснив, що у 41-му за віком ще не підлягав мобілізації, а евакуюватися не встиг. Відтак три роки промучився під окупантами і просить негайно послати його на фронт аби відомстити, покарати, перемогти, утвердити і т.д.

Слід сказати, що польові військкомати, які рухалися одразу за наступаючими радянськими частинами, дослівно підмітали всіх мужчин у віці від 17 до 55 років. І одразу кидали їх у бій без особливих перевірок. Мовляв, якщо виживе, то далі особливий відділ розбереться.

Так воно і вийшло. Армійські особісти не знайшли у біографії молодого Мироненка нічого підозрілого, бо вже невдовзі він став помічником командира взводу фронтової розвідки. За свідченням однополчан воював хлопець відважно, грамотно і вміло. Не раз ходив через лінію фронту, здобував «язиків», потрібну інформацію та, відповідно, одержував бойові нагороди. Після Перемоги Олександра перевели ненадовго на канцелярську штабну роботу в Прикарпатському військовому окрузі. І тут розкрився його журналістський та поетичний таланти. Він друкувався і в армійській, і в місцевій пресі, викривав злодіяння гітлерівців, славив рідну армію та батька Сталіна. Тож від 1947-го року журналістика стала його основним фахом. Більше того, з ПрикВО його перевели до радянської окупаційної зони в Німеччині (з 1949 — група радянських військ в НДР) у розпорядження політуправління Групи.

Демобілізувався Олександр Мироненко в 1951-му з блискучими рекомендаціями політпрацівників і армійських чекістів, що дозволило йому одержати роботу і прописку в Москві. І зробити непогану кар’єру. В 1976-му вже зрілий, повний творчих сил О.Мироненко працював керівником редакції у видавництві Мі­ні­стерства цивільної авіації СРСР. А слід сказати, що це відомство на ті часи було відверто воєнізованим, його очолював не цивільний, а маршал (з 1977-го — Головний маршал) авіації СРСР Бугаєв. Тож із вулиці та ще й в у центральний апарат відомства з цивільною назвою люди з вулиці не втрапляли. Природно, проходив численні перевірки і колишній фронтовик, комуніст Мироненко, відомий журналіст, високопрофесійний перекладач з німецької, польської та чеської мов, невтомний профспілковий і партійний активіст. В одному з союзних видавництв ось-ось мали вийти його фронтові мемуари.

І тут громом серед ясного неба — коротке повідомлення ТАРС: «Органи КДБ СРСР в результаті тривалої наполегливої роботи викрили і заарештували колишнього фашистського карателя, зрадника батьківщини, що переховувався під прізвищем Мироненко О.І. Військовий трибунал засудив фашистського посібника до розстрілу. Вирок виконано».

І — ніяких подробиць, аби не виникало зайвих питань на взірець: чому так довго шукали, чому зрадник проліз так високо, чому він особливо не маскувався і т.д. і т.ін. Та й колег псевдо-Мироненка не вдовольнила офіційна версія «для закритого користування». Мовляв, зрадника видала нестиковка в деяких документах під час чергової перевірки. А куди «відповідні органи» дивилися 31 рік? Але попліткували трохи по курилках — і забули.

Та в середині 2000-х років колишній фашистський каратель раптом воскресає на сторінках книг і в кадрах телефільмів. Олександр Мироненко під своїм справжнім прізвищем фігурує в чотирьох документальних романах, що вийшли у центральних російських видавництвах та двох документальних повнометражних телефільмах на головних каналах держави. На відомому своєю об’єктивністю російському сайті «Новое военное обозрение» з’явився з цього приводу коментар із цілком слушним запитанням: а хто зі спра­вжніх героїв Великої Війни удостоївся за цей же час такої уваги? І кому знадобилося витягати з небуття цю сумнівну фігуру?

Неупереджене вивчення справжньої біографії Олександра Мироненка дозволяє зробити цікаві висновки. Що нав’язливо акцентується у вищезгаданих книгах і фільмах? По-перше, українське походження зрадника. По-друге, те, що й його тато у громадянську воював не в червоній армії, а десь там проти неї. Більше того, був у 20-х роках священиком розігнаної комуністами Української Автокефальної Православної церкви. А в окупацію — начальником поліції міста Ромни. Третє: здавалося б дрібниця, але, на нашу думку, вона є вирішальною. Справжнє прізвище зрадника. Він однофамілець одного з найповажніших в Україні діячів політики і науки, одного з засновників Народного Руху України та співавтора Декларації про Незалежність України 1991-го року. Прийом мерзотний, запозичений у сталінсько-беріївського агітпропу. Тому в нашому есе ми користуємося тим «псевдо», під яким колишній каратель зробив блискучу кар’єру в СРСР.

Принагідно з’ясувалась і справжня причина викриття комуніста з фашистським минулим. Його, виявляється, випадково зустрів і опізнав у московському метро ветеран контррозвідки НКВС Аганін. В роки війни вони обидва працювали у… німецькому гестапо. Тільки Аганін — як добре законспірований агент НКВС, а Мироненко — за покликом почуття самозбереження.

Та це окрема тема, до якої варто повернутись. Іншим разом. Ми лише зазначимо, що в частково розсекреченій слідчій справі по псевдо-Мироненку відмічено: «Люто ненавидів не тільки тих українців, що разом із ним працювали на фашистів, а й українців як народ, націю. Ніяких контактів підслідчого з українськими буржуазними націоналістами встановити не вдалося». Але саме цю обставину вищезгадані «писателі» і сценаристи чомусь старанно замовчують.

В.Н.